Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 120)

— Річарде Кінгзбриджський! Радий твоєму поверненню!

— Дякую, мілорде королю, — відповів Річард.

Філіп став поруч із ним і також низько вклонився.

— Ти зробив монаха своїм зброєносцем? — спитав Стефан.

Усі придворні зареготали.

— Це пріор Кінгзбриджський, Ваша величносте, — відповів Річард.

Стефан глянув ще раз, і було видно, що впізнав Філіпа.

— Звісно, я знаю пріора… Філіпа, — сказав він, але не так люб’язно, як говорив до Річарда. — Ти приїхав битися за мене?

Придворні знову зареготали.

Філіп зрадів, що король пригадав його ім’я.

— Я приїхав через те, що воля Господня щодо відбудови Кінгзбриджського собору потребує негайної допомоги мілорда короля.

— Я мушу все дізнатися, — нетерпляче перебив Стефан. — Приходь до мене завтра, коли я матиму більше часу.

Він розвернувся до графів і знову тихо заговорив до них.

Річард вклонився і відступив, і Філіп наслідував його приклад.

Філіп не поговорив з королем Стефаном ані наступного дня, ані через два, ані через три дні.

Першу ніч він провів у шинку, але його пригнічував постійний запах смаженого м’яса та сміх розбещених жінок. На жаль, у місті не було монастиря; Філіп міг би зупинитись і в єпископа, але його палац зайняв король, а всі будинки й собор — його почет. На другу ніч Філіп пішов на околицю міста, що звалася Вігфордом, де був монастир, який опікувався лепрозорієм. Там пріор знайшов вечерю з кінського хліба й розведеного пива, жорсткий матрац на підлозі, тишу зі світанку до смеркання, ранкові служби та ріденьку кашу без солі на сніданок — достатньо, щоб почуватися щасливим.

Щоранку він ходив до собору, прихопивши із собою неоціненну грамоту, що давала пріоратові право брати каміння з каменярні, але король не звертав на нього уваги. Поки інші прохачі обговорювали, хто нині у фаворі, а хто ні, Філіп стояв осторонь.

Він розумів, чому його змушують чекати. Уся церква була налаштована проти короля. Стефан не дотримав щедрих обіцянок, які витягнули з нього церковники на початку його правління. Він став ворогом свого брата єпископа Генріха Вінчестерського, підтримавши іншого претендента на сан архієпископа Кентерберійського. (Цей вчинок дуже розчарував Валер’яна Біґо, який мав плани скористатися з майбутнього архієпископського становища Генріха.) Але найтяжчим гріхом Стефана в очах церкви став арешт єпископа Роджера Солсберійського і двох його племінників — єпископа Лінкольнського та єпископа Ілійського — за звинуваченням у будівництві замків без дозволу. Хор звинувачень у святотатстві залунав з усіх соборів і монастирів графства. Це образило Стефана. Він казав, що єпископи як Божі люди не мають потреби в замках, а якщо вони будують собі замки, то не можуть розраховувати на те, що до них ставитимуться як суто до Божих людей. Він був щирий, але наївний.

Цей розкол залагодився, але король Стефан не хотів більше слухати скарги священників, тому Філіп мав чекати. Він скористався цим часом для роздумів. Йому рідко випадала така нагода, відколи він став пріором, і тепер Філіп зрозумів, як йому цього бракувало. Тепер раптом з’явилося багато вільних годин, які він присвячував своїм думкам.

Врешті-решт придворні стали триматися від нього на відстані, і ця пустка довкола зробила його помітнішим, тож Стефанові ставало дедалі складніше ігнорувати пріора. Вранці свого сьомого дня в Лінкольні Філіп глибоко занурився в роздуми про величну таємницю Трійці, коли раптом усвідомив, що хтось стоїть перед ним і звертається до нього й що цей хтось — король.

— Спиш із розплющеними очима, чоловіче? — спитав Стефан чи то із здивуванням, чи з роздратованістю.

— Перепрошую, мілорде, я задумався, — сказав Філіп і запізніло вклонився.

— Неважливо. Позич мені свій одяг.

— Що?

Філіп був надто здивований, щоб пам’ятати про манери.

— Я хочу дещо розвідати біля замку, а якщо перевдягнуся монахом, у мене не пускатимуть стріли. Ну ж бо — іди в каплицю та зніми сутану.

Філіп мав під сутаною саму нижню сорочку.

— Мілорде, у що ж мені тоді вдягнутись?

— Я й забув, які ви, монахи, цнотливі. — Стефан ляснув пальцями перед обличчям молодого лицаря. — Роберте, позич мені туніку, швидко.

Лицар, що розмовляв із дівчиною, швидким рухом зняв туніку, простягнув її королеві, а потім показав дівчині непристойний жест. Його друзі зайшлися сміхом і гулюканням.

Король Стефан передав туніку Філіпові.

Пріор прослизнув у крихітну капличку Святого Дунстана, перепросив у святого, похапцем промовивши молитву, а потім зняв свій одяг і надів коротку багряну туніку. То були дивні відчуття: він носив монаше вбрання від шести років і не почувався б незручніше, навіть якби одягнувся в жіночу сукню. Філіп вийшов і простягнув свою сутану Стефанові, який швидко натягнув її через голову.

