Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 116)

Вільям похитав головою.

— Це останнє, чого я хотів би. Суд присудить стягнення, пріорат сплатить його, і ринок працюватиме й надалі. Це майже те саме, що королівський дозвіл.

— Складність у тому, що нема причин забороняти Кінгзбриджу мати свій ринок.

— Ні, є! — обурився Вільям. — Він заважає торгівлі на Ширингському ринку.

— Від Ширингу до Кінгзбриджу цілий день ходу.

— Але люди згодні долати той шлях.

Валер’ян знову знизав плечима. Вільям зрозумів, що цей жест означає незгоду. Єпископ сказав:

— За традицією, людина витрачає третину дня на шлях до ринку, третину — на закупи, і ще третину — на зворотний шлях. Отже, ринок працює для тих, хто мешкає в межах кількох годин ходи, тобто приблизно за сім миль[118]. Якщо відстань між ринками більша за чотирнадцять миль[119], їхні інтереси не перетинаються. Між Ширингом і Кінгзбриджем двадцять миль[120]. За законом Кінгзбридж має право на ринок, і король дасть йому дозвіл.

— Король робить що заманеться, — бундючно зауважив Вільям, але стривожився: він не знав про це правило. Виходить, пріор Філіп має перевагу.

Валер’ян сказав:

— Хай там як, нам не доведеться мати справу з королем, ми матимемо справу із шерифом. — Він насупився. — Шериф може наказати пріоратові припинити збирати незаконний ринок.

— Це змарнований час, — презирливо відрізав Вільям. — Хто зважає на накази, якщо вони не підкріплені погрозою?

— Можливо, Філіп.

Вільям запитав з недовірою:

— Чого б це?

Безкровні губи Валер’яна скривились у глузливу посмішку.

— Не певен, що зможу пояснити це тобі, — сказав він. — Філіп вважає, що має царювати закон.

— Маячня, — нетерпляче відповів Вільям. — Царює король.

— Я ж казав, ти цього не збагнеш.

Валер’янове всезнайство дратувало Вільяма. Він підвівся та підійшов до вікна. Там, на найближчому пагорбі, де чотири роки тому Валер’ян почав будувати замок, бовваніли земляні споруди. Валер’ян сподівався, що гроші на будівництво дасть Ширингське графство. Філіп зруйнував його плани, і тепер вал поріс травою, а в сухому рову росла ожина. Вільям пригадав, що єпископ сподівався використовувати камінь із каменярні графа Ширингського. Тепер нею володів Філіп.

— Якби я повернув собі каменярню, міг би віддати її в заставу, щоб здобути гроші на своє військо, — став уголос розмірковувати Вільям.

— То чому б тобі її не забрати? — спитав Валер’ян.

Вільям похитав головою.

— Я вже намагався.

— А Філіп тебе перехитрив. Але зараз ченців там немає. Відправ туди людей, щоб ті вигнали каменярів.

— А як завадити Філіпові повернутися туди так само, як минулого разу?

— Звести навколо високу стіну й поставити вартових.

«Це цілком можливо», — захоплено подумав Вільям. Стіна миттю розв’яже проблему. Але які мотиви підштовхнули Валер’яна дати таку пораду? Мати попереджала, щоб він остерігався підступного єпископа. «Єдине, що треба знати про Валер’яна Біґо, — це те, що всі його вчинки ретельно зважені. Ніякої спонтанності, легковажності, недбалості, надмірності. І до того ж ніякої щирості», — казала вона. Але Валер’ян ненавидів Філіпа й заприсягнувся не дати йому збудувати собор. То був вагомий мотив.

Вільям задумливо подивився на Валер’яна. Його успіхи були не варті заздрощів. Він став єпископом у доволі молодому віці, але Кінгзбридж був незначною та збіднілою єпархією, а Валер’ян, безперечно, лучив вище. Однак багатство та слава діставалися пріорові, а не єпископові. Валер’ян залишався в тіні Філіпа — так само, як і Вільям. Вони обидва мали привід бажати його падіння.

Вільям вкотре вирішив подолати відразу до Валер’яна заради своїх довготривалих інтересів.

— Добре, — мовив він. — Може, і вийде. А що, як Філіп поскаржиться королю?

— Скажеш, що це відплата за Філіпів незаконний ринок, — відповів Валер’ян.

Вільям кивнув.

— Я згоден на будь-які виправдання, якщо зможу повернутися на війну з великим військом.

