Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 126)

Перший воїн вклав меч у піхви та сказав:

— Іди в куток до жінки, де тобі й місце.

— Не смій торкатися чернечого вбрання, — застеріг його Філіп.

Він намагався говорити погрозливо, але й сам чув нотки відчаю у своєму голосі.

— Джоне, забери його в замок, — сказав той, що сидів на дівчині. Схоже, він був у них за головного.

— Іди до чорта, — відповів Джон. — Я хочу віддрючити її першим.

Він схопив Філіпа за руки та, перш ніж той устиг відреагувати, штовхнув його в куток. Філіп упав на підлогу поруч із жінкою.

Той, якого звали Джоном, задер туніку та ліг на дівчину.

Жінка відвернулася й заридала.

— Я не стану на це дивитися! — вигукнув Філіп.

Він підвівся й учепився ґвалтівникові у волосся, силкуючись відтягнути його від дівчини. Той заволав від болю.

Третій з мародерів замахнувся палицею. Філіп не встиг ухилитися. Удар припав йому по голові. На мить він відчув шалений біль, потім в очах потемніло, і Філіп знепритомнів ще до того, як звалився на підлогу.

Полонених забрали в замок і замкнули в клітках. То були міцні дерев’яні споруди, немов маленькі хатини, шість футів завдовжки, три[131] — завширшки, і трохи більші за людський зріст заввишки. Замість суцільних стін вони мали щільно встановлені вертикальні стовпці, щоб тюремник міг бачити в’язня. Зазвичай, коли в цих клітках тримали крадіїв, убивць і єретиків, у кожній сиділо не більше ніж два в’язні. Сьогодні ж бунтівники заштовхали туди вже по вісім-десять людей, а полонені дедалі прибували. Їх зв’язували мотузками й вели в куток. Вони легко могли б утекти, але не робили цього — напевне, тому, що почувалися тут безпечніше, ніж деінде в місті.

Філіп сидів у куточку клітки та страждав від жахливого головного болю, почуваючись дурним нікчемою. Врешті-решт, він не приніс жодної користі, як і боягузливий єпископ Александр. Він не врятував жодного життя, не завадив жодному ударові. Він нічим не зарадив мешканцям Лінкольну. На відміну від абата Пітера, він був безпорадний перед насильством. «Просто я не такий, яким був Пітер», — подумав він.

Найгіршим було те, що через свої спроби допомогти містянам він, схоже, втратив можливість домогтися поступок від імператриці Матильди, коли її проголосять королевою. Він був полоненим її війська. Його, безперечно, вважатимуть підданим Стефана, і Кінгзбриджському пріоратові доведеться платити за нього викуп. Матильда дізнається про це й поставиться до Філіпа упереджено. Він почувався зле, розчаровано та сповнився каяття.

Упродовж дня привели ще більше полонених. Їхній потік вщухнув ближче до ночі, але пограбування міста тривало: Філіп чув крики та грюкіт. Близько півночі шум стих: схоже, воїни так нажлуктилися краденого вина та втомилися від ґвалтувань і вбивств, що вже не мали сил на нові руйнування. Декілька з них хитаючись увійшли до замку, вихвалялися своїми подвигами, сварилися між собою, блювали на траву та врешті-решт впали, як колоди, та заснули.

Філіп також заснув, хоча й не мав місця, щоб влягтися, і йому довелося скрутитися в куточку, впершись спиною в дерев’яні ґрати. Він прокинувся на світанку, тремтячи від холоду, але біль у голові, хоч і не вгамувався зовсім, трохи притупився. Пріор підвівся, щоб розім’яти ноги, і поляскав по тілу руками, щоб зігрітися. У замку було людно. На стайні, просто в стійлах, спали люди, а коні стояли прив’язані поруч. Із дверей пекарні та кухонного підвалу стирчало кілька пар ніг. Купка тверезих воїнів ставила намети. Коні були скрізь. У південно-східному куті замкового подвір’я на високому насипі стояв донжон, замок у замку, його масивні кам’яні стіни оточувало шість чи й більше дерев’яних споруд. Графи й лицарі переможного війська відсиплялися там після того, як відзначили перемогу.

Філіпові думки повернулися до наслідків учорашньої битви. Чи означало це, що війна закінчилася? Напевне. Стефан мав дружину, королеву Матильду[132], яка могла продовжити спротив: то була графиня Булонська, яка разом зі своїми французькими лицарями взяла Дуврський замок і наразі контролювала більшу частину Кенту від імені свого чоловіка. Однак їй складно буде здобути підтримку баронів тоді, як Стефан перебуває в полоні. Вона зможе й надалі утримувати Кент, але навряд чи буде здатна на суттєві територіальні здобутки.

Хай там як, труднощі імператриці Мод на цьому не закінчувалися. Вона мусила закріпити свою воєнну перемогу, здобути підтримку церкви та коронуватись у Вестмінстері. Але, якщо в Мод є дрібка мудрості й рішучість, це їй, найпевніше, вдасться.

Це була гарна новина для Кінгзбриджу — точніше буде, якщо Філіпа не затаврують як прибічника Стефана й він вибереться звідси.

