Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 122)

— Ви контролюєте більшу територію, ніж Матильда, і можете зібрати більше військо, — сказав старий, в якому Вільям упізнав лорда Г’ю. — Рушайте на південь, зберіть підкріплення та повертайтеся з більшими силами.

Після призвістки, якою стала зламана свічка, Вільям і сам зрадів би такому рішенню, але король не мав часу на подібні розмови.

— Ми маємо достатньо сил, що здолати їх зараз, — бадьоро відповів він. — Де твоя відвага?

Він пристебнув пасок із мечем з одного боку та кинджалом з другого, обидва в піхвах із дерева та шкіри.

— Зараз сили рівні, — зауважив високий чоловік із коротким посивілим волоссям і стриженою бородою — граф Суррейський. — Ризик надто великий.

Вільям знав, що це не аргумент для Стефана: король був у войовничому запалі.

— Сили рівні? — зневажливо перепитав він. — От і добре, буде чесний бій.

Король натягнув шкіряні рукавиці, також із кольчужним оздобленням з тильного боку. Камердинер простягнув йому довгий дерев’яний щит, оббитий шкірою. Король перекинув його ремінець через шию та взяв у ліву руку.

— Ми мало що втратимо, якщо відступимо зараз, — наполягав Г’ю. — Ми навіть не захопили замок.

— Я не хочу втрачати можливість зустрітися з Робертом Глостерським на полі бою, — сказав Стефан. — Він ховається від мене упродовж двох років. Нині ж я маю можливість раз і назавжди покінчити із цим зрадником і не відступлюся лише тому, що в нас рівні сили!

Конюх привів королівського коня, вже осідланого. Стефан збирався був сідати, коли біля західних дверей собору здійнялася якась метушня, і в наву вбіг лицар, брудний і закривавлений. У Вільяма з’явилося недобре передчуття. Коли гінець вклонився королеві, Вільям упізнав одного з людей Едварда, які вирушили боронити переправу.

— Ми запізнилися, Ваша величносте, — хрипко сказав він, переводячи дух. — Ворог уже перейшов через річку.

Знову поганий знак. Вільяма раптом немов накрило холодом. Тепер між Лінкольном і ворогами залишилися самі тільки поля.

Стефана ця звістка також приголомшила. Але самовладання швидко повернулося до нього.

— Байдуже! — промовив він. — Значить, зійдемося з ними раніше!

Він сів на свого бойового коня.

До його сідла була приторочена сокира. Камердинер передав королеві дерев’яний спис із блискучим залізним вістрям, який довершив його озброєння. Стефан цокнув язиком, і кінь слухняно рушив уперед.

Поки він їхав навою собору, графи, барони та лицарі сідали верхи й рушали за ним. Процесія покинула собор. До неї приєдналися піші солдати. Саме тоді декотрим стало страшно, і вони шукали нагоди вшитися. Проте велична хода воїнства, майже церемоніальна атмосфера та натовп містян, що дивилися на них, не давали легкодухим такого шансу.

До війська приєдналася понад сотню містян — гладких пекарів, короткозорих ткачів і червонопиких броварів, — погано озброєних, верхи на поні та віслюках. Їхня присутність свідчила про те, що Ранульф не має підтримки в місті.

Військо не могло йти вздовж замкових мурів, адже звідти їх могли обстріляти лучники, тому воно вийшло з міста в північну браму, що звалася Ньюпортською аркою, і повернуло на захід. Саме там мала відбутися битва.

Вільям уважно вивчав рельєф місцевості. Пагорб на південь від міста різко спускався до річки, але тут, у західній частині, тягнувся довгий кряж, що поступово переходив у рівнину. Вільям одразу ж відзначив, що Стефан зі знанням справи обрав позиції для захисту міста, адже хай би звідки підійшов ворог, він опинявся нижче за королівське військо.

Коли Стефан віддалився від міста на чверть милі[126], на пагорб піднялися двоє дозорців, які щосили гнали коней. Вони побачили короля й поскакали просто до нього. Вільям під’їхав ближче, щоб почути, яку звістку ті принесли.

— Ворог наближається швидко, — сказав один із них.

Вільям перевів погляд на рівнину. І справді, вдалині виднілася темна маса, що повільно насувалася на них. Його пересмикнуло зі страху. Він мотнув головою, але страх не зникав. Це мине, коли почнеться бій.

— Хто на чолі? — спитав король Стефан.

— Ранульф і честерські лицарі йдуть по центру, Ваша величносте, — відповів дозорець. — Вони піші.

Вільяма зацікавило, як дозорець дізнався про це. Він, напевне, пробрався у ворожий табір і підслухав накази про вирушання. Для цього треба мати неабияку мужність.

— Ранульф по центру? — здивувався Стефан. — Так, немов він у них головний, а не Роберт!

— Роберт Глостерський на лівому фланзі, на чолі війська тих, що звуть себе Безземельними, — відгукнувся дозорець.

Вільям знав, чому вони так назвали себе — то були люди, що втратили землі після початку громадянської війни.

