Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 102)

Двері хижки відчинилися. Філіп не опускав руки. Надвір, потираючи очі, вийшов чоловік. З Томових слів Філіп упізнав Гарольда Ширингського, старшого каменяра. Спершу Гарольд не помітив нічого незвичайного. Він прихилився до одвірка й кашлянув — то був гучний, клекітливий кашель людини, у якої в легенях накопичилося чимало кам’яного пилу. Філіп опустив руку. Десь позаду регент узяв ноту, і ченці заспівали. Каменярня наповнилася моторошною гармонією.

Це приголомшило Гарольда. Його голова смикнулася, немов хтось потягнув за мотузку, очі розширилися, а щелепа повисла, наче він побачив примарний хор, що раптом матеріалізувався в каменярні. З його рота вирвався крик жаху. Він позадкував у двері хижки.

Філіп дозволив собі усміхнутися від задоволення. Початок був непоганий.

Однак жах перед надприродним не триватиме довго. Він знову здійняв руку й, не обертаючись назад, махнув. За цим сигналом каменярі почали працювати, і до хору доєднався стукіт заліза по каменю.

Два чи три обличчя з острахом визирнули з дверей. Схоже, вони вже зрозуміли, що бачать звичайних, матеріальних монахів і робітників, а не видіння чи духів, і вийшли з хижки, щоб краще їх роздивитися. За каменярами вийшли двоє воїнів, які також роздивлялися цю картину, підперезуючись пасками з піхвами. Для Філіпа то була критична мить: що робитимуть озброєні люди?

Їхня зовнішність — бороди, бруд, кільчасті паски з мечами та кинджалами й важкі шкіряні жилети — пробудили у Філіповій пам’яті яскраві й чіткі образи двох інших вояків, що вдерлися колись в його дім, коли йому було шість років, і вбили його батька та матір. Раптом Філіпа охопила туга за батьками, яких він ледь пам’ятав. Він з огидою подивився на людей Персі, але бачив не їх, а мерзенного чоловіка зі скривленим носом і другого, із закривавленою бородою. Його охопила лють і несамовита рішучість здолати цих безмізких, безбожних головорізів.

Деякий час вони просто стояли й дивилися. Поступово, один за одним, усі каменярі графа вийшли з хижки. Філіп порахував їх: дванадцять робітників і двоє воїнів. Тут з-за обрію з’явилося сонце.

Кінгзбриджські каменярі вже відкопували каміння. Якщо воїни захочуть їм завадити, їм доведеться напасти на ченців, що захищають робітників. Філіп був певен, що вони не наважаться застосовувати силу до монахів, які моляться.

Поки що його припущення справджувалися: вони вагалися.

Двоє послушників, які залишалися позаду, тепер наближалися до каменярні, ведучи за собою коней, що тягнули віз. Вони з острахом розглядалися навколо. Філіп жестом наказав їм наблизитися. Потім він обернувся, подивився на Тома Будівника й кивнув.

Робітники вже вирубали кілька каменів, і Том сказав молодшим монахам нести їх і класти у віз. Люди графа із зацікавленістю спостерігали за цим. Каменюки були завеликі для однієї людини — їх треба було спустити з риштовання на мотузках, а потім нести на ношах. Коли першу каменюку поклали на віз, воїни почали про щось радитися з Гарольдом. На віз поклали ще одну каменюку. Тоді обидва воїни відділилися від натовпу біля хижки й рушили до воза. Один із послушників, Филимон, заліз на нього й демонстративно всівся на каміння. «Відважний хлопець», — подумав Філіп, бо йому самому було страшно.

Ті двоє підійшли до воза. Четверо монахів, які носили каміння, перегородили їм дорогу. Філіп напружився. Воїни стали перед ченцями лицем до лиця й поклали руки на руків’я мечів. Спів припинився, і всі дивилися, затамувавши подих.

Філіп думав, що вони, звісно, не здіймуть меча на беззахисних монахів. Але потім йому спало на думку, що цим кремезним і дужим чоловікам, звиклим до кровопролиття на полі бою, буде зовсім нескладно порубати людей, які не становлять для них жодної загрози й навіть не зможуть їм помститися.

Але, хай там як, вони мали б зважати на найвищий Суд і покарання за вбивство людей Божих. Навіть такі головорізи мали б знати, що на них чекає Судний день. Хіба не бояться вони вічної геєни? Певно, що так. Однак вони також бояться й свого господаря, графа Персі. Філіп був певен, що зараз воїни думають, чи знайдеться переконливе виправдання, чому вони не змогли захистити каменярню від людей з Кінгзбриджу.

Пріор дивився, як вони нерішуче стоять перед групкою молодих монахів, поклавши руки на мечі, та порівнюють небезпеку ослухатися Персі з гнівом Господнім.

Нарешті воїни подивилися один на одного. Один похитав головою, другий знизав плечима, і обидва пішли від каменярні.

Регент узяв іншу ноту, і монахи заспівали переможний гімн. Каменярі радісно вигукнули. Філіп відчув, що в нього від полегшення аж підкошуються ноги. На якусь мить здалося, що вони опинились у смертельній небезпеці, тому тепер пріор аж світився від задоволення. Він відстояв каменярню!

