Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 125)

— Зачиніть двері!

Філіп не вірив своїм вухам.

— Ні! — крикнув він. — Цього робити не можна!

Єпископ витріщився на нього, білий як крейда зі страху. Він не впізнавав Філіпа. Філіп раніше відрекомендувався йому з міркувань поштивості, але відтоді вони не розмовляли. Нарешті Александр згадав його і сказав:

— Це не ваш собор, пріоре Філіпе, а мій. Зачиніть двері!

Кілька священників побігли виконувати його наказ.

Філіп був приголомшений цим проявом чистого егоїзму з боку священнослужителя.

— Не можна залишити людей надворі! — гнівно закричав він. — Їх можуть вбити!

— Якщо не зачинити двері, то вб’ють нас! — істерично заверещав Александр.

Філіп схопив його за сутану.

— Не забувайте, хто ви, — прошипів він. — Ми не повинні боятися, і особливо — боятися смерті. Опануйте себе.

— Геть від мене! — заволав Александр.

Кілька каноніків відтягнули Філіпа.

Філіп закричав на них:

— Невже ви не бачите, що він коїть?!

Один із каноніків відповів:

— Якщо ти такий хоробрий, то йди надвір і захищай їх.

Філіп вирвався.

— Саме це я і збираюся зробити, — сказав він.

Він розвернувся. Священники саме штовхали великі центральні двері. Філіп побіг навою. Троє каноніків зачиняли вхід, долаючи натиск людей, які намагалися протиснутися у вузьку щілину. Філіп вискочив надвір за мить до того, як двері зачинилися.

Дуже швидко на ґанку зібрався цілий натовп. І чоловіки, і жінки гупали у двері та криком благали впустити їх, але зсередини ніхто не відповідав.

Раптом Філіп злякався. Паніка, яку він бачив на обличчях людей, передалася і йому. Він відчув, що аж тремтить. Йому вже доводилося зустрічатися з воїнами війська-переможця — у шестирічному віці, — і відчутий тоді жах охопив його знову. Мить, коли воїни вдерлися в будинок його батьків, повстала в нього перед очима й застигла, чітка, немов це сталося вчора. Він стояв, прикутий до місця, і старався вгамувати тремтіння, а натовп навколо нього збільшувався. Цей кошмар уже давно не мучив його. Філіп згадав кровожерливість на обличчях вояків, згадав, як меч пронизав його матір і жахливе видовище нутрощів, що вивалилися із черева батька, і знову відчув той непереборний, божевільний та істеричний страх. Але враз виринув спогад, як потім з’явився монах із хрестом у руці та як він припинив кричати. Монах показав їм із братом, як закрити очі матері й батькові, щоб ті спали вічним сном. І тут Філіп сам немов прокинувся та згадав: він більше не перелякана дитина, а дорослий чоловік і чернець. І так само, як абат Пітер врятував їх із братом того жахливого дня двадцять сім років тому, Філіп — дорослий, сильний у вірі, під Божим захистом — повинен був сьогодні допомогти тим, хто боявся за своє життя.

Філіп змусив себе ступити крок уперед. Щойно він зробив це, наступний дався йому простіше, а третій — і зовсім легко.

Коли він вийшов на вулицю, що вела до західної брами, натовп містян мало не зніс його: хлопці й чоловіки, що рятували своє цінне майно; старі, котрі ніяк не могли перевести подих; божевільні від страху дівчата; жінки з дітьми, які верещали в них на руках. Натовп відкинув його на кілька ярдів, але Філіп став проштовхуватися проти потоку. Усі квапилися до собору. Він хотів сказати їм, що собор зачинено і їм краще сховатися вдома, міцно замкнувши двері, але стояв суцільний крик і ніхто його не слухав.

Філіп повільно продирався крізь юрму. Але не встиг він зробити й кількох кроків, як побачив гурт із чотирьох вершників — це вони спричинили паніку. Люди старалися притиснутися до стін будинків, а ті, хто не встиг забратися з дороги вчасно — і таких було чимало, — падали під копита. Філіпа лякала власна неспроможність чимсь зарадити, і він сховався у провулку, щоб не постраждати самому. За мить вершники проїхали, і вулиця збезлюдніла.

На бруківці залишилося лежати кілька тіл. Філіп вийшов із провулка й побачив, що одне з них ворушиться: чоловік середнього віку в пурпуровому плащі намагався повзти, попри поранену ногу. Філіп рушив до нього, щоб відтягнути з бруківки, але не встигнув наблизитися, як підбігли двоє чоловіків у залізних шоломах і з дерев’яними щитами. Один із них сказав:

— Джейку, цей ще живий.

Філіп затремтів. Йому здалося, що їхня поведінка, голоси, вбрання та навіть обличчя такі самі, як і у вояків, які вбили його батьків.

Той, котрого звали Джейком, відповів:

— За нього дадуть викуп — подивись, який дорогий плащ.

Він розвернувся, запхав два пальці в рота й свиснув. До них підбіг третій.

— Тягни цього до замку й зв’яжи його.

Третій схопив пораненого містянина під руки та потягнув. Той кричав від болю, коли його скалічена нога билася об кругляки бруківки. Філіп закричав:

— Стійте!

