Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 127)
— Хто з вас Кінгзбриджський пріор?
— Це я, — відгукнувся Філіп.
Священник звернувся до воїна, який привів Філіпа:
— Випусти його.
Це спантеличило Філіпа. Він бачив цього священника вперше в житті. Очевидно, його ім’я було в списку, який раніше створив комендант замку. Але чому? Філіп радий був вийти з клітки, але тішитися було зарано: він не знав, що на нього чекає.
Воїн запротестував:
— Це мій полонений!
— Тепер уже ні, — сказав священник. — Відпусти його.
— Чому я маю відпускати його без викупу? — агресивно спитав той.
Священник відповів не менш агресивно.
— По-перше, тому що він не воїн армії короля та не мешканець цього міста, тож поневолити його — це злочин. По-друге, він чернець, і ти скоїв святотатство, торкнувшись Божої людини. По-третє, писар королеви Матильди вимагає звільнити його, і якщо ти відмовишся, то сам опинишся в цій клітці — швидше, ніж встигнеш зморгнути, — тому
— Добре, — пробуркотів той.
Філіп стривожився. Він плекав слабку надію на те, що Мод не дізнається про його ув’язнення. Якщо її писар зажадав його побачити, на це можна було вже не сподіватися. Серце в нього впало.
Філіп вийшов із клітки.
— Ходімо зі мною, — сказав священник.
Філіп пішов за ним.
— Мене звільнять? — спитав він.
— Думаю, так.
Священника, схоже, здивувало це запитання.
— Ви знаєте, з ким зараз зустрінетеся?
— Гадки не маю.
Священник усміхнувся.
— Хай це буде для вас сюрпризом.
Вони пройшли подвір’ям до донжона й підійнялися довгим сходовим маршем на насип. Філіп сушив голову, але не міг зрозуміти, чому писар Матильди зацікавився ним.
Він пройшов крізь браму слідом за священником. Циліндричний кам’яний донжон був оточений двоповерховими будиночками, що стояли впритул до стіни. Посередині розташовувалося невеличке подвір’я з колодязем. Священник повів Філіпа в один із будинків.
Там перед вогнищем спиною до дверей стояв інший священник. Він мав таку саму статуру, що й Філіп, невисоку й худорляву, і таке саме чорне волосся, тільки не обстрижене й не посивіле. Цей церковник здавався Філіпові дуже знайомим. Філіп не міг повірити своєму щастю. Його обличчя осяяла широка усмішка.
Священник розвернувся. У нього були такі самі яскраво-блакитні очі, як у Філіпа, і він також усміхався. Він простягнув руки.
— Філіпе, — сказав він.
— Хвала Господові! — здивовано вимовив Філіп. — Френсісе!
Брати обійнялися, і Філіпові очі наповнилися сльозами.
III
Королівська приймальна зала у Вінчестерському замку тепер мала зовсім інший вигляд. Собаки зникли, як і простий дерев’яний трон Стефана, лавки та шкури тварин зі стін. Замість них висіли гобелени, лежали кольорові килими, стояли розфарбовані крісла й чаші із солодощами. У повітрі пахло квітами.
Філіп завжди незручно почувався при королівському дворі, а двір
Королева сиділа на вкритому позолотою та прикрашеному вишуканим різьбленням троні, вбрана в сукню кольору лісових дзвоників. Вона була висока і струнка, з гордовитими чорними очима та прямим лискучим чорним волоссям. Поверх сукні Мод носила ротонду — шовкову накидку до коліна з вузькою талією та широким низом. Ця мода не була відома до її прибуття в Англію, а тепер старанно копіювалася іншими. Вона одинадцять років була в шлюбі з першим чоловіком і чотирнадцять — із другим, але й досі здавалося, що їй ще немає сорока. Усі захоплювалися її вродою. Філіпові вона здалася доволі манірною та неприязною, але він погано розбирався в жіночій привабливості, бувши більш-менш несприйнятливим до неї.
Філіп, Френсіс, Вільям Гамлейський та єпископ Валер’ян уклонилися їй і зупинилися чекати. Королева певний час не звертала на них уваги, а розмовляла зі своєю фрейліною. Їхня бесіда здавалася доволі легковажною, судячи з того, що вони обидві багато сміялися, але Мод не перервала її, щоб привітати своїх відвідувачів.
