Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 119)

Зараз вона була на стайні разом із братом — Філіп побачив їх, коли йшов повз. Там зібралося чимало людей, які хотіли проводити подорожніх. Річард сидів верхи на гнідому бойовому коні, за якого Алієна, напевне, віддала не менше ніж двадцять фунтів. Він виріс привабливим широкоплечим юнаком, його вроду псував тільки огидний шрам на правому вусі: мочка була відрізана — мабуть, через невдалий удар під час фехтування. Річард був розкішно вбраний у червоне із зеленим і мав новий меч, спис, сокиру та кинджал. Його речі нав’ючили на другого коня, якого він вів на поводі. Супроводжували Річарда двоє воїнів на рисаках і зброєносець на поні.

Алієна плакала, хоча Філіп і не розумів, чому саме: через те, що не хотіла розлучатися з братом, через гордість за нього чи через страх, що він може не повернутися, — а можливо, з усіх трьох причин. Дехто із селян також прийшов попрощатися, зокрема юнаки та малі хлопці. Річард, безсумнівно, був для них героєм. Ченці також зібралися біля стайні побажати пріорові безпечної подорожі.

Конюхи вивели двох коней: верхового, осідланого для Філіпа, і поні, який мав везти його скромні пожитки — переважно харчі в дорогу. Будівельники відклали інструменти й також підійшли — на чолі з бородатим Томом і його рудим пасинком Джеком.

Філіп формально обійняв підпріора Ремігія і тепліше — Мілія та Катберта, а потім сів на коня. Похмуро подумалось, що йому чимало часу доведеться провести в цьому твердому сідлі. Сидячи верхи, він благословив усіх. Ченці, будівельники та селяни махали руками й прощалися, а вони з Річардом рушили попліч крізь монастирську браму.

Вони проїхали вузькою вулицею через селище, махаючи людям, що визирали з хат, потім копита їхніх коней процокотіли по дерев’яному мосту, і вершники помчали дорогою серед полів. Трохи пізніше Філіп глянув через плече й побачив, як ранкове сонце світить крізь віконний отвір у недобудованому східному краї нового собору. Якщо його спіткає невдача, це будівництво, можливо, ніколи не вдасться закінчити. Після всього, що йому довелося пережити, щоб досягнути теперішнього стану, він навіть думати не міг про поразку. Пріор повернув голову й зосередився на дорозі, що лежала перед ним.

Лінкольн стояв на пагорбі. Філіп із Річардом під’їхали до міста з півдня, старовинною та залюдненою дорогою, що звалася Ермін-стріт. Навіть здалека вони добре бачили вежі собору та замкові укріплення. Вони були за три-чотири милі[122] від них, коли, на Філіпів подив, під’їхали до міської брами. «Передмістя тут, напевне, величезне, — подумав Філіп, — а населення, схоже, вимірюється тисячами».

На Різдво місто опинилося в облозі, якою керував Ранульф Честерський — найвпливовіша людина на півночі Англії та родич імператриці Мод. Потім король Стефан відбив місто, але військо Ранульфа й досі утримувало замок. Тепер, коли Філіп із Річардом достатньо наблизилися, вони побачили, що Лінкольн побудовано так, що в його стінах могли зручно отаборитися два ворожі війська.

Філіп так і не прихилився до Річарда упродовж чотирьох тижнів, що вони провели поруч. Брат Алієни був гнівливим юнаком, який ненавидів Гамлеїв, думав лише про помсту й розмовляв з Філіпом, як зі своїм однодумцем. Але між ними була суттєва різниця. Філіп ненавидів Гамлеїв за те, що вони зробили зі своїми підданими, — без таких, як цей рід, світ став би кращим. А Річардом рухало винятково його самолюбство: він прагнув завдати поразки Гамлеям і повернути втрачене графство.

Річард був хоробрий і войовничий, завжди готовий до бою, але слабкий в іншому. Він бентежив своїх воїнів тим, що часом ставився до них як до рівних, а часом віддавав накази так, немов то були його слуги. У тавернах він старався справити на всіх враження й пригощав пивом незнайомців. Він удавав, що знає шлях, хоча був зовсім не певен, і, траплялося, заводив усіх не в той бік, бо не хотів визнавати своєї помилки. Коли вони дісталися Лінкольну, Філіп уже розумів, що Алієна варта десяти таких Річардів.

