Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 106)
Нарешті світанок прорізав ніч, і він знов пішов у крипту — тепер на утреню. Монахи були непосидливі й схвильовані: вони знали, що той день мав визначити їхнє майбутнє. Ключар провів службу поспішно, і на цей раз Філіп не став йому докоряти.
Коли вони вийшли з крипти й пішли в трапезну снідати, вже було зовсім світло. На блакитному небі не було жодної хмаринки. Господь принаймні послав їм погоду, про яку вони молилися. Непогано як на почин.
Том Будівник знав, що від цього дня залежить усе його майбутнє.
Філіп показав йому лист від Кентерберійського пріора. Том був певен: якщо почнуть будувати собор у Ширингу, Валер’ян найме власного старшого майстра. Він не захоче будувати за проектом, що його затвердив Філіп, і не ризикне взяти на роботу людину, вірну пріорові. Кінгзбридж або ніщо — ось так стояла справа для Тома. Це була єдина для нього можливість збудувати собор, і вона опинилася під загрозою.
Його запросили відвідати ранкові збори капітулу разом із монахами. Таке траплялось і раніше — зазвичай Тома запрошували поговорити про будівництво й цікавилися його думкою про план, вартість або графік робіт. Сьогодні він мав організувати тих, хто прийде працювати, — якщо такі, звісно, будуть. Будівництво мало видаватися жвавим — принаймні під час приїзду єпископа Генріха.
Том терпляче висидів читання та молитви й, оскільки не розумів латини, думав про свої справи. Потім Філіп знову заговорив англійською та спитав у нього, як він організовуватиме роботу.
— Я муруватиму східну стіну собору, а Альфред вкладатиме каміння фундаменту, — розпочав Том. — Наша мета — показати єпископу Генріхові, як далеко просунулося будівництво.
— Скільки людей мають вам допомагати? — спитав Філіп.
— Альфредові знадобляться два робітники, які будуть підносити каміння. Він використовуватиме матеріали, що залишилися від старого собору. Крім того, хтось має замішувати розчин. Мені також потрібен замішувач і двоє робітників. Альфред може брати для фундаменту необтесане каміння — аби тільки рівне згори та знизу. А от мені потрібен оброблений матеріал, адже він буде перед очима, тому я забрав із каменярні двох каменярів, які мені допомагатимуть.
Філіп сказав:
— Це, звісно, справить враження на єпископа Генріха, але більшість людей буде рити котлован.
— Саме так. Я позначив котлован для всієї вівтарної частини, і він зараз лише в кілька футів завглибшки. Монахи працюватимуть з підіймальними механізмами — я показав їм, як це робиться, — а робітники можуть наповнювати діжки землею.
— Що, як добровольців буде більше, ніж потрібно? — спитав Ремігій.
— Ми знайдемо роботу для всіх, — сказав Том. — Якщо бракуватиме підіймальних механізмів, вони зможуть виносити землю у відрах і кошиках. Теслярі можуть майструвати драбини — деревини в нас достатньо.
— Але ж у котлован всі не помістяться, — наполягав Ремігій.
Томові здавалося, що Ремігій просто хоче посперечатися.
— Туди влізе кілька сотень, — роздратовано відповів він. — То чимала яма.
— Крім риття є й інша робота, — зауважив Філіп.
— Правда, — сказав Том. — Також треба носити ліс і каміння з річки. А монахи мають стежити за тим, щоб їх несли у відповідні місця. Каміння мають складати поряд із фундаментом, але
— Усі добровольці будуть невмілі? — спитав Філіп.
— Може, й ні. Серед містян є чимало ремісників, і, сподіваюся, вони прийдуть сюди. Треба буде дізнатися, що вони вміють, і знайти їм роботу. Теслярі можуть побудувати сараї для роботи взимку. Каменярі будуть різати камінь і викладати фундамент. Якщо серед них буде коваль — відправимо його в сільську кузню робити інструменти. Кожному знайдеться заняття.
Рахівник Мілій сказав:
— Усе зрозуміло. Нумо починати. Дехто із селян уже тут, вони чекають розпоряджень.
Том мав сказати ще дещо — важливе, але делікатне — і силкувався дібрати правильні слова. Монахи часом бували гоноровитими й могли відстрашити людей. Том прагнув того, щоб усе пройшло безтурботно й бадьоро.
— Я вже працював із добровольцями, — почав він. — Дуже важливо… не ставитися до них як до прислуги. З нашого погляду, вони працюють, щоб заслужити божественну благодать, і тому мають трудитися охочіше, ніж за гроші. Але вони сприймають це інакше. Їм здається, що вони працюють за так і роблять нам велику послугу. Якщо вони подумають, що ми їм не вдячні, то працюватимуть повільно й робитимуть не те. Тому керувати ними треба обережно.
Він побачив, що пріор ледь стримує усмішку, немов знає, які побоювання криються під Томовими улесливими словами.
