Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 114)
— Едмунд, — відповіла дівчина.
— То ти одружена. А хто твій батько?
— Я, — сказав чорнобородий. — Теобальд.
Вільям обернувся до Артура.
— Теобальд вільний?
— Він вілан, мілорде.
— А хіба лорд не має права першої ночі, коли донька вілана йде заміж?
Артур був приголомшений.
— Мілорде! Цього примітивного звичаю не згадували в нашій частині світу, скільки я себе пам’ятаю!
— Знаю, — кивнув Вільям. — Натомість батько сплачує штраф. Скільки сплатив Теобальд?
— Він іще не сплатив, мілорде, але…
— Не сплатив! А вона вже має гладке рожевощоке маля!
Теобальд сказав:
— Ми не мали грошей, мілорде, а вона вже була важка від Едмунда й хотіла одружитися, а тепер ми можемо заплатити, бо зібрали врожай.
Вільям усміхнувся дівчині.
— Покажи мені малюка. — Та з острахом подивилася на нього. — Ну ж бо. Дай його мені.
Зі страху вона не наважувалася віддати йому дитину. Вільям підійшов ближче й обережно взяв у неї малюка. Очі матері сповнилися жахом, але вона не чинила спротиву.
Маля заверещало. Вільям ще трохи потримав його, а потім схопив за ніжки й різко підкинув — так високо, як міг.
Мати несамовито заверещала, дивлячись, як підлетіла її дитина.
Її батько випростав руки та кинувся ловити маля.
Поки дівчина заходилася від крику, Вільям вчепився в її сукню та смикнув. Оголилося пишне юне тіло.
Батько дівчини щасливо впіймав маля.
Дівчина розвернулася, намагаючись утекти, але Вільям схопив її та кинув на землю.
Її батько віддав малюка якійсь жінці й обернувся до Вільяма. Той сказав:
— Раз я не отримав належне в шлюбну ніч, а штраф не був сплачений, я беру те, що ви мені заборгували.
Батько рушив на нього.
Вільям оголив меча.
Чоловік зупинився.
Вільям глянув на дівчину, що лежала в нього під ногами, намагаючись прикрити свою голизну. Її страх збуджував його.
— А після мене нею займуться мої лицарі, — сказав він із вдоволеною посмішкою.
II
За три роки Кінгзбридж змінився до невпізнання.
Вільям не бував там з тієї Трійці, коли Філіп зібрав цілу армію добровольців і зруйнував задум Валер’яна Біґо. Тоді в селищі було тридцять-сорок дерев’яних хатин, що купчилися біля брами пріорату й уздовж брудної стежини, яка вела до мосту. Тепер, наближаючись до Кінгзбриджу через пагористі поля, він побачив, що будинків стало щонайменше втричі більше. Здалека вони здавалися коричневою облямівкою, що тягнулася під сірим муром пріорату, і всуціль заповнили територію між монастирем і річкою. Деякі з тих будинків були доволі великі. На подвір’ї пріорату видніли нові кам’яниці, а стіни собору помітно підросли. Біля річки з’явилися дві нові пристані. Кінгзбридж перетворювався на місто.
Ця картина підтвердила підозру, що зародилась у Вільяма після повернення з війни. Поки він їздив графством, стягував борги за ренту та карав неслухняних віланів, він постійно чув розмови про Кінгзбридж. Молоді люди, що не мали своєї землі, їхали туди на заробітки. Заможні родини відправляли дітей у монастирську школу. Власники дрібних господарств продавали яйця та сир людям, що працювали на будівництві, а на свята всі неодмінно вирушали в Кінгзбридж, хоча собор іще не був збудований. Нині саме було свято — Михайлів день, який цього року припадав на неділю. Стояв теплий осінній ранок, погода для подорожі була ідеальною, тому й людей мало надійти чимало. Вільям сподівався дізнатися, чим їх приваблює Кінгзбридж.
Його супроводжували ті самі п’ятеро поплічників. Звістка про Вільямів об’їзд поширювалася з моторошною швидкістю, і вже за кілька днів селяни знали, чого їм очікувати. Коли Вільям наближався до якогось селища, вони відправляли дітей і жінок ховатись у лісі. Вільяма неймовірно тішила власна здатність вселяти страх у серця: так він вказував людям на їхнє місце, і вони нарешті починали розуміти, хто в них головний!
Коли його загін наблизився до Кінгзбриджу, лорд пустив коня риссю, і решта наслідували його приклад. Швидкість завжди вражала: люди відстрибували на узбіччя або тікали в поля, щоб врятуватися від здоровезних коней.
Вершники з гуркотом проїхали дерев’яним мостом, не звертаючи уваги на збирача мита, але вузенькою вуличкою перед ними рухався віз, завантажений діжками з вапном, який тягнуло двійко дужих повільних волів, тому лицарським коням довелося різко сповільнитися.
Поки вони тягнулися за возом під гірку, Вільям роздивлявся. Нові будівлі були нашвидкуруч зведені серед старих. Він помітив харчевню, шинок, ковальню та чоботарню. Усе навколо дихало процвітанням. Вільям заздрив.
Однак людей на вулицях було небагато. Мабуть, усі зійшлися до пріорату.