Потім король сказав:

— Якщо хочеш — ходімо зі мною. Розкажеш мені про Кінгзбриджський собор.

Це заскочило Філіпа зненацька. Першим поривом було відмовитися. Вартові на бастіонах замку могли вистрелити в нього, не захищеного чернецьким убранням. Але то була можливість поговорити з королем віч-на-віч, розповісти йому все про каменярню та ринок. Можливо, то була його єдина нагода.

Стефан підійняв свою накидку — пурпурову, підбиту білим хутром на комірі та по краю.

— Надінь, — сказав він Філіпові. — Будеш відвертати на себе стріли.

Придворні замовкли й дивилися, чекаючи, що буде далі.

Філіп зрозумів, що король випробовує його. Він натякав, що ченцеві не місце в таборі серед воїнів і що священник не може очікувати на привілеї коштом тих, хто важить життям заради короля. То було не так уже й несправедливо. Але Філіп знав: якщо він погодиться із цим, то може їхати назад і облишити надію повернути собі каменярню та відновити роботу ринку. Він мусив прийняти виклик, тому глибоко вдихнув і сказав:

— Якщо така Господня воля — я готовий померти, щоб урятувати короля.

Він узяв пурпурову накидку й надів її.

Натовпом пронісся здивований гомін, і навіть король Стефан був вражений. Усі чекали, що Філіп відступить, і він сам негайно пошкодував, що не зробив цього. Але тепер уже було пізно.

Стефан розвернувся й пішов до північного виходу, Філіп попрямував за ним. До них хотіли приєднатися кілька придворних, але Стефан відмахнувся й сказав:

— Навіть чернець здатний привернути до себе увагу, якщо його супроводжуватиме весь королівський двір.

Він натягнув каптур Філіпової сутани на голову, і вони вийшли на цвинтар.

Дорога накидка, в яку вбрався Філіп, притягувала цікаві погляди людей у таборі: вони думали, що то хтось із баронів, і дивувалися, не впізнаючи його. Він почувався ніяково під цими поглядами, немов самозванець. На Стефана ніхто не дивився.

Вони не рушили прямо до головної брами замку — натомість пройшли лабіринтом вузеньких стежок і вийшли до церкви Святого Павла, що стояла навпроти північно-східного кута замку. Замковий мур був зведений на масивних земляних валах і оточений сухим ровом. Між ровом і найближчими будівлями була відкрита територія ярдів у п’ятдесят[124] завширшки. Стефан ступив на траву й пішов на захід, якомога ближче до стін крайніх будинків, вивчаючи північний мур замку. Філіп рушив за ним. Стефан змусив його йти ліворуч, ближче до замку. Відкритий простір під замковими мурами саме й мав на меті дати лучникам добре бачити всіх, хто намагається наблизитися до стін. Філіп не боявся смерті — лише болю, і його найбільше турбувало, наскільки болісною буде смерть від стріли.

— Страшно, Філіпе? — запитав Стефан.

— Неймовірно, — щиро відповів Філіп, і, втративши субординацію зі страху, зухвало поцікавився: — А вам?

Король засміявся з його нахабства.

— Є трохи, — визнав він.

Філіп згадав, що має нагоду поговорити про собор, але не міг зосередитися, коли його життя було в такій небезпеці. Він постійно озирався на замок і на мур, видивляючись, чи не натягує хтось тятиву.

Замок розкинувся по всьому південно-західному кутку середмістя, а його західна стіна була частиною міського муру, тому, щоб обійти його, треба було вийти з міста. Стефан повів Філіпа крізь західну браму, і вони опинилися в одному з передмість, що звалося Ньюленд. Будинки тут нагадували селянські хатини: глинобитні, з великими городами — як заведено на селі. Полями за хатами гуляв сильний холодний вітер. Стефан повернув на південь, продовжуючи обходити замок. Він вказав на дверцята в замковому мурі.

— Схоже, отак і втік Ранульф Честерський, коли я взяв місто, — сказав він.

Тут Філіпові було не так страшно. Дорогою йшли й інші люди, а мур із цього боку охороняли менше, адже заколотники боялися нападу зсередини міста, а не з передмістя. Філіп глибоко вдихнув і випалив:

— Якщо мене вб’ють, ви дасте дозвіл влаштовувати ринок у Кінгзбриджі та змусите Вільяма Гамлейського повернути каменярню?

Стефан відповів не одразу. Вони спустилися з пагорба до південно-західного кута замку й подивилися на донжон. Звідси він здавався гордовитим і неприступним. Повернувши за ріг, вони пройшли крізь браму, опинились у нижній частині міста й рушили уздовж південного муру замку. Філіп знову відчув небезпеку. Людям усередині замку нескладно буде дійти висновку, що ті двоє, які обходять замок колом, щось розвідують, і, таким чином, це логічна ціль — особливо той, у пурпуровій накидці. Щоб позбутися страху, Філіп став вивчати донжон. У стіні були невеличкі отвори, через які з нужників падали нечистоти — просто на мур і на вал, де й лишалися, доки перегнивали. Не дивно, що там смерділо. Філіп намагався не вдихати надто глибоко, і вони поквапилися далі.