Усі вони на мить зупинилися, подивилися на нього й зареготали, а потім повернулися до своїх справ.

Філіп знову крикнув на них, але ті не звертали уваги. Він безпорадно дивився, як пораненого тягнуть вулицею. Із будинку вийшов іще один воїн, у хутрах, із шістьма срібними тарілками під пахвою. Джейк помітив його та звернув увагу на здобич.

— Це заможні будинки, — сказав він товаришам. — Треба завітати до них і подивитися, чим вони багаті.

Мародери підійшли до зачинених дверей кам’яниці та порубали їх сокирами.

Філіп почувався безпорадним, але не хотів здаватися. Хай там як, Господь послав його сюди не задля того, щоб захищати статки багатіїв, тому він облишив Джейка та рушив до західної брами. На вулиці з’являлося дедалі більше воїнів. Серед них було кілька приземкуватих смаглявих чоловіків із розмальованими обличчями, вбраних у смушеві кожухи та озброєних палицями. Філіп впізнав у цих дикунах валлійців і відчув сором за своїх земляків. Він притулився до стіни будинку, стараючись не привертати до себе уваги.

З кам’яниці вийшли двоє, вони тягнули за ноги білобородого чоловіка в ярмулці. Один із них приставив ножа йому до горлянки й запитав:

— Де гроші, юдею?

— Я не маю грошей, — жалібно відповів той.

«Навряд чи хтось йому повірить», — подумав Філіп. Заможність євреїв Лінкольну була відома далеко за межами міста, до всього цей нещасний мешкав у кам’яному будинку.

Другий вояк тягнув за волосся жінку. Вона була середнього віку — напевне, дружина єврея. Перший крикнув:

— Кажи, де твої гроші, інакше встромлю їй ножа в піхву.

Він задер жінці спідницю, оголивши посивіле лобкове волосся, і підніс їй до паху довжелезний кинджал.

Філіп уже збирався втрутитися, але старий негайно здався.

— Не чіпайте її, гроші на задньому дворі, — швидко сказав він. — Закопані в садочку, біля стосу дров. Благаю, відпустіть її.

Мародери побігли в будинок. Жінка допомогла чоловікові підвестися. Вузькою вулицею промчав ще один гурт вершників, і Філіп поквапився забратися з дороги. Коли він повернувся на вулицю, євреї вже зникли.

На вулиці з’явився юнак в обладунку, який щодуху тікав від трьох чи чотирьох валлійців. Ті наздогнали його, коли він порівнявся з Філіпом. Перший з переслідувачів махнув мечем і вдарив утікача по литці. Рана була достатньо глибока, щоб юнак спіткнувся й упав. Інший переслідувач підбіг до нього із сокирою.

Серце у Філіпа заходилося зі страху, але він побіг уперед і крикнув:

— Не треба!

Валлієць уже заніс сокиру.

Філіп пішов на нього.

Переслідувач махнув сокирою, але Філіп в останню мить відштовхнув його. Лезо вдарило по бруківці за фут[130] від голови жертви. Нападник встояв на ногах і приголомшено витріщився на Філіпа. Пріор також втупився в нього, силкуючись вгамувати тремтіння та згадати хоч слово валлійською. Ніхто з них не встиг ворухнутися, як підбігли ще двоє та збили Філіпа з ніг. За мить він зрозумів, що це і врятувало його. Коли він оговтався, валлійці вже забули про нього. Вони добивали бідолашного юнака з неймовірною жорстокістю. Філіп підвівся на ноги й побачив, що нічим уже йому не зарадить: їхні молоти та сокири гамселили мертве тіло. Він звів очі до неба та гнівно закричав:

— Якщо я не спроможний врятувати нікого, то нащо Ти послав мене сюди?!

І тут, немов у відповідь, пролунав крик із будинку поруч. То була одноповерхова будівля з каміння й дерева — не така заможна, як інші, що стояли навколо. Двері були відчинені. Філіп помчав туди. Усередині він побачив дві кімнати, розділені аркою, підлога була застелена соломою. У кутку зіщулилася перелякана жінка з двома дітьми. Воїни стояли посеред будинку перед дрібним лисим чоловіком. На підлозі лежала дівчина років вісімнадцяти в розірваній сукні, і один з нападників стояв колінами на її грудях та розводив її ноги. Лисий, очевидно, намагався завадити їм зґвалтувати свою дочку. Коли Філіп забіг у дім, чоловік саме кинувся на одного з воїнів. Той відштовхнув його, але батько не здавався. Тоді вояк вихопив меча і вдарив лисого в живіт. Жінка в кутку заволала, як пропаща.

Філіп крикнув:

— Припиніть!

Вояки подивилися на нього, як на божевільного. Він постарався, щоб його слова прозвучали якомога вагоміше:

— Ви всі підете за це в пекло!

Той, що вбив батька родини, заніс меч, щоб ударити Філіпа.

— Зажди, — сказав воїн з підлоги, що досі тримав дівчину за ноги. — Ти що, монах?

— Я — Філіп Гвінедійський, пріор Кінгзбриджський, і я іменем Господа наказую вам облишити дівчину, якщо вам дорогі ваші безсмертні душі.

— Пріор. Я так і думав, — зауважив той, що сидів на підлозі. — За нього дадуть викуп.