Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 121)

На південно-східному куті стояла ще одна, менша вежа. Філіп зі Стефаном обійшли замок із трьох боків. Філіп думав, чи не забув Стефан про його запитання, але не наважувався повторити. Король міг вирішити, що він тисне на нього, й образитися.

Вони дійшли до головної вулиці, що розділяла місто на дві половини, і знову повернули. Однак не встигнув Філіп відчути полегшення, як король провів його крізь браму, і вони знову опинились у внутрішньому місті, а за кілька хвилин повернулися на нічийну землю між собором і замком. На превеликий жах Філіпа, король зупинився тут.

Він розвернувся до Філіпа лицем, щоб оглядати замок через Філіпове плече. Уразлива спина Філіпа, закутана в пурпур і хутро, опинилася просто навпроти вартівні, заповненої лучниками та охоронцями. Він стояв нерухомий, немов статуя, щомиті очікуючи, що між лопаток йому встромитися стріла, і відчував, як пітніє попри холодний вітер.

— Я віддав тобі каменярню ще кілька років тому, чи не так? — запитав король Стефан.

— Не зовсім, — відповів Філіп, насилу розціпивши зуби. — Ви дали нам право брати каміння для собору, але каменярню віддали Персі Гамлейському. А тепер син Персі, Вільям, вигнав звідти моїх каменярів, ще й убив п’ятьох — серед них жінку й дитину — і не пускає нас назад.

— Дарма він так чинить, особливо якщо хоче стати графом Ширингським, — задумливо сказав Стефан. Це дало надію Філіпові. Але за мить король додав: — Будь я проклятий, якщо знаю, як увійти в цей замок.

— Прошу вас, змусьте Вільяма дати нам доступ до каменярні, — правив своєї Філіп. — Він не кориться вашій волі та краде в Господа.

Стефан, здавалося, не чув його.

— Навряд чи там багато людей, — так само задумливо сказав він. — Певно, майже всі на мурах, щоб показати нам свою силу. Що ти казав про ринок?

Філіп подумав, що це також частина іспиту — стояти на відкритому місці спиною до сили-силенної лучників. Він витер піт із чола краєм королівської накидки.

— Мілорде королю, щонеділі люди з усього графства приходять у Кінгзбридж молитися й безплатно працювати на будівництві собору. Щойно ми почали роботу, як кілька підприємливих чоловіків і жінок прийшли до нас продавати пироги з м’ясом, вино, капелюхи та ножі робітникам-добровольцям. Поступово з’явився цілий ринок. І тепер я прошу дозволу на його роботу.

— Ти заплатиш за цей дозвіл?

Філіп знав, що так заведено, але він також знав, що з релігійної громади ця платня може не стягуватися.

— Так, мілорде, я заплачу — якщо тільки ви не захочете дати нам ліцензію безплатно, на славу Божу.

Стефан уперше подивився Філіпові просто в очі.

— Хоробрості тобі не бракує: стояти спиною до ворогів, та ще й торгуватися зі мною.

Філіп подивився на нього так само відкрито.

— Якщо Господь розсудить, що моє життя скінчено, ніщо мене не врятує, — відважно сказав він попри те, що шалено боявся. — Але якщо Господь хоче, щоб я жив і збудував Кінгзбриджський собор, то й десяти тисячам лучників не до снаги вбити мене.

— Чудово сказано! — зауважив Стефан, плеснув Філіпа по плечу й пішов до собору.

Філіп, не відчуваючи під собою ніг від полегшення, подався слідом, заспокоюючись із кожним кроком, на який він віддалявся від замку. Схоже, він пройшов іспит. Але треба було домогтися від короля однозначної обіцянки. Його щомиті могли знов оточити придворні. Коли вони йшли крізь лаву вартових, Філіп набрався сміливості та сказав:

— Мілорде королю, якщо ви напишете листа шерифу Ширингському…

Але його перебили. Підійшов один із графів, явно схвильований, і повідомив:

— Ваша величносте, Роберт Глостерський їде сюди.

— Що? І далеко він?

— Близько. За день, не більше…

— Чому мене не попередили? Я скрізь поставив людей!

— Вони йшли по Фосс-Вей[125], а потім звернули з дороги й рушили полем.

— Хто з ним?

— Усі графи й лицарі, що на його боці, які втратили свої землі впродовж двох минулих років. Ранульф Честерський також із ним…

— Ну звісно. Зрадливий пес.

— Він привів усіх своїх лицарів із Честеру й цілу орду хижих валлійців.

— Скільки їх загалом?

— Близько тисячі.

— Прокляття! Це на сотню більше, ніж у нас.