— Цілком слушно, — сказав Філіп. — Якщо ставитися до людей привітно, вони будуть у гарному настрої і на майданчику пануватиме атмосфера, що справить гарне враження на єпископа Генріха. — Він подивився на братію. — Якщо запитань більше немає, починаймо.
Алієна цілий рік жила в безпеці й достатку під заступництвом пріора Філіпа.
Її задум здійснився. Упродовж весни та літа вони з Річардом їздили по селищах, скуповували вовну в селян і продавали її Філіпові, щойно назбирували повну паку. Наприкінці сезону в них уже було п’ять фунтів срібла.
Батько помер за кілька днів після їхніх відвідин, хоча Алієна не знала про це аж до Різдва. Вона знайшла його могилу — для цього їй довелося витратити частину важко заробленого срібла на хабарі — на жебрацькому цвинтарі у Вінчестері. Алієна плакала — не лише за ним, а ще й за їхнім колишнім життям, безпечним і безтурботним, життям, яке вже ніколи не повернеться. Добре хоч, що встигла попрощатися з ним перед смертю: коли йшли з темниці, вона знала, що ніколи більше його не побачить. Але батько назавжди залишився з нею, адже вона була зв’язана присягою, що дала йому, і готова була покласти все життя на те, щоб виконати його волю.
Узимку вони з Річардом жили в хатині, що тулилася до муру Кінгзбриджського пріорату. Вони змайстрували віз, придбавши колеса в кінгзбриджського каретника, а навесні купили молодого вола, щоб його тягати. Сезон стрижби був у розпалі, і вони вже заробили більше, ніж віддали за вола та новий віз. Наступного року Алієна сподівалася найняти помічника, а Річарда влаштувати пажем до якогось дрібного дворянина — щоб він міг навчатися лицарського мистецтва.
Однак усе залежало від пріора Філіпа.
Самотня вісімнадцятирічна дівчина, Алієна й досі була легкою здобиччю в очах розбійників і навіть багатьох чесних торгівців. Вона намагалася продати паку вовни купцям у Ширингу та Глостері, і обидва рази їй запропонували пів ціни. У кожному місті був лише один торговець вовною, тому Алієна розуміла, що не має інших варіантів. Колись вона збудує власну комору й продаватиме всю вовну фламандським купцям, але до того ще було далеко. Наразі дівчина цілком залежала від милості Філіпа.
А Філіп раптом опинився в небезпечному становищі.
Вона завжди пильнувала, як ішлося про розбійників і крадіїв, але геть не чекала, що її добробут опиниться під загрозою, коли все йшло гладко, тож була приголомшена.
Річард не хотів працювати на будівництві собору в Трійцю — відверта невдячність, — тому Алієні довелося застрашити його, і на світанку вони вдвох подолали ту коротку відстань, що відділяла їхню хатину від монастирського подвір’я. Там зібралося мало не все селище: тридцять-сорок чоловіків, дехто — з дружинами та дітьми. Алієна спершу здивувалася, але потім згадала, що Філіп — їхній лорд, а коли лорд просить про допомогу, відмовляти йому нерозумно. За минулий рік вона чимало дізналася про життя звичайних людей, і то були доволі страшні знання.
Том Будівник давав селянам завдання. Річард негайно заговорив до Томового сина Альфреда. Вони були майже однолітки: Річарду виповнилося п’ятнадцять років, а Альфредові — на рік більше, і вони щонеділі грали в м’яча з іншими сільськими хлопцями. Молодша дівчинка, Марта, теж була з ними, але жінка, Елена, та дивакуватий хлопчик із рудим волоссям зникли, і ніхто не знав куди. Алієна пам’ятала, як Том із родиною приїхав у Ерлскасл. Тоді й почалися їхні поневіряння. Їх, як і Алієну, врятував пріор Філіп.
Алієні з Річардом дали по заступу та веліли рити котлован. Земля була волога, але сонце жваво гріло й невдовзі ґрунт мав підсохнути. Алієна заходилася копати.
Попри те що там працювало пів сотні людей, знадобилося чимало часу, щоб яма стала помітно глибшою.
Річард часто зупинявся, спершись на свій заступ, щоб перепочити. Алієна не втрималася й сказала:
— Хочеш стати лицарем — копай!
Брат не відреагував.
Алієна стала стрункішою та сильнішою, ніж була рік тому, — завдяки нескінченим подорожам і підійманню важезних пак вовни, — але помітила, що копання таки здатне заподіяти їй біль у спині. Тому вона зраділа, коли пріор Філіп ударив у дзвони й оголосив перерву.
Монахи принесли ще гарячий хліб із кухні та подали слабеньке пивце. Сонце гріло дедалі сильніше, почало припікати, і деякі чоловіки познімали сорочки.
Коли вони відпочивали, у браму ввійшов гурт незнайомців. Алієна з надією подивилася на них. Їх було лише декілька, але, напевне, за ними прямувало більше. Вони наблизилися до столу, де роздавали хліб і пиво, і пріор Філіп їх привітав.
— Звідки прийшли? — спитав він, поки подорожні вдячно приймали від монахів кухлі з пивом.