— Роберт призначив Ранульфа командувати військом, — задумливо сказав Стефан. — Прикро. Я добре знаю Роберта — ми росли разом — і розкусив би його тактику. А от Ранульф мені не знайомий. Але байдуже. Хто йде праворуч?

— Валлійці, Ваша величносте.

— Лучники, треба думати.

Люди з Південного Уельсу завжди славилися вправністю з луком.

— Інші, — сказав дозорець. — Скажений натовп із розмальованими пиками, що співає варварських пісень, озброєний молотами й палицями. Мало хто з них верхи.

— Вони, напевне, з Північного Уельсу, — розмірковував Стефан. — Ранульф пообіцяв віддати місто їм на розграбування. Допоможи Боже Лінкольну, якщо вони опиняться за муром. Але цього не станеться! Як тебе звуть, дозорцю?

— Роджер, на прізвисько Лекландський, — відповів той.

— Лекландський? Дарую тобі десять акрів[127] землі за твою службу.

Той аж затрепетав.

— Дякую, Ваша величносте!

— Добре.

Стефан розвернувся й подивився на графів. Він збирався віддати накази про бойовий порядок. Вільям напружився в очікуванні того, яку роль король йому приділить.

— Де мій лорд Алан Бретонський?

Алан під’їхав ближче. Він очолював бретонських найманців — людей без коріння, що билися за гроші та були вірні тільки собі.

Стефан сказав Аланові:

— Ти й твої відважні бретонці підуть першими з лівого флангу.

Вільям усвідомив мудрість цього рішення: бретонські найманці проти валлійських пройдисвітів — ненадійні проти недисциплінованих.

— Вільяме Іпрський! — покликав Стефан.

— Ваша величносте!

Смуглявий чоловік на вороному бойовому коні здійняв спис. Вільям очолював інших найманців — фламандців, що, як подейкували, були дещо надійнішими за бретонців.

— Ти також підеш ліворуч, але після Аланових бретонців.

Обидва командири найманців поїхали до своїх військ. Вільям усе думав, куди поставлять його. Не хотів іти першою лавою. Він уже зробив достатньо, щоб відзначитися, — привів своє військо. Безпечна, спокійна позиція в ар’єргарді цілком його влаштує.

Король Стефан продовжив:

— Мілорди Вустерський, Суррейський, Нортгемптонський, Йоркський і Гертфордський — ви й ваші лицарі сформують мій правий фланг.

І знову Вільям відзначив доцільність такого рішення. Графи зі своїми лицарями, які були переважно на конях, мали протистояти Робертові Глостерському та безземельному дворянству, більшість якого також їхала верхи. Але Вільяма розчарувало те, що його не поставили до графів. Невже король забув про нього?

— Я стоятиму по центру, спішений, разом із піхотинцями, — сказав Стефан.

Вільям уперше не погодився з королівським рішенням. Завжди краще залишатися верхи, і то якомога довше. Але, як доповів дозорець, Ранульф — командувач ворожого війська — йшов спішений, і Стефанове надмірне чуття справедливості змусило його поставити себе в рівні умови із супротивником.

— По центру зі мною стане Вільям Ширингський і його люди, — продовжив король.

Вільям не знав, радіти йому чи засмучуватися. Бути обраним стояти поруч із королем — то велика шана, і мати пишалася б сином, — але водночас він опинявся в найнебезпечнішому місці. А ще гірше — він мав спішитися. До того ж король буде бачити його й оцінюватиме його звитягу. Йому доведеться вдавати безстрашного та щосили битися із супротивником, що суперечить його улюбленій тактиці: не перти на рожен і вступати в бій тільки тоді, коли немає іншого виходу.

— Вірні мешканці Лінкольну підуть позаду, — завершив Стефан.

То було почасти проявом співчуття, а почасти — здорового глузду. Від містян мало користі в бою, але якщо вони будуть іти позаду, то й не заважатимуть війську, і менше постраждають.

Вільям здійняв штандарт графа Ширингського. Це також була ідея матері. По правді, він не мав права на цей штандарт, адже його ще не проголосили графом. Але його люди вже звикли до ширингського прапора, тому, якби Вільямові зробили закид, він не погодився б. І, врешті-решт, якщо він завзято битиметься, то зможе невдовзі називатися графом по праву.

Його люди зібралися навколо нього. Як завжди, поруч був Волтер, чия присутність заспокоювала Вільяма. Разом із ним стояли також Бридкий Джерваз, Г’ю Сокира та Майлз Кістка. Ґілберта, який загинув у каменярні, замінив Гійом де Сент-Клер, юнак із невинним обличчям, але нещадний за натурою.

Вільям озирнувся та роз’ярився, коли побачив Річарда Кінгзбриджського — у новому обладунку, верхи на розкішному бойовому коні. Він був поруч із графом Суррейським. Хоч і не привів із собою війська, як Вільям, він мав ефектний вигляд — юний, енергійний, відважний — і, якщо покаже себе належним чином у битві, цілком міг би заслужити королівську прихильність. Битви завжди непередбачувані, як і королі.