Френсіс багато працював із нею та бачив її мало не щодня, але взаємини між ними не були надто теплими. Її брат Роберт, в якого Френсіс служив раніше, передав його Матильді, коли вона прибула в Англію та їй знадобився першокласний писар. Однак то був не єдиний мотив. Френсіс став ланкою, що зв’язувала брата із сестрою, і назирав за імпульсивною Матильдою. У віроломному житті королівського двору брати й сестри легко могли зрадити одне одного, і справжнє завдання Френсіса полягало в тому, щоб не дати Матильді зробити щось потайки. Мод знала це й не заперечувала, але її стосунки з Френсісом складалися не дуже гармонійно.
Минуло два місяці після битви при Лінкольні, і цей час був сприятливим для Матильди. Єпископ Генріх вітав її у Вінчестері (зрадивши, таким чином, свого брата Стефана) та скликав великий собор єпископів і абатів, який проголосив Мод королевою, тож вона наразі домовлялася з лондонською громадою щодо своєї коронації у Вестмінстері. Король Шотландії Давид, який доводився їй дядьком, був у дорозі, щоб відвідати її з урочистим візитом і привітати по-монаршому.
Єпископ Генріх мав значну підтримку Валер’яна Біґо. І, як розповів Френсіс, саме Валер’ян переконав Вільяма Гамлейського перекинутися на інший бік і присягнути на вірність Матильді. Тепер Вільям прийшов по свою винагороду.
Усі четверо чекали: Вільям разом зі своїм покровителем Валер’яном і Філіп зі своїм поручником Френсісом. Філіп уперше побачив Матильду. Її вигляд не заспокоїв його: попри монарші манери, Мод, на його думку, була легковажною.
Коли Матильда закінчила балаканину, вона розвернулася до них із переможним поглядом, в якому читалася зневага: вона немов хотіла сказати, що навіть її фрейліна важить більше за прохачів. Королева кілька секунд уважно дивилася на Філіпа, а потім сказала:
— Що, Френсісе, ти привів свого близнюка?
— Це мій брат Філіп, міледі, пріор Кінгзбриджський, — відповів Френсіс.
Філіп знову вклонився та промовив:
— Застарий і сивий, щоб бути його близнюком, міледі.
То було пусте, самопринизливе зауваження, яке, схоже, сподобалося придворним, але королева подивилася на нього холодно й промовчала. Він вирішив облишити спроби бути галантним.
Вона перевела погляд на Вільяма.
— І сер Вільям Гамлейський, який відважно бився проти мого війська у Лінкольні, але усвідомив помилковість своїх поглядів.
Вільям вклонився та розумно притримав язика.
Матильда знову подивилася на Філіпа.
— Ти просиш мене дати дозвіл влаштовувати ринок.
— Так, міледі.
— Усі прибутки від торгівлі на ринку будуть спрямовані на будівництво собору, міледі, — вставив Френсіс.
— У який день ти хочеш торгувати? — спитала вона.
— У неділю.
Вона звела вгору вищипані брови.
— Ви, святенники, зазвичай проти недільних базарів. Хіба вони не відривають людей від церкви?
— Не у нас, — відповів Філіп. — Люди йдуть працювати на будівництві, відвідують службу, а заразом купують і продають на ринку.
— То ринок уже працює? — різко спитала Мод.
Філіп зрозумів, що проговорився. Йому закортіло дати собі стусана. Його врятував Френсіс.
— Ні, міледі, наразі ринок не працює, — сказав він. — Він виник спонтанно, але пріор Філіп заборонив торгівлю, допоки не отримає дозвіл.
То була правда, хоча й неповна, втім, Матильда, схоже, не заперечувала. Філіп подумки помолився за прощення Френсіса.
— Поблизу немає інших ринків? — спитала Матильда.
Тут заговорив Вільям.
— Ні, є — у Ширингу, і Кінгзбриджський ринок йому заважає.
— Але ж Ширинг за двадцять миль[133] від Кінгзбриджу! — заперечив Філіп.