Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 100)
— І як ти охоронятимеш її?
— Оцим мечем. — Він торкнувся руків’я зброї, що висіла в нього на паску.
— Не боїшся королівського гніву, коли постанеш перед ним за порушення порядку?
— Я готовий ризикнути.
— Але вас тільки двоє, — переконливо сказав Том. — А нас семеро, не рахуючи чотирьох хлопців, і ми маємо королівський дозвіл працювати тут. Якщо ми вб’ємо вас, нас не повісять.
Обидва воїни замислилися, але не встигнув Том скористатися своєю перевагою, як заговорив Отто:
— Зачекай. Я привів людей видобувати каміння, а не битися.
Том занепав духом. Якщо каменярі не готові чинити опір, значить, надії нема.
— Не треба їх боятися, — сказав він. — Хочеш залишитися без роботи через двох головорізів?
Отто понуро подивився на нього.
— Я не битимуся з озброєними людьми, — відповів він. — Я добре заробляв упродовж десяти років і не помру з голоду. Крім того,
Том подивився на людей Отто. В обох каменярів на обличчі був той самий упертий вираз, що й в Отто. Вони, безперечно, послухаються його: він був не лише їхнім старшим майстром, а ще й батьком. Власне, Том розумів позицію Отто. На його місці він, напевне, вчинив би так само. Він не став би сваритися з озброєними людьми, якби не був у безвиході.
Але виваженість Отто нічим не могла зарадити Томові, а навпаки — змусила його відчути ще більше розчарування. Він вирішив спробувати ще раз.
— Нам не треба битися, — сказав він. — Вони знають, що король повісить їх, якщо щось нам заподіють. Тож розпалимо багаття, влаштуємося на ніч, а вранці почнемо роботу.
Дарма він згадав про ніч. Один із синів Отто запитав:
— Як нам спати поруч із цими кровожерливими розбійниками?
Інші забурмотіли щось схвальне.
— Поставимо вартових, — у відчаї запропонував Том.
Отто рішуче похитав головою.
— Ми йдемо звідси сьогодні ж. Зараз.
Том ще раз подивився на них і зрозумів, що зазнав поразки. Уранці він був сповнений надій і тепер не міг повірити, що ці нікчемні громили зруйнували його плани. Якась дошкульність висіла в нього на язику, і він не втримався.
— Ви пішли проти короля, і це вам так не минеться, — сказав він Гарольдові. — Перекажи це графу Ширингському. А ще скажи йому, що я, Том Будівник Кінгзбриджський, якщо колись дотягнуся до його гладкої шиї, то душитиму, аж доки здохне.
Джонні Вісім-Пенсів пошив для малюка Джонатана мініатюрну монашу сутану, із широкими рукавами та каптуром. Хлопчик мав у ній такий чарівний вигляд, що на нього неможливо було дивитися без захвату. На жаль, це вбрання вийшло не дуже практичним: каптур падав йому на очі, а коли він повзав, поли плутались у нього між колін.
У другій половині дня, після денного сну, пріор Філіп зустрів його разом із Джонні Вісім-Пенсів у колишній наві собору, де зараз влаштували гральний майданчик для послушників. О цій годині послушникам дозволяли трохи розважитися, і Джонні дивився, як вони грають у квача, а Джонатан досліджував павутиння кілків і шпагату, за допомогою яких Том Будівник створював план східної частини нового собору.
Філіп мовчки постояв кілька хвилин поруч із Джонні, дивлячись, як гасають юнаки. Пріор захоплювався Джонні, який компенсував розумові обмеження своїм надзвичайно добрим серцем.
Джонатан стояв на ногах, прихилившись до стовпчика, який Том вбив у землю там, де мав розташовуватися північний ґанок. Він схопився за мотузку, прив’язану до стовпчика, і, спершись на цю хитку опору, зробив кілька незграбних, обережних кроків.
— Скоро він піде, — сказав Філіп Джонні.
— Він намагається, отче, але завжди падає на дупцю.
Філіп присів і простягнув руки до Джонатана.
— Ходи до мене, — покликав він. — Ну ж бо.
Джонатан усміхнувся, показавши дрібні зуби. Тримаючись за Томову мотузку, він зробив іще крок. Потім тицьнув пальцем на Філіпа, немов це мало якось йому допомогти, і, раптом наважившись, покрив відстань між ними в три швидкі рішучі кроки.
Філіп схопив його на руки та сказав:
— Молодець!
Він обійняв малого з почуттям гордості, немов то було його досягнення, а не Джонатана. Джонні зрадів не менше за нього.
— Він пішов! Він пішов!
Джонатан пручався, вимагаючи, щоб його відпустили. Філіп поставив малюка на ноги, щоб подивитися, чи піде він знову. Але той, схоже, вичерпав свої можливості, негайно впав на коліна та поповз до Джонні.
Філіп згадав, як дехто з монахів обурився, коли він привів Джонні й малюка Джонатана в Кінгзбридж. Але з Джонні нескладно було поладнати, якщо не забувати, що він лише дитина в тілі дорослого чоловіка, а Джонатан легко подолав будь-який спротив власною чарівністю.