Навколо зібралося кілька баронів, і один із них заговорив:

— Лорде, якщо вони йдуть полем, їм доведеться перетнути річку на переправі…

— Чудове зауваження, Едварде! — сказав Стефан. — Веди своїх людей до переправи та спробуй їх затримати. Лучників також бери.

— Хто-небудь знає, чи далеко вони? — спитав Едвард.

Один із графів сказав:

— Дозорець доповідав, що дуже близько. Вони можуть підійти до переправи раніше за вас.

— Я вирушаю негайно, — мовив Едвард.

— Радий чути! — сказав король Стефан. Він ударив себе кулаком в долоню. — Нарешті я зустрінуся з Робертом Глостерським на полі бою. Якби тільки я мав більше людей. Хоча перевага в сотню не така вже й суттєва.

Філіп слухав його в похмурому мовчанні. Він був певен, що майже переконав короля, але тепер думки Стефана були вже десь далеко. Утім, пріор не бажав здаватися. На ньому досі була королівська червона накидка. Він зняв її з плечей і простягнув Стефанові зі словами:

— Напевне, час повернутися до звичного нам убрання, Ваша величносте.

Стефан кивнув з відсутнім виглядом. Придворний підійшов до нього й допоміг зняти монашу сутану. Філіп, досі тримаючи накидку, продовжив:

— Сір, ви наче прихильно поставилися до мого прохання?

Це нагадування, схоже, роздратувало Стефана. Він закутався в накидку й уже збирався щось сказати, коли пролунав інший голос:

— Мілорде королю!

Філіп упізнав той голос, і його серце впало. Він обернувся й побачив Вільяма Гамлейського.

— Вільяме, хлопче мій! — сказав король тим приязним тоном, яким спілкувався зі своїми воїнами. — Ти прибув дуже вчасно.

Вільям уклонився та повідомив:

— Мілорде, я привів п’ятдесятьох лицарів і двісті солдатів зі свого графства.

Усі надії Філіпа пропали.

Стефан вочевидь був дуже задоволений.

— Мій вірний воїне! — тепло мовив він. — Тепер ми маємо перевагу над ворогом!

Він обійняв Вільяма за плечі й пішов із ним у собор.

Філіп залишився стояти, дивлячись їм услід. Він був так близько до успіху, але Вільямове військо важило більше за справедливість. Придворний, що допоміг королеві зняти чернечу сутану, простягнув її Філіпові. Усі подалися за королем і найближчим почтом у собор. Філіп одягнув сутану. Страшенно розчарований, він подивився на три облямовані арками входи в собор. Він хотів би збудувати такі в Кінгзбриджі, але король Стефан обрав Вільяма Гамлейського. Перед королем був складний вибір: справедливість Філіпових вимог проти переваг Вільямового війська. Він провалив свій іспит.

У Філіпа залишалася остання надія: що король Стефан зазнає поразки в битві.

II

Єпископ відслужив месу в соборі, коли небо почало сірішати. Коні вже були осідлані, лицарі наділи кольчуги, воїни поїли, і всім подали міцного вина для хоробрості.

Вільям Гамлейський став на коліна в наві разом з іншими лицарями та лордами, чиї коні били копитами й харчали неподалік, і здобув відпущення за вбивства, які мав скоїти того дня.

Він ледве не марив від страху та збудження. Якщо король переможе, його ім’я назавжди буде пов’язане із цим тріумфом, адже, як казали люди, він привів підкріплення, що зрівняло сили. Якщо король програє… може статися що завгодно. Стоячи на холодній кам’яній підлозі, Вільям затремтів.

Король у білосніжній мантії, зі свічкою в руці очолював процесію. Коли винесли Святі Дари, свічка в короля зламалася й вогник згаснув. Вільяма заколотило зі страху: то була погана прикмета. Священник приніс нову свічку та забрав зламану. Стефан усміхнувся з незворушним виглядом, але Вільяма не залишало відчуття надприродного жаху, і коли він озирнувся навколо, то побачив, що інші почуваються так само.

Після служби камердинер допоміг королю надіти обладунок. Це була кольчуга до колін зі шкіри, в яку були вшиті залізні кільця. Вона мала розрізи спереду та ззаду, щоб можна було їздити верхи. Камердинер міцно зашнурував її на шиї в короля, а потім надягнув на нього каптур, оздоблений довгою, з вилогами, кольчужною бармицею, що закривала волосся та захищала шию. На каптур Стефан надів сталевий шолом із надніссям. Шкіряні чоботи короля були оздоблені кольчужними пластинами й мали гострі остроги.

Поки він надівав обладунок, навколо зібралися графи. Вільям згадав пораду матері й став поводитися так, немов уже був одним із них, — проштовхався в натовп, що оточував короля. Він прислухався до їхніх розмов і зрозумів, що ті переконують Стефана відступити й віддати Лінкольн заколотникам.