Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 128)

— Міледі, за законом відстань між ринками має бути не менше ніж чотирнадцять миль[134]. Таким чином, Кінгзбридж і Ширинг не конкурують, — зауважив Френсіс.

Вона кивнула, погоджуючись із доводами Френсіса. «Поки що все йде як треба», — подумав Філіп.

— Ти також просиш дозволу брати каміння з каменярні графа Ширингського, — сказала Матильда.

— Ми кілька років мали таке право, але Вільям недавно вигнав наших каменярів і вбив п’ятьох…

— Хто дав вам право брати каміння? — перебила вона.

— Король Стефан…

— Узурпатор!

— Міледі, пріор Філіп визнає, що всі едикти самозванця Стефана не мають сили, якщо не ухвалені вами, — поспішно вставив Френсіс.

Філіп не збирався цього визнавати, але заперечувати було б нерозумно.

— Я вигнав їх із каменярні у відплату за його незаконний ринок! — випалив Вільям.

«Дивовижно, — подумав Філіп, — як упевнено очевидне беззаконня може змагатися з правдою, коли справу розглядають при дворі».

— Суперечка виникла через те, що Стефанові рішення були безглуздими, — сказала Матильда.

Тут подав голос єпископ Валер’ян.

— У цьому я щиро згодний з вами, міледі, — улесливо промовив він.

— Віддати каменярню одній людині, а другій дозволити в ній працювати — це те саме, що посіяти вітер, — вела далі Мод. — Каменярня має належати або одному, або другому.

«Її правда, — подумав Філіп. — І якщо виходити з наказу Стефана, каменярня має належати Кінгзбриджу».

— Моє рішення таке: каменярня належатиме моєму шляхетному союзникові, серу Вільяму, — сказала Мод.

У Філіпа впало серце. Будівництво собору без вільного доступу до каменярні сповільниться, адже йому доведеться шукати гроші на купівлю каміння — і все через примхи вередливої жінки! Він розлютився.

— Дякую, міледі, — мовив Вільям.

— А Кінгзбридж матиме таке саме право на ринок, як і Ширинг, — закінчила Матильда.

Філіп відчув, як засвітився промінь надії. Надходжень від ринку не вистачить, щоб платити за каміння, але то однаково велика підмога. Він знову матиме заощаджувати, як і на початку, але зможе продовжити роботи. Матильда дала кожному те, що вони просили. Можливо, вона не така вже й пустоголова.

— Право на ринок як у Ширингу, міледі? — перепитав Френсіс.

— Саме так я і сказала.

Філіп не зрозумів, чому Френсіс перепитує. Дозволи часто надавали з посиланням на інші міста: це було справедливо й не вимагало зайвої писанини. Філіпові доведеться дізнатися, що написано в Ширингській грамоті. То могли бути й обмеження, і додаткові привілеї.

— Ви обидва здобули, що хотіли. Вільям має каменярню, а пріор Філіп — ринок. І за це кожен із вас сплатить мені по сто фунтів. На цьому все, — сказала королева й відвернулася.

Філіп стояв ошелешений. Сто фунтів! Пріорат наразі не мав ста фунтів. Де він візьме стільки грошей? Минуть роки, поки ринок принесе сто фунтів. То був важкий удар, що ставив будівництво під загрозу. Пріор стояв, витріщившись на Матильду, але та знову поринула в бесіду зі своєю фрейліною. Френсіс підштовхнув його. Філіп розкрив був рота, щоб сказати щось, але Френсіс притиснув пальця до губ.

— Але… — пробурмотів Філіп, і Френсіс похитав головою.

Філіп знав, що Френсіс має рацію. Він опустив плечі, визнаючи поразку, розвернувся й вийшов з королівської зали.

Френсіс був щиро вражений, коли Філіп водив його Кінгзбриджським пріоратом.

— Десять років тому тут була руїна, — сказав він. — Ти повернув монастир до життя.

Його особливо захопив скрипторій, який Том завершив, поки Філіп був у Лінкольні. Маленька будівля поруч із будинком капітулу мала великі вікна, вогнище з димоходом, ряд столів для писання та велику дубову шафу для книг. Там уже працювали четверо братів — стоячи за високими столами, вони писали перами на пергаментних аркушах. Троє переписували: один — Давидові псалми, другий — Євангеліє від Матвія, а третій — статут Бенедикта. А брат Тімоті писав історію Англії, яку він почав від створення світу, і Філіп побоювався, що старий ніколи її не закінчить. Скрипторій був маленький — Філіп не хотів витрачати надто багато каміння, призначеного для собору, — але теплий, сухий і добре освітлений, саме такий, яким і мав бути.

