Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 113)

— Твої кольчужні рукавиці з тобою?

— Так, мілорде.

— Надінь їх. Провчи Етельстана. Тільки не перестарайся — хай стане прикладом для інших.

— Добре, мілорде.

Волтер дістав із саков пару шкіряних рукавиць, оздоблених кольчужними вставками. Він надівав їх дуже повільно. Селяни з острахом дивилися на це, а Етельстан застогнав від жаху.

Волтер зліз із коня, підійшов до Етельстана та вдарив його у живіт затягнутим у рукавицю кулаком. Звук удару був напрочуд гучний. Етельстан зігнувся навпіл, йому забракло повітря навіть крикнути. Ґілберт і Г’ю підвели його, і Волтер^{2} ударив його в обличчя. З рота та носа селянина потекла кров. Одна із жінок, що стояли поруч, із криком кинулася на Волтера.

— Припиніть! Облиште! Не вбивайте його!

Волтер відштовхнув її, а двоє інших жінок підхопили та відтягнули від нього. Вона кричала й виривалася. Решта селян у німій тиші дивилася, як Волтер методично б’є Етельстана, аж доки той знепритомнів і осів на землю із залитим кров’ю обличчям і заплющеними очима.

— Відпустіть його, — сказав нарешті Вільям.

Ґілберт і Г’ю забрали від Етельстана руки. Той упав і не рухався. Жінки відпустили його дружину, і вона в сльозах підбігла до непритомного та впала поруч із ним навколішки. Волтер зняв рукавиці та стер кров зі шматками плоті з кольчужного оздоблення.

Вільям уже втратив інтерес до Етельстана. Він подивився навколо й помітив двоповерхову дерев’яну будівлю біля струмка, що здавалася зовсім новою. Вказав на неї і спитав Артура:

— Що це таке?

— Вперше бачу, мілорде, — нервово відповів Артур.

Вільямові здалося, що він бреше.

— Це водяний млин, чи не так?

Артур знизав плечима, але його байдужість була непереконливою.

— Що ж іще то може бути, якщо стоїть біля струмка?

Як він наважується бути таким зухвалим, коли в нього на очах за наказом Вільяма селянина щойно побили до півсмерті? Він спитав, майже з відчаєм у голосі:

— Хіба моїм віланам дозволено будувати млини без мого дозволу?

— Ні, мілорде.

— Знаєш, чому це заборонено?

— Тому що вони мають везти зерно на панські млини та платити за молоття.

— Бо це приносить гроші лордові.

— Так, мілорде, — погодився Артур, але далі заговорив поблажливим тоном, що ним зазвичай розтлумачують дитині якісь елементарні істини: — Але якщо вони заплатять штраф за те, що збудували млин, лорд не матиме втрати.

Його тон страшенно дратував Вільяма.

— Ні, матиме. Штраф ніколи не зрівняється з постійною платою за молоття. Тому селяни й будують млини. І саме тому мій батько не дозволяв такого.

Він не дав Артурові відповісти, підострожив коня та поїхав до млина. Лицарі попрямували за ним, а слідом безладним натовпом попленталися селяни.

Вільям наблизився. Тепер у нього не лишилося жодних сумнівів, що то за будівля. Швидкий потік крутив велике колесо. Колесо крутило вал, що проходив через бічну стіну млина. То була міцна будівля, зведена на роки. Той, хто побудував її, розраховував, що зможе користуватися нею дуже довго.

Мельник стояв біля дверей із завчасно підготовленим виразом ображеної невинності на обличчі. У приміщенні в нього за спиною лежали охайно складені мішки із зерном. Вільям спішився. Мельник шанобливо вклонився, але лордові здалося, що на обличчі в того промайнула зневажлива посмішка. У Вільяма знову з’явилося болісне відчуття, що його вважають ніким, і ця нездатність нав’язати їм свою волю змушувала його почуватися безсилим. Обурення та розчарування розпалили його, і він гнівно закричав на мельника:

— Ти думав, тобі це зійде з рук? Вважаєш мене недоумком? Справді? Ти дійсно так думаєш?

Із цими словами він ударив мельника в обличчя. Той закричав занадто голосно та показово повалився на землю.

Вільям переступив через нього й увійшов усередину. Вал колеса за допомогою дерев’яних механізмів урухомлював вал жорна на верхньому поверсі. Перемолоте зерно сипалося по жолобу в скриню, розташовану поверхом нижче. Стеля першого поверху, що мала витримувати вагу жорна, лежала на чотирьох грубих брусах (які, безсумнівно, взяли з Вільямового лісу без дозволу). Якщо ті бруси підрубити, уся будівля впаде.