Вони проїхали повз озеро, що кишіло човнами, а біля підніжжя пагорба перетнули річку, яка утворювала південний кордон міста. Лінкольн вочевидь існував завдяки судноплавству. За мостом вирував рибний базар. Вони проїхали крізь ще одну браму з вартовими. Нескінченне передмістя залишилося позаду, і подорожні опинились у людному місті. Вузенька вулиця, якою рухалося більше народу, ніж вона здатна була вмістити, дерлася на крутий пагорб. Будинки, що тулилися один до одного обабіч вулиці, були частково або повністю кам’яні — ознака неабиякої заможності. Пагорб був такий крутий, що більшість будинків височіла на кілька футів над землею з одного свого краю та заривалися в неї — з другого. Нижній поверх найчастіше займали майстерні або крамниці. Незабудовані були тільки цвинтарі поруч із церквами, а біля них розташовувалися ринки, кожен з яких продавав тільки певні товари: зерно, домашню птицю, вовну, шкіру тощо. Філіп, Річард і його нечисленний почет продиралися крізь щільний натовп містян, воїнів, тварин і возів. Філіп із захватом усвідомив, що вони ідуть по каменю. Уся вулиця була брукована! «Яким заможним має бути місто, — подумав він, — якщо камінням вимощують вулиці, наче в замку чи в соборі». На дорозі було слизько від кізяків і відходів, але то однаково було краще за потоки бруду, на які взимку перетворювалися вулиці більшості міст.

Вони дісталися вершини пагорба й минули чергову браму. Вершники опинилися в середмісті, й атмосфера навколо змінилася: стало тихіше, але в повітрі висіло якесь напруження. Одразу ліворуч був вхід у замок. Величезні, оббиті залізом двері в арці були зачинені. За вікнами-бійницями вартівні рухалися нечіткі фігури, вартові в обладунку крокували зубчастим муром, і слабке сонячне світло виблискувало на їхніх відполірованих шоломах. Філіп придивився, як вони ходять туди-сюди. Воїни не розмовляли, не перекидалися жартами й не реготали, не спиралися на балюстраду, щоб свистіти дівчатам: вони трималися струнко, дивилися пильно й загалом мали напружений вигляд.

Праворуч від Філіпа, не більше ніж за чверть милі[123] від замкової брами, був західний край собору, і пріор одразу побачив, що, попри близькість до замку, там розташувалася ставка королівського війська. Стрій вартових перегородив вузьку дорогу, що вела від будинків каноників до церкви. За спинами вартових лицарі й солдати входили та виходили з трьох дверей собору. На цвинтарі отаборилося військо — там стояли намети, над вогнищами готували їжу, а коні жували траву. Монастирських будівель навколо не було: Лінкольнським собором керували не монахи, а каноніки — священники, що жили у звичайних міських будинках неподалік від храму.

Між собором і замком не було нікого, крім Філіпа та його супутників. Раптом пріор усвідомив, що вся увага воїнів із королівського боку та вартових на протилежному бастіоні прикута до них. Філіп опинився на нічиїй землі між двома ворожими таборами, і то, напевне, було найнебезпечніше місце в усьому Лінкольні. Він озирнувся та побачив, що Річард із почтом уже далеко попереду, і поспішив наздогнати їх.

Королівські вартові негайно пропустили подорожніх: Річарда вони добре знали. Філіп був у захваті від західного фасаду собору. Той мав неймовірно високу арку над входом і дві обабіч — вдвічі нижчі, але не менш ефектні. То було схоже на ворота раю — чим ці арки певною мірою й були. Філіп негайно захотів, щоб на західному фасаді Кінгзбриджського собору теж були високі арки.

Філіп з Річардом залишили коней зброєносцеві, а самі пройшли через табір і увійшли в собор. Людей усередині було навіть більше, ніж надворі. У бічних навах влаштували стайню, і до колон аркади були прив’язані сотні коней. Навами ходили озброєні люди, горіли вогнища, де готували їжу, і лежали постелі. Дехто розмовляв англійською, дехто — французькою, а інші — фламандською, гортанною мовою покупців вовни із Фландрії. Лицарі лишалися всередині, прості солдати — надворі. Філіп із жалем відзначив, що кілька воїнів грають у «Танець на дев’ятьох» на гроші, але ще більше його стурбувала присутність жінок, надто легко вбраних як на зимову пору, які, схоже, загравали до чоловіків, ніби блудниці або, Боже збав, повії.

Щоб не дивитися на них, Філіп звів очі до стелі. Вона була з дерева, розкішно пофарбована в яскраві кольори, але через те, що люди в навах готували їжу на відкритому вогні, пожежа могла зайнятися щомиті. Пріор поспішив через натовп за Річардом. Той, схоже, почувався як удома — впевнено і спокійно, вітався з баронами й лордами та плескав лицарів по спинах.

Трансепт і східна частина собору були відгороджені канатами. Східний край, схоже, залишався за священниками — принаймні, так здавалося Філіпові, — а у трансепті розташувалася ставка короля.

За канатами стояла ще одна варта, юрмилися придворні, а за ними — графи оточили Стефана, який сидів у центрі на дерев’яному троні. Король постарів після їхньої зустрічі у Вінчестері — минуло п’ять років. По його вродливому обличчю пролягли зморшки від турбот, біляве волосся побило сивиною, і він схуднув за рік битв. Схоже, король розходився в поглядах із графами, і вони сперечалися про щось, хоч і беззлобно. Річард підійшов до них і низько, церемоніально поклонився. Король подивився, впізнав його та гучно промовив: