Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 123)
З іншого боку, Річард може й загинути.
Він подивився на захід. Ворог наближався.
Філіп стояв на даху собору, звідки Лінкольн було видно, як на мапі. Собор, що височів на пагорбі, оточувало старе місто. Тут були прямі вулиці, ошатні сади й замок у південно-західній частині. Новіші райони, шумні та людні, розташовувалася на крутому схилі на півдні, між старим містом і річкою Вітем. Зазвичай тут вирував галасливий натовп, бо вся торгівля концентрувалася саме на вулицях і майданах нового міста, але цього дня його накрила страхітлива тиша, немов саван, а люди стояли на дахах і готувалися спостерігати за битвою. Річка текла в місто зі сходу, бігла уздовж підніжжя пагорба, а потім розширялась у велику гавань Брейфілд-Пул, де по всьому узбережжю було збудовано пристані, а на воді стояла сила-силенна човнів та інших суден. На захід від гавані та, як розповіли Філіпові, аж до річки Трент тягнувся канал, що звався Фосдайк. Дивлячись на нього з висоти, Філіп дивувався, як прямо він тече упродовж довгих миль. Казали, що його проклали за давніх часів[128].
Уздовж цього каналу й проходив край поля битви. Філіп вразився, як військо короля Стефана, що вийшло з міста неорганізованою ватагою, поступово вишикувалось у три колони на гребені пагорба. Пріор бачив, що Стефан поставив графів праворуч від себе — їх вирізняли яскраві барви вбрання — червоні та жовті — й не менш яскраві штандарти. До того ж вони були найактивнішими: їздили туди-сюди, про щось радилися і щось планували. Ліворуч від короля, на схилі кряжу, що спускався до каналу, стояли люди, вдягнуті в бляклі сіро-коричневі лахи. Вони мали менше коней і менше рухалися, щоб не втомитися перед битвою. То були найманці.
Звіддалік, там, де канал губився серед живоплоту, насувалося вороже військо, яке вкривало поле, немов бджолиний рій. Спершу здавалося, що воїни не рухаються, але коли Філіп знову глянув у тому напрямку, побачив, що вони наблизилися, і тепер, якщо придивитися, було видно, як вони крокують. Він подумав, чи сильне вороже військо. Усе вказувало на те, що сили рівні.
Філіп ніяк не міг вплинути на результат битви й страждав від своєї безпорадності. Він намагався вгамувати почуття та сприймати все стоїчно. Якщо Господь хоче, щоб у Кінгзбриджі з’явився новий собор, він приведе Роберта Глостерського до перемоги над королем Стефаном, і Філіп піде до імператриці Мод просити про дозвіл повернути пріорату каменярню й відновити роботу ринку. А якщо Стефан переможе Роберта, Філіпові доведеться прийняти волю Господню, відмовитися від своїх амбітних планів і змиритися з тим, що Кінгзбридж знову порине в болото занепаду. Але хай як Філіп старався, не міг змусити себе цілком віддатися на волю Божу. Він хотів, щоб Роберт
Сильний вітер налетів на вежі собору та мало не здув тих із спостерігачів, що були слабші, зі свинцевих листів даху вниз, на цвинтар. Вітер був неймовірно холодний. Філіп затремтів і щільніше закутався в сутану.
Відстань між військами скоротилася до милі[129].
Військо заколотників зупинилося за милю від королівської армії. Неймовірно тяжко було дивитися на цю масу, але не бачити жодних деталей. Вільям хотів знати, чи добре вони озброєні, чи бадьорі й агресивні, а чи втомлені й неохочі, та навіть які вони на зріст. Вороги наближалися повільно, але ті, хто йшов в ар’єргарді, напирали, бо хотіли побачити ворога.
Графи й лицарі в Стефановому війську вишикувались — верхи, зі списами напоготів, — немов були на турнірі й готувалися до двобою. Вільям неохоче наказав відвести всіх коней свого загону в тил і розпорядився, щоб зброєносці тримали їх там, а не вели назад у місто — на випадок втечі, хоча він і не сказав цього вголос. Якщо вони зазнають поразки, краще втекти, ніж загинути.
Настало тимчасове затишшя, коли здавалося, що битва ніколи не почнеться. Вітер вщухнув, і коні заспокоїлися — на відміну від вершників. Король Стефан зняв шолом і почухав голову. Вільям почав дратуватися. Він був готовий битися, але саме очікування битви викликало в нього нудоту.
Раптом, без якихось очевидних причин, атмосфера знову стала напруженою. Десь почувся войовничий крик. Усі коні раптом захвилювалися. Залунали вигуки, але майже одразу їх заглушив громоподібний стукіт копит. Вільям відчув у роті кислуватий присмак страху.