Вільям вийшов надвір. Зброя Г’ю Сокири, за яку він і одержав своє прізвисько, була приторочена до його сідла.

— Дай сюди сокиру, — сказав Вільям.

Г’ю підкорився. Вільям повернувся в млин і почав рубати підпірки верхнього поверху.

Він із задоволенням відчув, як сокира встромилась у будівлю, яку селяни так старанно зводили, намагаючись ошукати його, щоб не платити мито за молоття. «Тепер вони не сміятимуться з мене!» — гнівно подумав він.

Волтер став поруч і дивився на нього. Вільям зробив глибоку зарубку в одній підпірці, а другу прорубав до половини. Стеля, яка тримала неймовірну вагу жорна, задвигтіла. Вільям сказав:

— Знайди мотузку.

Волтер вийшов.

Вільям попідрубував дві інші підпірки — настільки глибоко, наскільки наважився. Будівля вже ледь стояла. Повернувся Волтер із мотузкою. Вільям обв’язав її навколо однієї з опор, а другий кінець прив’язав до шиї свого бойового коня.

Селяни спостерігали за цим у гнітючій тиші.

Коли Вільям покінчив із мотузкою, він спитав:

— Де мельник?

Той підійшов, і досі з виглядом несправедливо ображеного.

— Джервазе, зв’яжи його та кинь усередину.

Мельник намагався опиратися, але Ґілберт повалив його на землю та сів згори, а Джерваз зв’язав руки і ноги шкіряними ремінцями. Лицарі підійняли його, і мельник став пручатися та благати про милість.

Один із селян ступив уперед і сказав:

— Так не можна робити. Це вбивство. Навіть лордові не можна вбивати людей.

Вільям указав на нього пальцем, що тремтів:

— Ще раз розтулиш рота — підеш разом із ним.

Якусь мить той дивився з викликом, але схаменувся й відступив.

Лицарі вийшли з млина. Вільям вів коня, доки мотузка натягнулася, тоді ляснув його по крижах, і той потягнув.

Мельник усередині будівлі закричав. То був страшний крик — голосіння людини в передчутті неминучої смерті, людини, яка знає, що за мить її розчавить на смерть.

Кінь покрутив головою у спробах скинути мотузку із шиї. Вільям закричав на нього та вдарив, а потім заволав до лицарів:

— Тягніть мотузку, хлопці!

Усі четверо схопилися за мотузку й потягнули. Селяни намагалися протестувати, але боялися втручатися. Артур стояв осторонь, зблідлий від жаху.

Крики мельника стали ще відчайдушнішими. Вільям уявив собі сліпучий жах, який охоплює людину в очікуванні страшної смерті. «Ніхто із цих селян ніколи не забуде помсти Гамлеїв», — подумав він.

Підпірки гучно заскрипіли та зламалися з оглушливим тріском. Кінь рушив уперед, і лицарі відпустили мотузку. Один кут даху осів. Жінки заридали. Стіни млина затремтіли, а крики мельника стали ще гучніші. Верхній поверх завалився з потужним гуркотом, крики враз припинилися, а потім жорно впало на скриню, і земля здригнулась. Стіни розвалилися, дах упав, і за мить на місці млина лишилася купа дров, під якою було поховане мертве тіло.

Вільямові стало легше.

Кілька селян побігли до млина та заходилися розбирати уламки. «Якщо вони сподіваються знайти мельника живим, на них чекає розчарування. Не думаю, що його труп буде приємним видовищем. І це тільки на краще», — думав Вільям.

Вільям подивився навколо й помітив рум’янощоку дівчину з рум’янощоким малям, яка ховалася за спинами інших селян, немов намагаючись не привертати до себе уваги. Він згадав, як чорнобородий чоловік — мабуть, її батько — старався, щоб її не помітили. Вільям вирішив розгадати цю таємницю, перш ніж поїде із селища. Він подивився на селянку й жестом наказав підійти. Та озирнулася, сподіваючись, що він вказав на когось іншого.

— Ти, — сказав Вільям. — Іди сюди.

Чорнобородий помітив дівчину та роздратовано зітхнув.

— Хто твій чоловік, дівко? — спитав Вільям.

— Вона не має… — почав її батько, але було вже пізно.