Філіп погасив свічку й підійшов до воза. Він обійняв по черзі усіх чотирьох монахів, які протистояли воїнам, і обох послушників, які вели віз.

— Пишаюся вами, — лагідно сказав він. — І думаю, що Господь також пишається.

Монахи й каменярі потискали один одному руки й вітали з перемогою. Отто Чорнопикий підійшов до Філіпа зі словами:

— Оце добре, отче Філіпе. Ви — відважна людина, скажу я вам.

— Господь захистив нас, — відповів пріор.

Він подивився на графських каменярів, які похмуро стояли біля дверей своєї хижки. Філіп не хотів, щоб вони вважали його ворогом, через те що лишалися без роботи. До того ж Персі міг скористатися їхнім невдоволенням, щоб нашкодити пріорату. Філіп вирішив поговорити з ними.

Він узяв Отто за руку й повів до хатини.

— Так сподіялася воля Господня, — мовив він Гарольдові. — Сподіваюся, ніхто не ображений.

— Ми втратили роботу, — відповів Гарольд. — Що це, як не образа?

Раптом Філіпові спало на думку, як переманити Гарольдових людей на свій бік. Він імпульсивно сказав:

— Якщо хочете, можете сьогодні ж повертатися до роботи. Працюйте на мене. Я найму вас усіх. Можете навіть не виїжджати зі своєї хижки.

Такий поворот подій чимало здивував Гарольда. Він здригнувся, але потім відновив самовладання та спитав:

— За яку платню?

— За звичайну, — швидко відповів Філіп. — Два пенси на день майстрам, пенні на день — робітникам, чотири пенси тобі, а з підмайстрами розраховуєшся сам.

Гарольд обернувся й подивився на своїх робітників. Філіп відвів Отто вбік, щоб дати тим можливість порадитися. Насправді Філіп не міг дозволити собі найняти ще дванадцятьох, і, якщо вони погодяться на його пропозицію, йому доведеться відкласти найми мулярів. Вийде так, що заготовлювати каміння будуть швидше, ніж він зможе його використовувати. Він може зібрати стос каміння, але то зашкодить його фінансам. І все ж таки наймання всіх каменярів Персі — то вдалий захисний хід.

Якщо Персі знову захоче сам розробляти каменярню, йому спершу доведеться найняти робітників, а це може бути складно, адже чутки про ці події дуже скоро розійдуться околицями. А коли Персі через деякий час знову спробує завадити йому, Філіп уже матиме достатньо каменю.

Гарольд, здавалося, сперечався зі своїми людьми. За кілька хвилин він покинув їх і повернувся до Філіпа.

— Якщо я працюватиму на вас, хто буде головним? — спитав він. — Я чи ваш старший каменяр?

— Отто тут головний, — без вагань відповів Філіп.

Не можна було дозволити Гарольдові керувати, адже Персі міг знову переманити його на свій бік. А наявність двох старших майстрів неодмінно призвела б до конфліктів.

— Ти можеш керувати своїми людьми, — сказав Філіп Гарольдові. — Але Отто керуватиме усіма.

Гарольд із розчарованим виглядом повернувся до своїх. Обговорення тривало. Том Будівник підійшов до Філіпа й Отто.

— Ваш задум здійснився, отче, — мовив він із широкою усмішкою. — Ми повернули собі каменярню й не пролили ані краплі крові. Ви неймовірний.

Філіп готовий був погодитися, але усвідомив, що то буде гріхом.

— Господь сотворив це диво, — зауважив він, нагадуючи про це і собі, і Томові.

Отто сказав:

— Отець Філіп запропонував найняти Гарольда та його людей, щоб ті працювали зі мною.

— Справді? — запитав Том із незадоволеним виглядом: наймати робітників мав старший майстер, а не пріор. — Я думав, він не може собі цього дозволити.

— Не можу, — визнав Філіп, — але я не хочу, щоб ці люди блукали тут без діла, аж доки Персі вигадає, як йому повернути каменярню.

Том замислився, а потім кивнув.

— А нам не завадить накопичити каміння на випадок, якщо Персі це вдасться.

Філіп був радий, що Том зрозумів його мотиви.

Гарольд тим часом домовився зі своїми людьми. Він повернувся до Філіпа та сказав:

— Ви платитимете мені, а я розподілятиму платню між іншими так, як вважаю за доцільне?

Філіп засумнівався. Це означало, що майстер може забрати більше, ніж йому належить. Однак відповів:

— Хай це вирішує старший майстер.

— Таке трапляється часто, — сказав Том. — Якщо твої люди із цим згодні, то і я також.

— Тоді ми приймаємо пропозицію, — мовив Гарольд.

Гарольд і Том потиснули один одному руки. Філіп підсумував:

— Отже, всі одержали те, чого хотіли. Добре!

— Боюся, що дехто цьому не зрадіє, — зауважив Гарольд.

— Хто саме? — спитав Філіп.

— Дружина Персі, Регана, — похмуро відповів Гарольд. — Коли вона дізнається, що тут сталося, то зажадає крові.

II

Полювання того дня не влаштовували, тому юнаки в Ерлскаслі грали в одну з найулюбленіших ігор Вільяма Гамлейського: забивали камінням кота.