Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 118)

— Неправильно, Ґодфрі! — суворо звернувся він до порожньої лавки. — Ти без обіду, якщо не вивчиш словодії!

Він, звісно ж, мав на увазі дієслова. Філіп захоплено усміхнувся. Він любив Джонатана, як власного сина. Хлопчик єдиний сповнював його життя справжньою радістю.

Джонатан гасав пріоратом, немов цуценя, і всі монахи пестили й балували його. Для більшості він був наче хатня тваринка, кумедна забавка. Але для Філіпа й Джонні ця дитина стала чимось більшим. Джонні любив малого як мати, а Філіп почувався його батьком, хоча й старався це приховати. Самого Філіпа змалку ростив добрий абат, тому опікуватися Джонатаном здавалося йому цілком природним. Він не лоскотав його й не бігав за ним, як робили інші ченці, а розповідав йому біблійні історії, грався з ним і приглядав за Джонні.

Пріор увійшов у кімнату, усміхнувся Джонні та сів на лавку разом з уявними учнями.

— Доброго ранку, отче, — урочисто привітався Джонатан. Джонні навчив його бути бездоганно ввічливим.

— Ти хотів би ходити в школу? — спитав Філіп.

— Я вже знаю латину, — похвалився Джонатан.

— Справді?

— Так. Слухай. Омніус плювіус бувіус тувіус номіне патрі амінь.

Філіп ледь стримав сміх.

— Схоже на латину, але то не зовсім вона. Брат Озмунд, наставник, навчить тебе вимовляти правильно.

Джонатан був дещо розчарований тим, що він, як виявилося, не знає латини.

— Зате я швидко бігаю, дивись! — сказав він і став ганяти з одного кутка дорміторію в інший.

— Чудово! — сказав Філіп. — І справді швидко.

— Так, і я можу ще швидше…

— Тільки не зараз, — сказав Філіп. — Послухай мене уважно. Я маю поїхати.

— А завтра повернешся?

— Ні, не так скоро.

— Через тиждень?

— Ні, навіть не через тиждень.

Джонатан подивився, вочевидь не розуміючи. Він не міг зазирнути в майбутнє більше ніж на тиждень. І тут його спантеличила нова загадка.

— А чому?

— Я маю зустрітися з королем.

— А-а.

Це також мало що значило для Джонатана.

— А поки мене не буде, ти мусиш ходити в школу. Домовилися?

— Так.

— Тобі вже майже п’ять років. Твій день народження наступного тижня. Ти з’явився в нас у перший день року.

— А звідки я взявся?

— Від Господа. Усе на світі створено Господом.

Ця відповідь не задовольнила Джонатана.

— Де я був до того? — наполягав він.

— Я не знаю.

Джонатан насупився. Було кумедно бачити похмурий вираз на його безтурботному дитячому обличчі.

— Я ж мав десь бути.

Філіп подумав, що коли-небудь хтось мусить розповісти Джонатанові, звідки беруться діти, і скривився від цієї думки. На щастя, це ще терпіло, і він змінив тему.

— Поки я буду відсутній, ти маєш навчитися рахувати до ста.

— Я вмію рахувати, — сказав Джонатан. — Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, хтотирнадцять, кудирнадцять, дедирнадцять…

— Незле, — похвалив Філіп, — але брат Озмунд навчить тебе більшого. Ти маєш спокійно сидіти в класі та робити все, що він тобі скаже.

— Я буду найкращим учнем! — випалив Джонатан.

— Подивимось.

Філіп ще трохи поспостерігав за ним. Розвиток малюка заворожував його: те, як він вивчав навколишній світ, і етапи, через які проходив. Його наполегливі заяви про те, що він може розмовляти латиною, чи рахувати, чи швидко бігати, були дуже цікаві: може, то необхідна прелюдія перед справжнім навчанням? Напевне, все це було частиною Божого задуму. Колись Джонатан стане чоловіком. Яким він буде тоді? Філіп спіймав себе на думці, що йому кортить побачити Джонатана дорослим. Але до того мине не менше часу, ніж потрібно для будівництва собору.

— Дай-но поцілую тебе й попрощаймося, — мовив Філіп.

Джонатан задер обличчя до Філіпа, і той поцілував його ніжну щічку.

— Прощавай, отче, — сказав він.

— Прощавай, сину мій, — відповів Філіп.

Він лагідно потиснув руку Джонні Вісім-Пенсів і вийшов.

Монахи виходили з крипти й прямували до трапезної. Філіп пішов у протилежному напрямку й увійшов у крипту — помолитися за успіх своєї місії.

Глибока журба охопила його, коли він дізнався, що сталось у каменярні. П’ятеро вбитих, і серед них — маленька дівчинка! Філіп усамітнився в себе в будинку й плакав, як дитина. П’ятьох із його пастви вбив Вільям Гамлейський і його зграя недолюдків. Філіп знав усіх убитих: Гаррі Ширингського, який був каменярем ще в лорда Персі; Отто Чорнопикого, смуглявого чоловіка, котрий розпоряджався на каменярні від самого початку; Марка, вродливого сина Отто; його дружину Олвен, що вечорами грала на пастуших дзвониках; і маленьку Норму, улюблену семирічну онуку Отто. Добросердні, богобоязливі, роботящі люди, які заслуговували на мирне життя й справедливість із боку своїх лордів. Вільям знищив їх, немов лис курчат. Цього було достатньо, щоб усі янголи заридали.

