Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 104)

— Де ви хотіли б його збудувати? — спитала мати.

— У Ширингу, — відповів Валер’ян. — Це велике місто, де мешкає понад тисячу людей, є ринкова площа й щороку влаштовується ярмарок вовни. Крім того, Ширинг стоїть на великій дорозі. У цьому є сенс. А якщо ми обидва — і єпископ, і граф — станемо наполягати на цьому, то нас, можливо, почують.

— Якщо собор буде в Ширингу, кінгзбриджські монахи не зможуть служити в ньому, — почав батько.

— У тому то й річ, — нетерпляче перебила мати. — Без собору Кінгзбридж стане нічим, пріорат повернеться в занепад, а Філіп знову стане нікчемою, на що він цілком заслуговує.

— То хто служитиме в новому соборі? — не відступав батько.

— Новий капітул каноніків, — сказав Валер’ян, — яких призначу я.

Вільям був спантеличений не менше за батька, але тепер вловив хід Валер’янових думок: якщо собор перенесуть у Ширинг, він опиниться у владі єпископа.

— Як бути з грошима? — спитав батько. — Хто платитиме за новий собор, якщо не Кінгзбриджський пріорат?

— Думаю, більша частина майна пріорату прикріплена до собору, — відповів Валер’ян. — Якщо собор переноситься, то разом із майном. Наприклад, коли король Стефан розділив Ширингське графство, він, як нам добре відомо, віддав ферми на пагорбах Кінгзбриджському пріоратові та зробив це саме для того, щоб той мав гроші на будівництво собору. Якщо сказати йому, що собор будує хтось інший, то він може розпорядитися передати ці землі новим будівникам. Монахи, звісно ж, опиратимуться, але цей спір легко владнати, якщо підняти їхні хартії.

Вільям починав розуміти. Так Валер’ян не лише заправлятиме собором: у нього в руках опиниться також багатство пріорату.

Батько думав про те саме.

— Для вас, єпископе, це вдалий задум, але де в ньому місце мені?

Йому відповіла мати.

— Невже ти не розумієш? — роздратовано сказала вона. — Ти — володар Ширингу. Подумай, скільки грошей потече в місто, коли там з’явиться собор. Сотні майстрів і робітників будуватимуть його упродовж років: їм треба буде десь жити й платити за оренду, купувати одяг і харчі в тебе на ринку. Потім з’являться каноніки, що керуватимуть собором, і віряни, котрі попрямують у Ширинг замість Кінгзбриджу на Великдень і Трійцю, і пілігрими, щоб прикластися до святих мощей… Усі вони понесуть гроші в місто.

В її очах горіла жадоба. Вільям не пам’ятав, коли востаннє бачив її такою захопленою.

— Якщо ми впораємось із цією справою, Ширинг стане одним із найважливіших міст у королівстві!

«І воно буде моїм, — подумав Вільям. — Коли батько помре і я стану графом».

— Добре, — сказав Персі. — Ми знищимо Філіпа, ви здобудете владу, а я — багатство. То як нам це зробити?

— Рішення про перенесення собору мав би ухвалити архієпископ Кентерберійський.

Мати уважно подивилася на нього й перепитала:

— «Мав би»?

— Так, тому що зараз архієпископа немає. Вільгельм Корбейльський помер на Різдво, а король Стефан ще не призначив його наступника. Однак ми вже знаємо, хто, найімовірніше, посяде його місце: наш давній приятель, Генріх Вінчестерський. Він прагне цього, а Папа вже тимчасово передав йому повноваження. Крім того, він — брат короля.

— Наскільки він нам приятель? — спитав батько. — Він не надто допоміг, коли ви намагалися загарбати це графство.

Валер’ян знизав плечима.

— Він допоможе мені, якщо зможе. Тільки його треба переконати.

Мати сказала:

— Якщо він прагне стати архієпископом, то не захоче наживати собі впливових ворогів.

— Це правда. Але Філіп не має такої впливовості. Коли будуть обирати архієпископа, його думкою навряд чи хтось поцікавиться.

— То чому б Генріхові не дати нам те, що ми просимо?

— Бо він поки що не архієпископ і знає, що за ним пильно стежать, поки він виконує його обов’язки. Генріх хоче, щоб усі побачили його справедливі рішення, а не послуги, які він робить своїм приятелям. Він матиме таку нагоду після того, як його оберуть.

Регана задумливо сказала:

— Тож найбільше, на що ми можемо розраховувати, — це на його прихильність до наших аргументів. Де речі, які в нас аргументи?

— Філіп не може будувати собор, на відміну від нас.

— А як переконати в цьому Генріха?

— Бували останнім часом у Кінгзбриджі?

— Ні.

— Я був там на Великдень, — Валер’ян усміхнувся. — Будівництво ще не розпочалося. Вони лише розрівняли ділянку та повтикали в землю дрючки з мотузками, щоб позначити, де саме вони сподіваються щось будувати. Вони почали рити котлован під фундамент, але просунулися лише на декілька футів завглибшки. Працюють муляр із підмайстром, тамтешній тесляр, іноді їм допомагають кілька ченців. Видовище не справляє враження. Єпископ Генріх мав би на це подивитися.

Мати глибокодумно кивнула. Вільям бачив, що задум має бути вдалим, хоча думка про те, щоб діяти спільно із цим мерзенним Валер’яном Біґо, страшенно його дратувала.