— Пріорат має ганебно мало книг, але вони неймовірно дорогі, тому це єдина можливість збільшити нашу колекцію, — пояснив Філіп.

У склепінчастому підвалі розташувалася майстерня, де старий монах учив двох юнаків, як розтягувати овечу шкіру, щоб робити пергамент, як замішувати чорнило та як зшивати аркуші в книгу.

— Ти зможеш продавати книги, — зауважив Френсіс.

— О, так — скрипторій неодноразово себе окупить.

Вони вийшли зі скрипторію та подалися через клуатр. Ішло навчання. Більшість ченців читала. Кілька заглибилося в роздуми — хоча, як скептично відзначив Френсіс, це підозріло нагадувало дрімоту. У північно-західному куті два десятки школярів повторювали латинські дієслова. Філіп зупинився й вказав на них.

— Бачиш маленького хлопчика на краю лавки?

— Той, що пише на дошці, висолопивши язика? — спитав Френсіс.

— Це малюк, якого ти знайшов у лісі.

— Він такий великий!

— П’ять із половиною років, але не по літах розвинений.

Френсіс похитав головою в здивуванні.

— Час плине швидко. Як він?

— Монахи розпестили його, але це не смертельно. Ми з тобою якось це пережили.

— А хто інші учні?

— Або послушники, або сини купців і місцевого дворянства, що навчаються читання та письма.

Вони вийшли з клуатру та попрямували дивитися на будівництво. Східна частина собору підійнялася більше ніж на половину. Величний подвійний ряд могутніх колон здійнявся на сорок футів[135], і арки між ними вже були завершені. Над аркадою набувала форми трибуна. Обабіч аркади будувалися нижчі стіни бічних нав, що мали виступні контрфорси. Коли вони обходили будівлю, Філіп помітив, що муляри саме мурують піварки, що мали об’єднати вершини контрфорсів з верхом галереї — щоб контрфорси взяли на себе вагу даху.

Френсіс був приголомшений.

— Ти зробив усе це, Філіпе, — сказав він. — Скрипторій, школа, новий собор, навіть нові будинки в містечку — все це з’явилося завдяки тобі.

Філіп був зворушений. Йому ще ніхто такого не казав. Сам він вважав, що то Господь благословив його зусилля, але в глибині душі знав, що Френсіс каже правду: це квітуче жваве місто було його творінням. Філіпові аж потеплішало на серці від визнання його досягнень, особливо тому, що це сказав досвідчений і цинічний молодший брат.

Том Будівник помітив їх і підійшов.

— Ти досяг неабияких результатів, — сказав йому Філіп.

— Так, але подивіться. — Том вказав на ту ділянку подвір’я, де зберігалося каміння.

Раніше там рядами лежали сотні каменюк, а тепер залишилося десь зо два десятки, розкидані тут і там.

— На жаль, заради неабияких результатів довелося витратити весь запас каміння.

Філіпова радість миттю випарувалася. Усе, чого він досягнув, опинилося під загрозою через імпульсивне рішення Матильди.

Вони пішли північним боком будівництва, де за верстаками працювали найвправніші муляри, які молотами й долотами надавали каменям необхідної форми. Філіп зупинився біля одного з майстрів, щоб роздивитися його роботу. Він працював над капітеллю — великим виступним каменем, що увінчував колону. Молоточком і маленьким різцем муляр викарбовував на капітелі візерунок у вигляді листя. Різьблення було глибоким, а сама робота — дуже тонкою. На подив Філіпа, він упізнав у мулярі Джека, пасинка Тома.

— Я думав, Джек досі в підмайстрах ходить, — сказав він.

— Так і є. — Том рушив далі, і коли Джек уже не міг чути їх, додав: — Цей хлопець дивовижний. Є люди, що карбували по каменю ще задовго до його народження, але й досі не здатні зрівнятися з ним. — Він дещо ніяково реготнув. — А він навіть не син мені!

Рідний Томів син був старшим муляром і мав власних підмайстрів і робітників, але Філіп знав, що Альфред і його люди тонкої роботи не виконували. Філіпові було цікаво, що Том насправді думає про це.

Томові думки повернулися до грошей, що треба було сплатити за дозвіл на ринок.

— Ринок принесе чималий прибуток, — зауважив він.

— Так, але недостатній. Попервах він даватиме нам п’ятдесят фунтів на рік.

Том похмуро кивнув.

— Цього вистачить лише на каміння.