Було хмарно, але що світліше ставало на вулиці, то теплішим здавалося повітря. Сусіди Філіпа теж потроху прокидалися та стогнали від болю: всі вони зазнали побиття, а після холодної ночі, коли їх захищали тільки дах і пруття клітки, забої боліли сильніше. Серед полонених були заможні містяни та лицарі, яких схопили під час битви. Коли всі прокинулися, Філіп спитав:

— Хто-небудь знає, що сталося з Річардом Кінгзбриджським?

Він сподівався, що Річард вижив, хоча й хвилювався не стільки за нього, скільки за Алієну. Йому відповів чоловік із просякнутою кров’ю пов’язкою:

— Він бився немов лев і зібрав містян, коли стало кепсько.

— Він вижив чи ні?

Той повільно похитав пораненою головою.

— Я не бачив, що сталося наприкінці.

— А Вільям Гамлейський?

Про смерть Вільяма він міг тільки мріяти.

— Він був поруч із королем упродовж битви, але зрештою втік — я бачив його верхи, він відступив одним із перших.

— Зрозуміло.

Слабка надія згасла. Філіпові труднощі не так легко було розв’язати.

Розмова обірвалася, і всі в клітці замовкнули. Навколо бродили солдати, що страждали від похмілля, рахували свою здобич, дивилися, чи не втекли заручники, і ходили на кухню по сніданок. Філіпові стало цікаво, чи годуватимуть вони полонених. Мали б, інакше ті помруть з голоду, і викуп ніхто не заплатить. Але хто візьме на себе відповідальність за це? Потім він замислився, скільки пробуде тут. Ті, хто захопив його, мають надіслати звістку в Кінгзбридж із вимогою викупу. Брати відправлять когось, щоб обговорити умови його звільнення. Кого саме? Найкраще б то був Мілій, але Ремігій, підпріор, що виконував обов’язки за відсутності Філіпа, міг вирядити когось зі своїх, або навіть приїхати власною персоною. Ремігій робив усе повільно: він був нездатний на швидкі й рішучі дії, навіть у власних інтересах. Це могло тривати упродовж місяців. Філіпів настрій погіршився.

Іншим щастило більше. Невдовзі після світанку дружини, діти й родичі захоплених почали стікатися до замку й спершу боязко та нерішуче, а потім упевненіше стали обговорювати викуп, який мусили сплатити за своїх близьких. Вони торгувалися із загарбниками, скаржилися на брак грошей, пропонували дешеві прикраси та інші сувеніри, а потім, досягнувши згоди, йшли та поверталися з узгодженим викупом — переважно дзвінкою монетою. Купка грошей і коштовностей зростала, а клітки порожніли.

До середини дня половину полонених уже забрали. Як здавалося Філіпові, то були місцеві. Залишилися мешканці далеких міст і лицарі, яких схопили під час бою. Філіп зрозумів, що не помилився, побачивши, як комендант замку обходить усі клітки й питає імена тих, хто в них залишився. Здебільшого то були лицарі з півдня. Філіп помітив, що в одній із кліток залишився тільки один чоловік, закутий у кайдани, — немов хтось хотів цілком убезпечитися, що він не втече. Філіп дивився на нього кілька хвилин, аж поки зрозумів, хто то.

— Погляньте! — звернувся він до людей у своїй клітці. — Той чоловік, що сидить сам-один. Це той, про кого я думаю?

Інші також подивилися на нього.

— Богом клянуся, це король, — сказав один, а решта погодилася.

Філіп дивився на брудного білявого чоловіка з руками й ногами, забитими в дерев’яні колодки. Він видавався таким самим, як усі в’язні. Але вчора він був королем Англії. Іще вчора він відмовився надати дозвіл Кінгзбриджському ринку. А сьогодні — не міг підвестися без чийогось дозволу. Він дістав по заслузі, але Філіп однаково співчував йому.

Ближче до полудня полонених почали годувати. То були теплуваті недоїдки обіду, яким годували воїнів, але всі накинулися на них. Філіп відступив і дозволив іншим ласувати, адже він вважав голод головною слабкістю, якій треба противитися, а будь-який вимушений піст здавався йому можливістю приборкати свою плоть.

Поки в’язні вишкрібали казан, біля донжона здійнялась якась метушня, і графи повставали з місць. Вони пішли сходами донжона вниз і перетнули подвір’я замку; Філіп помітив, що двоє дещо випередили інших, і їх зустрічали з повагою. То, певно, були Ранульф Честерський і Роберт Глостерський, але Філіп не знав, хто з них хто. Вони підійшли до клітки зі Стефаном.

— Добрий день, кузене Роберте, — сказав Стефан, зробивши наголос на слові «кузен».

Вищий із двох відповів:

— Я не хотів, щоб ти провів ніч у колодках. Я наказав забрати тебе звідси, але мій наказ не виконали. Утім, я бачу, що ти це пережив.

Від натовпу відділився чоловік у вбранні священнослужителя та підійшов до клітки, де сидів Філіп. Спершу пріор не звернув на нього уваги, оскільки Стефан саме спитав, яка доля чекає на нього, і він хотів почути відповідь, але священник сказав: