Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 117)

Вільям схопився за руків’я свого меча. Якусь мить він вагався, дивлячись на хати. У дверях однієї з них з’явилося налякане обличчя. Він вирішив облишити підмайстра, вихопив смолоскип в одного зі своїх воїнів і підострожив коня.

Пустив коня на хати, високо тримаючи смолоскип, і почув, що загін подався за ним. Двері найближчої хатини відчинилися, і на ґанку з’явився чоловік у нижній сорочці, із заспаними очима. Вільям жбурнув смолоскип йому через плече. Той упав у солому на підлозі за спиною в хазяїна хати — солома негайно зайнялася. Вільям переможно гукнув і рушив далі.

Він поїхав між хатинами. Його воїни позаду кричали та кидали смолоскипи на очеретяні дахи. Двері відчинялися, з них бігли перелякані чоловіки, жінки й діти, які намагалися ухилитися від важких кінських копит. Люди панічно кидалися в різні боки, а вогонь тим часом ширився. Вільям зупинив коня й роздивився навколо. Тварини повтікали. Перелякана свиня сліпо тикалась у тин, а корова нерухомо стояла посеред бійні й очманіло мотала головою. Навіть юнаки — найвойовничіші з усіх — були збиті з пантелику й налякані. Світанок, безумовно, найкращий час для такого нападу: коли люди напівголі, вся їхня агресія чомусь випаровується.

Смаглявий чоловік із шапкою густого чорного волосся вискочив із хатини із чоботями в руках і заходився командувати. То, напевне, і був Отто Чорнопикий. Вільям не чув, що той казав. Судячи з його жестів, він наказував жінкам із дітьми ховатися в лісі. А от що він казав чоловікам? За мить Вільям дізнався. Двоє юнаків підбігли до хатини, що стояла окремо від інших, і відчинили двері, замкнені ззовні. Вони увійшли туди та одразу й вийшли з важкими каменярськими молотами. Отто спрямував туди й інших чоловіків. То вочевидь був сарай, де тримали інструменти. Вони збиралися чинити опір.

Три роки тому Отто відмовився битися за Філіпа. Що змусило його передумати?

Хай що то було, це коштуватиме йому життя. Вільям зловісно всміхнувся й оголив меч.

Він побачив шістьох-вісьмох чоловіків, озброєних молотами та сокирами з довгими сокирищами. Вільям підострожив коня й поскакав на них. Каменярі кинулись урозтіч, але він замахнувся мечем і рубонув одного з них нижче плеча. Той впустив сокиру.

Вільям галопом від’їхав і розвернув коня. Він важко дихав і почувався чудово: під час битви не відав страху, лише збудження. Кілька його воїнів побачили, що сталось, і дивилися на нього в очікуванні наказів. Вільям знаком наказав їм іти за ним і знову кинувся на каменярів. Ухилитися від шістьох лицарів було не так легко, як від одного. Вільям ударив двох, і ще кілька лягли під мечами його поплічників, але він скакав надто швидко, тож не міг точно визначити скільки, вбиті вони чи лише поранені.

Вільям знову розвернувся — Отто саме збирав своїх. Коли лицарі атакували, каменярі кинулись урозсип за хатини, охоплені вогнем. «Розумна тактика», — з прикрістю подумав Вільям. Лицарі кинулися за ними, але каменярам поодинці було легше ухилятися від їхніх ударів, а коні відсахувалися від вогню. Вільям погнався за сивим чоловіком з молотом, кілька разів промахнувся, і той пробіг через будинок, де горів дах.

Вільям зрозумів, що всі труднощі через Отто. Він організовував робітників і підбадьорював їх. Щойно з ним буде покінчено, решта відступить. Вільям натягнув віжки й став видивлятися смаглявого чоловіка. Більшість жінок з дітьми вже втекли, серед поля битви залишилося тільки двійко п’ятирічних дітей, що трималися за руки та плакали. Вільямові лицарі гасали між хатами, переслідуючи каменярів. Вільям, на свій подив, побачив, як один із його воїнів упав від удару молотом і лежав на землі, стогнучи й спливаючи кров’ю. Вільям збентежився: він не чекав втрат зі свого боку.

Якась жінка, немов божевільна, бігала по охоплених вогнем хатах і щось кричала. Вона шукала когось. Нарешті побачила двох дітей і схопила їх за руки. Тікаючи, вона мало не зіштовхнулася з одним із Вільямових лицарів, Ґілбертом Рейнським. Ґілберт заніс меч, щоб ударити її. Раптом з-за хати з’явився Отто Чорнопикий і махнув сокирою з довжелезним сокирищем. Він майстерно орудував нею: лезо пройшло крізь стегно Ґілберта й врізалося у дерев’яну частину сідла. Відрубана нога впала, а Ґілберт закричав і звалився з коня.

Він ніколи більше не битиметься.