Філіп оплакав їх і поїхав у Ширинг вимагати правосуддя. Шериф категорично відмовився вживати якихось заходів.

— Лорд Вільям має власне військо — як я його заарештую? — відмагався шериф Юстас. — Король потребує людей, щоб битися проти Матильди. Що він скаже, якщо я ув’язню одного з найкращих його воїнів? Якщо висуну йому якісь обвинувачення, мене або негайно вб’ють його лицарі, або ж король Стефан повісить мене як зрадника.

Філіп усвідомив, що першою жертвою громадянської війни стала справедливість.

Потім шериф сказав йому, що Вільям поскаржився на Кінгзбриджський ринок.

Здавалося сміховинним, що Вільям, якому зійшло з рук убивство, тепер висуває дрібне звинувачення проти Філіпа, але пріор почувався безпорадним. Він і справді не мав дозволу на ринок і формально порушив закон, тож лишати це так було не можна. Він був Кінгзбриджським пріором. Усе, що Філіп мав, — це моральний авторитет. Вільям мав змогу зібрати військо лицарів, єпископ Валер’ян — скористатися своїми зв’язками на високому рівні, шериф — повноваженнями, наданими йому королем; а Філіп міг тільки одне: сказати, що добре, а що — погано. І якщо він втратить цей авторитет, то залишиться ні з чим. Тому він наказав припинити торгівлю на ринку.

І опинився у відчайдушному становищі.

Грошові справи пріорату значно покращилися — з одного боку, завдяки суворішому контролю, а з другого — завдяки прибуткам від ринку й овечих ферм, що постійно зростали. Але Філіп витрачав усе до останнього пенні на будівництво й навіть позичав гроші у вінчестерських євреїв — і він іще мав повернути цей борг. Тепер він одним махом втратив своє джерело безплатного каміння, доходи від ринку, а кількість робітників-добровольців, багато з яких ішло саме на ринок, також мала сильно поменшати. Йому доведеться розпустити половину будівельників і облишити надію збудувати собор за свого життя. До цього він не був готовий.

Філіп розмірковував, чи не сам винний у цьому. Може, він був надто самовпевнений, надто амбітний? Шериф Юстас натякнув на це.

— Філіпе, ви забагато на себе берете, — сердито сказав він. — Ви керуєте маленьким монастирем, ви лише пріор, але прагнете командувати і єпископом, і графом, і шерифом. Не вийде. Ми надто могутні для вас. Ви можете нам тільки докучати.

Юстас був бридким чолов’ягою із щербатими зубами та косим оком. Жовта мантія, в якій він ходив, була брудна. Але хай би яким вбогим він здавався, його слова вразили Філіпа в самісіньке серце. Він із болем визнавав, що каменярі не загинули б, якби він не став ворогом Вільяма Гамлейського. Але Філіп не міг не ворогувати з ним. Якби він відступив, постраждало б іще більше людей — таких, як мельник, якого Вільям убив, і донька вілана, що її лорд і його лицарі зґвалтували. Філіп мав чинити опір.

А це означало, що він має зустрітися з королем.

Це було йому не до вподоби. Колись він уже бачився з королем — у Вінчестері, чотири роки тому — і, хоч одержав те, по що прийшов, почувався страшенно ніяково при дворі. Король був оточений лукавими й безпринципними людьми, що змагалися за його увагу та гризлися за його милості, а Філіп вважав таких людей ницими. Вони прагнули заможності й становища, на які не заслуговували. Філіп не міг зрозуміти їхніх ігор: на його думку, найкращий спосіб здобути щось — це заслужити, а не підлещуватися до дарувальника. Але тепер він не мав вибору, окрім як увійти в їхній світ і грати за їхніми правилами. Лише король міг надати Філіпові дозвіл мати ринок. Тобто лише король міг врятувати собор.

Філіп помолився й вийшов із крипти. Сходило сонце, і на сірих кам’яних стінах майбутнього собору грали рожеві відлиски. Будівельники, що працювали від світанку до смеркання, тільки починали роботу: відчиняли двері своїх хатин, гострили інструменти й замішували розчин. Втрата каменярні ще не вплинула на будівництво: вони від самого початку заготовляли каміння швидше, ніж використовували, і тепер мали достатній запас на багато місяців.

Настав час їхати. Усе було готово.

Король наразі перебував у Лінкольні, і Філіп мав супутника — Річарда, брата Алієни. Після того як юнак кілька років воював за короля як зброєносець, Стефан посвятив його в лицарі. Річард повернувся додому, щоб оновити своє спорядження, і тепер повертався в королівське військо.

Алієна досягнула неймовірних успіхів у торгівлі вовною. Вона вже не продавала вовну Філіпові, а сама вела справи з фламандськими купцями. Цьогоріч вона навіть хотіла скупити всю вовну, зібрану пріоратом. Вона заплатила б менше, але Філіп одержав би гроші раніше. Він відмовився. Однак те, що Алієна взагалі могла зробити таку пропозицію, вже засвідчувало її успіх.