У Валер’янових очах промайнула злість.

— Навряд чи Філіп зможе збудувати собор, якщо йому доведеться купувати каміння за звичайною ціною. А якщо він припинить будівництво, Кінгзбридж занепаде. Це розв’яже всі твої проблеми, Вільяме.

Вільям не збирався висловлювати вдячність.

— Ти ненавидиш Філіпа, правда?

— Він заважає мені, — сказав Валер’ян, і на мить з-за його маски спокою та розважливості визирнула чиста лють.

Вільям повернувся до практичних питань.

— Там десь тридцять каменярів, деякі з дружинами й дітьми, — зауважив він.

— То що?

— Може дійти до кровопролиття.

Валер’ян здійняв чорні брови.

— Справді? — сказав він. — Що ж, я відпущу тобі гріхи.

III

Вони виїхали ще затемна — щоб прибути до світанку. В руках тримали палахкі смолоскипи, які лякали коней. Волтер та його четверо лицарів взяли із собою по шість воїнів. За ними тягнувся десяток селян, які мали копати рів і ставити паркан.

Вільям завжди покладався на ретельне бойове планування — саме тому він та його люди були такі корисні для короля Стефана, — але цього разу він не мав плану битви. Їхнє завдання було таке просте, що планувати щось заздалегідь, як перед справжньою баталією, здавалося принизливим.

Кілька каменярів із сім’ями не становили великої загрози, до того ж Вільям пам’ятав, що за головного в них — як там його? — Отто. Так, Отто Чорнопикий, який відмовився битися того дня, коли Том Будівник привів своїх людей у каменярню.

Зажеврів холодний грудневий ранок, клапті туману висіли серед гілок, немов жебрацьке дрантя. Вільям не любив цю пору року. Вранці холодно, ввечері темно, а у замку завжди волого. Їли саму солонину та засолену рибу. Його мати була постійно не в гуморі, а слуги ходили понурі. Його лицарі сварилися між собою. Ця сутичка піде їм на користь. А найбільше вона піде на користь йому: він уже домовився з лондонськими євреями про позику у дві тисячі фунтів під заставу каменярні. Доки надійде вечір, його майбутнє вже буде в безпеці.

Коли вони були за милю[121] від каменярні, Вільям зупинився, вибрав двох людей і відправив їх уперед пішки.

— Там можуть бути вартові або собаки, — попередив він. — Тримайте луки напоготові, а стріли на тятивах.

Трохи далі дорога вигиналася ліворуч і впиралась у стрімкий край спотвореного пагорба. То була каменярня. Стояла тиша. Біля дороги Вільямові воїни тримали переляканого хлопчика — найпевніше, підмайстра, що стояв на варті, — в ногах у якого спливав кров’ю собака зі стрілою в шиї.

Загін наблизився до них, уже не ховаючись. Вільям натягнув віжки та став роздивлятися каменярню. Більша частина пагорба зникла, відколи він бачив його востаннє. Риштовання здіймалося до самої вершини та спускалося до дна ями, що з’явилась унизу. Біля дороги були складені кам’яні брили різної форми та розміру, а поруч стояли два великі дерев’яні вози з величезними колесами, завантажені камінням і готові вирушати. Усе було притрушене сірим пилом, навіть дерева та кущі. Велика лісова ділянка була вирубана — моя ділянка, подумав зі злобою Вільям, — а на її місці стояли десять-дванадцять дерев’яних хат: деякі з невеличкими городами, а одна — зі свинарником. Біля каменярні виросло ціле селище.

Вартового, схоже, заскочили, коли він спав, як і його собаку. Вільям заговорив до нього:

— Скільки тут людей, хлопче?

Хлопчик був наляканий, але храбрував.

— Ви лорд Вільям, чи не так?

— Відповідай мені, інакше відрубаю тобі голову оцим мечем.

Той збліднув зі страху, його голос тремтів, але він відповів із викликом:

— Хочете забрати каменярню в пріора Філіпа?

«Що зі мною не так? — подумав Вільям. — Я не можу налякати навіть щуплого безбородого хлопчину! Чому люди вважають, що їм можна не підкорятися мені?»

— Це моя каменярня! — просичав він. — Забудь про пріора Філіпа — він нічим тобі не зарадить. Скільки тут людей?

Замість відповіді хлопець озирнувся й закричав.

— На допомогу! Стережіться! Напад! Напад!