Вільям і його лицарі проїхали крізь браму слідом за возом. Не так він любив з’являтися й тепер тривожився, що його помітять і візьмуть на глузи, але, на Вільямове щастя, ніхто навіть не дивився на нього.
На відміну від безлюдного міста за муром, пріорат аж гудів.
Вільям потягнув віжки й роззирнувся, намагаючись охопити поглядом усю картину. Навколо було стільки людей і стільки всього відбувалося, що спершу він розгубився, але потроху йому вдалося виокремити три основні деталі.
Найближче до нього, в західній частині монастирського подвір’я, розташувався ринок. Ятки стояли охайними рядами, що тягнулися з півночі на південь, а серед них ходили сотні людей, купували їжу та питво, капелюхи й чоботи, ножі, паски, каченят, цуценят, казани, сережки, вовну, нитки, мотузки та десятки інших речей. Ринок вочевидь квітнув: з рук у руки переходила неймовірна кількість пенні, півпенні та фартингів.
«Не дивно, що ринок у Ширингу занепав», — з гіркотою подумав Вільям. Орендна плата від власників яток, мита з постачальників і податки з продажів, які мали надходити до скарбниці графа Ширингського, натомість осідали у скринях Кінгзбриджського пріорату.
Але ринок міг працювати лише з королівського дозволу, і навряд чи пріор Філіп мав його. Схоже, він збирався звернутися по нього після того, як його викриють, як і нортбрукський мельник. На жаль, провчити Філіпа буде не так просто.
За ринком було спокійніше. Поряд із клуатром, там, де було середохрестя старої церкви, стояв вівтар під навісом, і сивий чернець читав щось із книги. На дальньому боці вівтаря стрункими рядами стояли монахи та співали гімни, хоча на такій відстані їхній спів тонув у базарному гаморі. Поруч був невеличкий гурт вірян. Вільям подумав, що то, напевне, пообідня відправа для монахів: під час Михайлової служби, звісно, торгівля та всі роботи припиняться.
На дальньому кутку монастирського подвір’я бовваніло будівництво — зводили східну частину собору. «Ось на що пріор Філіп витрачає прибутки від ринку», — кисло подумав Вільям. Стіни були тридцять-сорок футів[117] заввишки, і вже можна було розгледіти обриси вікон і аркади. Скрізь юрбилися робітники. Вільям відзначив, що вигляд у них дещо дивний, а потім зрозумів: так здається через їхній барвистий одяг. То, звісно, були не постійні робітники — вони не працювали б у свято. То були добровольці.
Вільям не очікував, що їх буде аж так
«Хитрий пріор вправно все облаштував», — із заздрістю відзначив Вільям. Люди, що приходили працювати на будівництві, неодмінно витрачали щось на ринку, а ті, хто приходив на ринок, по кілька годин працювали на будівництві, щоб спокутувати гріхи. Рука руку мила.
Він підострожив коня й поїхав через цвинтар на будівництво. Йому кортіло роздивитися все ближче.
Вісім масивних стовпів аркади вишикувалися чотирма протиставленими парами. Здалека Вільямові здавалося, що він бачить круглі арки, що об’єднують стовпи, але тепер зрозумів, що арки ще не збудовано, а те, що він бачить, — лише дерев’яне риштовання у формі арки, на якому стоятимуть камені, аж доки затвердне розчин. Риштовання спиралося не на землю, а на капітелі, що виступали назовні на верхівці стовпів.
Паралельно аркаді зводили зовнішні стіни нав з регулярними отворами для вікон, а посередині між ними в стінах вбудовували контрфорси. Дивлячись на профіль незавершених стін, Вільям звернув увагу на те, що вони не суцільні: то, фактично, були подвійні стіни з проміжком між ними, заповненим сумішшю вапняного розчину з уламками каміння.
Риштовання було змайстроване із зв’язаних мотузками міцних жердин, поперек яких лежали підмостки з гнучких стовбурів молодих деревець і очерету.
«На все це пішла ціла прірва грошей», — подумав Вільям.
Він об’їхав вівтар у супроводі своїх лицарів. До стін тулилися повітки й хижки майстрів. Більшість була зачинена, адже цього дня каменярі й теслярі не працювали. Але наглядачі — старші майстри, муляри й тесляр — вказували добровольцям, куди складати каміння, ліс, пісок і вапно, які ті носили з берега річки.
Вільям об’їхав навколо східного краю церкви на південний бік, де дорогу йому перегородили монастирські будівлі. Там він розвернувся й рушив назад, дивуючись спритності пріора Філіпа, який і в неділю знайшов роботу для старших майстрів, а робітників змусив працювати безплатно.
Поки обмірковував усе, що побачив, Вільям дедалі ясніше усвідомлював, що чимала частка провини в занепаді Ширингського графства лежить на пріорі Філіпі. Молодь тікала з ферм працювати на будівництві, а Ширинг — перлина графства — опинився в тіні нового міста Кінгзбридж, що так швидко зростало. Мешканці платили ренту Філіпові, а не Вільямові, а люди, що купували товари на ринку, несли гроші пріорату, а не графству. До того ж Філіп мав ліс, овечі ферми та каменярню, які колись збагачували графа.