Ґілберт був дуже цінний для Вільяма. Розлючений, він підострожив коня й помчав уперед. Жінка з дітьми зникла, а Отто намагався витягнути сокиру з Ґілбертового сідла. Він озирнувся й побачив, що Вільям скаче на нього. Якби він дременув тієї ж миті, то міг би врятуватися, але стояв на місці, схопившись за сокиру. Він витягнув її саме тоді, коли Вільям був уже поруч. Вільям заніс меча, але Отто не зрушив і замахнувся сокирою. В останню мить Вільям зрозумів, що той цілив по коню й міг скалічити, перш ніж Вільям достатньо наблизиться для удару. Вільям у відчаї натягнув віжки, і кінь зупинився й позадкував, відвернувшись від Отто. Удар прийшовся коневі в шию — лезо глибоко встромилось у потужні м’язи. Фонтаном приснула кров, і кінь упав. Вільям відскочив за мить до того, як могутнє тіло вдарилось об землю.

Він був сам не свій від гніву. Цей бойовий кінь коштував шалених грошей і пройшов із ним чимало битв упродовж року громадянської війни; втратити його через удар сокири каменяра було неймовірно прикро. Вільям перестрибнув через тіло тварини й оскаженіло кинувся на Отто.

Отто не був легкою жертвою. Він схопив сокиру обома руками та відбивав Вільямові удари сокирищем із серцевини дуба. Вільям бив дедалі сильніше, змушуючи його відступати. Попри немолодий вік, Отто мав потужні м’язи й жодного разу не здригнувся під ударами Вільяма. Вільям схопив меча обома руками та вдарив сильніше. Каменяр знову відбив удар сокирищем, але цього разу лезо меча застрягнуло в деревині. Тепер уже Отто наступав, а Вільям задкував. Вільям потягнув сильніше й висмикнув лезо, але Отто був уже близько.

Вільям раптом злякався за своє життя.

Отто заніс сокиру. Вільям відступив. Його нога на щось натрапила, і він перечепився через тіло свого коня. Вільям упав у калюжу теплої крові, але не впустив меча. Отто стояв над ним, здійнявши сокиру. Коли він ударив, Вільям щосили відкотився вбік. Він відчув свист повітря, коли лезо пронеслося поруч із його обличчям, а потім підхопився на ноги та з мечем пішов на каменяра.

Воїн відійшов би вбік, перш ніж витягати зброю із землі, знаючи, що людина, яка завдала невдалого удару, неймовірно вразлива. Але Отто був не воїном, а просто нерозсудливим дурнем, тому стояв, схопившись за сокирище однією рукою й випроставши другу вбік для рівноваги, і його тіло було легкою ціллю. Вільям квапливо завдав удару, майже наосліп, — і влучив. Жало меча проштрикнуло Отто груди. Вільям устромив меча глибше, крізь ребра. Каменяр відпустив сокиру, і на його обличчі з’явився добре знайомий Вільямові вираз: очі розширилися, немов від здивування, рот розкрився в німому крику, а шкіра раптом посірішала. То був вигляд людини, що зазнала смертельної рани. Вільям ще глибше встромив лезо, щоб добити його напевне, а потім висмикнув. Очі Отто закотилися, червона пляма на його сорочці почала розповзатися, і він упав.

Вільям подивився навколо. Двоє каменярів тікали — мабуть, тому що бачили смерть свого лідера. Вони щось кричали іншим на бігу. Їхній спротив перетворився на втечу. Лицарі переслідували втікачів.

Вільям стояв на місці й важко дихав. Чортові каменярі наважилися чинити опір! Він подивився на Ґілберта. Той нерухомо лежав у калюжі крові із заплющеними очима. Вільям торкнувся його грудей: серце не билося. Ґілберт помер.

Вільям пішов навколо хатин, що й досі горіли, рахуючи тіла. Троє вбитих каменярів і жінка з дитиною, яких, схоже, розтоптали коні. Троє Вільямових воїнів були поранені, четверо коней убиті або скалічені.

Полічивши всіх, він зупинився поруч із трупом свого коня. Вільям любив цього коня сильніше за більшість людей. Після битви лорд зазвичай почувався бадьоро, але зараз був пригнічений. То була бійня. Легка прогулянка, під час якої вони мали прогнати беззахисних робітників, перетворилася на важкий бій із великими втратами.

Лицарі гналися за каменярами аж до лісу, але в лісі коні були безпорадні, тому вони повернули назад. Волтер під’їхав до Вільяма та глянув на мертвого Ґілберта, потім перехрестився й сказав:

— Ґілберт убив більше людей, ніж я.

— Таких, як він, мало й без того, щоб втрачати їх через чортового попа, — гірко промовив Вільям. — Я вже мовчу про коней.

— Хто б знав, — підхопив Волтер. — Вони билися жвавіше за заколотників Роберта Глостерського!

Вільям з відразою похитав головою.

— Не розумію, — сказав він, роздивляючись тіла, що лежали навколо. — І за що вони, в біса, билися?

Розділ 9

I

На світанку, коли більшість братів пішла в крипту на відправу, в дорміторії залишилося тільки двоє: Джонні Вісім-Пенсів, який підмітав підлогу з одного краю видовженого приміщення, і Джонатан, що грався в школу, з другого.

Пріор Філіп зупинився у дверях і подивився на Джонатана. То був уже майже п’ятирічний, жвавий і впевнений у собі хлопчик, який причаровував усіх своєю малечою поважністю. Джонні й досі одягав його як маленького монаха. Нині Джонатан удавав із себе наставника і вів урок перед уявними учнями.