Він озирнувся навколо у відчайдушних спробах зорієнтуватися, але все змішалося, а тепер, спішившись, йому було видно тільки те, що відбувалося безпосередньо перед ним. Графи на правому фланзі вступали в бій і атакували ворога. Схоже, сили, що протистояли їм, — позбавлені земель васали графа Роберта — робили те саме, перешиковуючись на ходу. Вільям почув крик ліворуч і побачив, що бретонські найманці, які їхали верхи, пустили коней уперед. Такі саме моторошні звуки пролунали з боку ворожого війська — з натовпу валлійців. Він не розумів, на чиєму боці перевага.
Річарда він уже не бачив.
Стріли, немов зграйки птахів, злетіли в повітря з-за ворожих лав і стали приземлятися навколо. Вільям прикрився щитом. Він ненавидів стріли: вони несли випадкову смерть.
Король Стефан видав бойовий поклик і ринувся в атаку. Вільям вихопив меч, побіг уперед, давши своїм людям знак наслідувати його. Але вершники ліворуч і праворуч від нього розтягнулися під час атаки й опинилися між ним і ворогом.
Праворуч пролунав оглушливий звук удару заліза по залізу, і в повітрі з’явився добре знайомий йому металевий запах. Графи та Безземельні зітнулися. Він бачив лише, як люди й коні зіштовхуються одне з одним, кружляють, нападають і падають. Іржання коней змішалося з бойовими вигуками воїнів, і Вільям уже розрізняв у тому галасі жахливі крики смертельно поранених, від яких холонуло серце. Він сподівався, що серед них був і Річард.
Вільям глянув ліворуч та із жахом побачив, що бретонці відступають під натиском палиць і сокир диких валлійських племен. Валлійці були шалені: вони з криками топтали один одного, щоб скоріше дістатися до ворога. Вони, мабуть, рвалися до міста в передчутті близького грабунку. Бретонці, яких заохочувала хіба що платня за тиждень, більше оборонялися й потроху поступались. Вільям відчував огиду.
Його гнітило те, що він іще не завдав жодного удару. Він був оточений лицарями, а перед ним сновигали коні графів і бретонців. Вільям рушив уперед, ближче до короля. Навколо вирувала битва: впалі коні, воїни, що билися врукопаш із шалом вуличних котів, оглушливий дзенькіт мечів і нудотний запах крові. Але Вільям і король Стефан опинились у мертвій зоні.
Філіп усе бачив, але нічого не розумів. Це була якась мішанина: відблиски мечів, кінні атаки, штандарти, що майоріли й падали, і звуки битви, які доносив вітер, приглушені відстанню. Люди падали й умирали, інші ж билися та наступали, але він не міг збагнути, хто перемагає, а хто програє.
Священник із собору, що стояв поруч у хутряній накидці, подивився на Філіпа та спитав:
— Що відбувається?
Філіп похитав головою і відповів:
— Складно сказати.
Однак не встигнув він вимовити ці слова, як побачив на бойовищі, ліворуч, якийсь рух: люди тікали схилом пагорба до каналу. То були бідно вдягнені найманці та, як здалося Філіпові, яскраво вбрані королівські воїни, яких переслідували нападники з розмальованими обличчями. Переможні вигуки валлійців було чутно аж звідти. У Філіпа з’явилася надія: бунтівники вже перемагали!
На другому фланзі теж щось змінилося. Праворуч, де атакували вершники, королівське військо також відступало. Спершу потроху, потім — неухильно й нарешті швидко. Філіп бачив, що відступ перетворюється на безладну втечу, що королівське військо розвертає коней та забирається з поля битви.
Філіп був у захваті: така Господня воля!
Невже все справді скінчиться так стрімко? Бунтівники напирали з обох флангів, але центр і досі міцно тримався. Люди навколо короля Стефана билися жорстокіше за тих, хто зараз тікав із флангів. Чи вдасться їм зупинити навалу? Найімовірніше, Стефан і Роберт Глостерський битимуться, хай там що: двобій між лідерами часто вирішував результат усієї битви, поза тим, що відбувалося на бойовиську, тому все ще було попереду.
Хвиля рухалася на них із приголомшливою швидкістю. Якоїсь миті здалося, що сили рівні, обидві сторони билися однаково завзято, але невдовзі королівське військо почало швидко відступати. Рішучість покинула Вільяма.
Ліворуч бретонські найманці тікали з пагорба вниз, а валлійці заганяли їх у канал. Праворуч графи зі штандартами розвертали бойових коней і тікали в напрямку Лінкольну. Тримався тільки центр: король Стефан вимахував мечем, а ширингські воїни билися пліч-о-пліч із ним, наче вовки. Але їхнє становище було хитке: якщо фланги відступатимуть і далі, король опиниться в оточенні. Вільям мріяв про те, щоб Стефан також відступив. Але король мав більше відваги, ніж мудрості, і не припиняв бій.
Вільям відчув, що епіцентр битви змістився ліворуч. Озирнувшись, він побачив, як ззаду з’явилися фламандські найманці та налетіли на валлійців, які були змушені припинити переслідування бретонців і захищатися. Зав’язався лютий бій. Тут люди Ранульфа Честерського, що були по центру ворожих сил, накинулися на фламандців, і ті опинилися затиснутими між честерцями та валлійцями.