Валер’ян продовжив:

— Ми заздалегідь розповімо Генріхові про те, що Кінгзбридж — маленьке й незначне селище, а монастир потерпає від злиднів. Потім покажемо йому, що за цілий рік вони спромоглися вирити тільки кілька неглибоких ям. А потім супроводимо його в Ширинг і вразимо тим, як швидко зможемо звести собор, зазначивши, що і єпископ, і граф, і містяни згодні докласти всіх зусиль до того.

— А він поїде? — з тривогою спитала мати.

— Усе, що в нашій силі, — це спитати, — відповів Валер’ян. — Я запрошу його на Трійцю як виконувача обов’язків архієпископа. Його потішить те, що ми вже вважаємо його архієпископом.

— Пріор Філіп не повинен ні про що дізнатися, — сказав батько.

— Навряд чи це можливо, — зауважив Валер’ян. — Єпископ не може зненацька навідатись у Кінгзбридж — то було б дуже дивно.

— Якщо Філіп дізнається про візит єпископа Генріха, він може прискорити будівництво.

— Яким коштом? Він не має грошей — особливо тепер, коли найняв усіх ваших каменярів. Вони не вміють зводити стіни. — Валер’ян похитав головою із задоволеною усмішкою. — Насправді йому нема на що сподіватися — окрім того, що на Трійцю зійде сонце.

Спершу Філіп зрадів вістці про те, що єпископ Вінчестерський приїде в Кінгзбридж. Це означало, що їм доведеться провести службу надворі, але то було не страшно. Вони відслужать її там, де стояв старий собор. Якщо дощитиме, вони зведуть тимчасове покриття над вівтарем і навколо і єпископ не промокне, а от вірянам доведеться терпіти. Цей візит, схоже, був проявом довіри з боку єпископа Генріха, немов він хотів показати, що досі вважає Кінгзбридж собором, а відсутність церкви — лише тимчасове ускладнення.

Однак пріора непокоїли справжні причини візиту Генріха. Зазвичай єпископ відвідував монастир, щоб і він сам, і його причет могли безплатно поїсти, попити й переночувати. Але Кінгзбридж був відомий — якщо не сказати сумнівно відомий — скромністю харчів і аскетизмом житла, а реформи, що їх запровадив Філіп, покращили його рівень із нестерпного до прийнятного, не більше. До того ж Генріх був одним із найзаможніших церковників королівства, тому навряд чи їхав би в Кінгзбридж, щоб скористатися їхньою гостинністю, а Філіп розумів, що така людина нічого не робить без вагомої причини.

Що більше Філіп розмірковував про це, то сильнішою ставала його підозра, що до цього візиту якось причетний єпископ Валер’ян. Пріор чекав, що той приїде в Кінгзбридж через день-два після того, як надійшов лист, — обговорити підготовку до служби та гостини високого духовенства, а також переконатися, що Генріх буде приємно вражений монастирем. Але дні минали, Валер’ян не їхав, і Філіпові побоювання посилювалися.

Однак навіть у миті найбільшої зневіри він не міг уявити собі зради, про яку дізнався за десять днів до Трійці з листа від пріора Кентерберійського собору. Як і Кінгзбридж, Кентербері перебував під керівництвом бенедиктинців, і ченці завжди допомагали один одному, коли мали змогу. Пріор Кентерберійський, який безумовно був наближений до виконувача обов’язків архієпископа, дізнався, що Валер’ян запросив Генріха в Кінгзбридж, щоб переконати його перенести єпархію та новий собор у Ширинг.

Філіп був приголомшений. Серце мало не вистрибувало в нього з грудей, а рука, в якій він тримав лист, тремтіла. То був збіса хитрий крок з боку Валер’яна — крок, якого Філіп не те що не очікував, а навіть не міг собі уявити.

Найбільше його засмутила власна недалекоглядність. Він знав, яким підступним може бути Валер’ян. Рік тому єпископ уже намагався обійти його — коли йшлося про розпорядження Ширингським графством. І він не забув, як Біґо оскаженів, коли Філіп перехитрив його. Пріор досі пам’ятав його спотворене гнівом обличчя й слова: «Клянуся Богом, ти ніколи не збудуєш свого собору». Але із часом ця погроза перестала здаватися надто серйозною, і Філіп утратив пильність. Тепер йому безцеремонно нагадали про те, що, на відміну від нього, Валер’ян пам’ятливий.

Кентерберійський пріор писав: «Єпископ Валер’ян заявив, що ви не маєте грошей і впродовж п’ятнадцяти місяців не збудували нічого. Він хоче, щоб єпископ Генріх на власні очі пересвідчився, що побудувати собор неможливо, якщо його будівництвом орудуватиме Кінгзбриджський пріорат. Він наполягає на тому, що будівництво треба перенести саме зараз, до того, як ви встигнете зробити щось помітне».

Валер’ян був надто хитрий, щоб удаватися до відвертої брехні, натомість він вдався до сильного перебільшення. Насправді ж Філіп багато чого зробив. Він розчистив майдан від уламків, затвердив ескізи, спланував нову східну частину, розпочав закладини фундаменту, рубання дерев і видобуток каміння. Звісно, все це складно було продемонструвати відвідувачеві. Проте і для таких зрушень пріорові довелося подолати численні перешкоди: реформувати фінансові справи пріорату, випросити землі в короля, відбити каменярню в графа Персі. Це було так несправедливо.