Джонатан був не єдиним джерелом неспокою в монастирі упродовж першого року. Проголосувавши за вправного годувальника, монахи почувалися зрадженими, коли Філіп запровадив аскезу для зменшення повсякденних витрат. Філіпа це ображало: йому здавалося, він ясно дав зрозуміти, що головним його пріоритетом буде новий собор. Монастирські служителі також були не в захваті від його плану позбавити їх фінансової незалежності, хоч і розуміли, що відсутність реформ неодмінно призведе до занепаду пріорату. А його рішення витратити гроші на примноження поголів’я овець мало не призвело до бунту. Однак серед ченців були переважно люди, що слухаються наказів, а єпископ Валер’ян, який міг підбурювати заколотників, більшу частину року присвятив подорожі в Рим і назад, тому протест монахів обмежився невдоволеним буркотінням.
Філіп, хоч і страждав від того, що опинився в меншості, був певен: результати підтвердять його правоту. Вжиті ним заходи вже давали свої плоди. Ціна на вовну знову зросла, і Філіп розпорядився починати стрижку. Завдяки цьому він зміг найняти лісничих і каменярів. Щойно покращиться фінансовий стан і розпочнеться будівництво собору, його авторитет як пріора стане незаперечним.
Він ласкаво погладив Джонні Вісім-Пенсів по голові та пішов будівельним майданчиком. З допомогою слуг пріорату й молодших монахів Том з Альфредом почали копати котлован для фундаменту, хоча його глибина наразі становила всього лише п’ять-шість футів[108]. Том сказав Філіпові, що котлован у деяких місцях сягатиме двадцяти п’яти футів[109], але для цього йому знадобиться чимало робітників і підіймальних механізмів.
Нова церква мала бути більшою за стару, та однаково була замала, щоб зватися собором. Філіп потайки мріяв про найдовший, найвищий, найбагатший і найпрекрасніший собор у королівстві, але вгамовував себе думкою про те, що буде вдячним за будь-яку церкву.
Він увійшов у Томову повітку й поглянув на дерев’яні деталі, що лежали на лавці. Будівник провів тут більшу частину зими, працював залізним мірилом і тонкими стамесками — робив те, що він звав «лекалами»: дерев’яні зразки для каменярів, якими ті мали керуватися під час формування каменів. Філіп захоплено спостерігав, як Том — кремезний чолов’яга з великими ручищами — точно й старанно викарбовує в деревині ідеальні криві, правильні квадрати й точні кути. Пріор взяв одне з лекал і роздивився. Воно мало форму маргаритки — чверть кола з кількома виступами, що нагадували пелюстки. Який з елементів будівлі потребував такої форми? Філіпові було складно змалювати щось таке в думках, і його постійно вражала сила Томової уяви. Він подивився на креслення Тома, викарбувані в гіпсі в дерев’яних рамках. Одне з них видалося йому схемою опор в аркаді у вигляді скупчення дерев, але, придивившись, він зрозумів, що то ілюзія: опорами слугуватимуть кам’яні колони круглої форми, прикрашені на зразок стовбурів дерев.
Том казав, що за п’ять років вівтарна частина буде звершена. П’ять років — і Філіп знову зможе вести службу в соборі. Він мусив лише знайти гроші. За цей рік йому ледь вдалося наскребти грошей, щоб щось почати, адже зміни, які він запроваджував, мали надто повільний вплив. Але наступного року, після продажу вовни весняної стрижби, він зможе найняти більше робітників і взятися до будівництва як слід.
Пролунали вечірні дзвони. Філіп вийшов із повітки та попрямував до входу в крипту. Він обернувся на браму пріорату й з подивом побачив Тома Будівника разом з усіма каменярами. Чому вони повернулися? Том казав, що залишиться там на тиждень, а каменярі — доки буде треба. Філіп поспішив їм назустріч.
Коли він наблизився, то відзначив їхній втомлений і пригнічений вигляд — немов із ними сталося щось надзвичайно прикре.
— Що трапилось? — спитав він. — Чому ви повернулись?
— Є погані новини, — відповів Том Будівник.
Упродовж усієї вечірньої служби Філіп аж тремтів від люті. Вчинок Персі був несамовито зухвалим. Не було жодних сумнівів щодо правих і винних і жодної двозначності у вказівках короля: граф був свідком оголошення королівської волі — право на видобуток каміння офіційно даровано пріорату. Філіп вистукував правою ногою по кам’яній підлозі крипти в нетерплячому, гнівному ритмі. Його грабували! З боку Персі це було те саме, що красти пенні із церковної скарбниці. Таке нічим не можна виправдати. Персі ганебно зігнорував і Господа, і короля. Але найгіршим було те, що Філіп не міг збудувати новий собор без безплатного каміння з каменярні. Він і так ледве знаходив гроші на будівництво, а якщо йому доведеться платити за каміння й везти його здалека, все взагалі зупиниться. Йому доведеться чекати ще рік або й довше, і тоді можна навіть не мріяти про те, щоб відновити служби в соборі раніше ніж через шість-сім років. Сама ця думка була нестерпною.