Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 98)

Алієна обурилася.

— Ти щойно заплатив фунт за паку!

— Справа в якості.

— Ти дав фунт за погану вовну!

— Пів фунта, — уперто потворив той.

Монахи з’юрмилися навколо ятки. Але Алієна стояла на місці: на кону був її прожиток, а злиднів вона боялася більше за купця.

— Скажи чому, — наполягала вона. — Вовна ж пристойна, правда?

— Так.

— То заплати мені стільки само, скільки тим двом.

— Ні.

— Чому?! — майже закричала вона.

— Бо дівчині не платять стільки само, скільки чоловікові.

Їй закортіло задушити купця. Він пропонував їй менше, ніж вона віддала за вовну селянам. Це було нечувано. Якби вона погодилася на таку ціну, вся її робота була б даремною. А найгіршим було те, що її задум, як прогодувати себе та брата, не справдився б і її самостійність на тому й скінчилась би. І чому? Тому що дівчині не платять стільки само, скільки чоловікові!

Очільник монахів уважно дивився на неї. Вона це ненавиділа.

— Не витріщайся! — грубо гукнула вона. — Краще думай про свої справи із цим безбожним салогубом!

— Добре, — спокійно відповів монах.

Він дав знак іншим, і ті потягнули паку на прилавок.

Річард сказав:

— Візьми десять шилінгів, Алі. Інакше в нас не буде нічого, крім паки вовни!

Алієна гнівно роздивлялася купця, який оцінював монашу вовну.

— Якість різна, — сказав той, і їй стало цікаво, чи він колись визнає, що якість гарна. — По фунту й дванадцять пенсів за паку.

«Чому сталося так, що Меґ поїхала, — із сумом подумала Алієна. — Якби вона лишилася тут, усе було б добре».

— Скільки у вас пак? — спитав купець.

Послушник сказав:

— Десять.

Тут старший перебив його.

— Ні, одинадцять.

Послушник подивився на нього так, немов хотів щось заперечити, але промовчав.

— Одинадцять з половиною фунтів срібла та дванадцять пенсів.

Купець почав відраховувати гроші.

— Я не здамся, — сказала Алієна Річардові. — Повеземо вовну ще кудись — у Ширинг чи у Глостер.

— Так далеко? А якщо і там не вдасться її збути?

Він мав рацію: те саме могло статися деінде. Найбільша складність полягала в тому, що в них не було ані статусу, ані підтримки, ані протекції. Купець не наважився б образити монахів, і навіть злиденні селяни могли б наробити йому клопоту, якби він їх ошукав. Однак кривдити двох дітей, за яких нікому було заступитися, він міг сміливо — ніщо йому за це не загрожувало.

Ченці тим часом носили паки до комори. За кожну купець відважував старшому монахові по фунту срібла й дванадцять пенні. Коли всі паки опинилися в коморі, на прилавку стояв цілий мішок срібла.

— Тут лише десять пак, — сказав купець монахові.

— А от і одинадцята, — відповів той і взявся за Алієнину.

Вона приголомшено дивилася на нього.

Купець здивувався не менше.

— Я запропонував їй пів фунта, — наголосив він.

— Я купив у неї вовну, — сказав монах, — і продав тобі.

Він кивнув іншим монахам, і ті віднесли Алієнину паку в комору.

Купець мав роздратований вигляд, але відрахував-таки останній фунт і дванадцять пенні. Монах віддав гроші Алієні.

Дівчина була вражена. Усе йшло шкереберть, і раптом якийсь незнайомець врятував її — і це після того, як вона йому нагрубила!

Річард промовив:

— Дякую за допомогу, отче.

— Дякуйте Господові, — відповів священник.

Алієна не знала, що сказати. Вона аж тремтіла, притиснувши гроші до грудей. Як йому віддячити? Вона подивилася на свого рятівника. То був невисокий, худорлявий, напружений чоловік. Він рухався швидко й насторожено — немов пташка із тьмяним оперенням, але блискучими очима. До речі, очі він мав блакитні, а чубок навколо голеної маківки посивів, хоча обличчя було молоде. Алієна раптом подумала, що воно їй знайоме. Де вона бачила його?

Схоже, монах думав про те саме.

— Ви не пам’ятаєте мене, але я вас знаю, — промовив він. — Ви — діти Варфоломія, колишнього графа Ширингського. Я чув, що ви опинились у біді, і радий вам допомогти. Можете продавати свою вовну мені.

Алієні закортіло його поцілувати. Він не лише врятував її, а й був готовий забезпечити її майбутнє! Нарешті, вона знайшла слова.

— Я не знаю, як вам дякувати, — сказала дівчина. — Бачить Бог, нам потрібен заступник.

— Тепер у вас їх двоє, — відповів монах. — Господь і я.

Алієна була зворушена.

— Ви врятували мені життя, а я навіть не знаю, хто ви, — мовила вона.

— Мене звуть Філіп, — сказав він. — Я — пріор Кінгзбриджський.

Розділ 7

I

День, коли Том Будівник повів каменярів у каменярню, був надзвичайним.

Вони рушили туди за кілька днів до Великодня, через п’ятнадцять місяців після того, як згорів старий собор. Саме стільки знадобилося пріорові Філіпові, щоб зібрати необхідну суму для наймання робітників.

Том знайшов лісничого та старшого каменяра в Солсбері, де будівництво палацу єпископа Роджера вже майже закінчилося. Лісничий зі своїми людьми працював уже два тижні — шукав і валив високі сосни й старі дуби. Вони зосередили зусилля в лісах біля річки, вгору за течією від Кінгзбриджу, адже везти матеріали звивистими брудними дорогами коштувало дорого, і можна було заощадити чималі гроші, просто сплавляючи дерева вниз за течією, до місця будівництва. Потім дерева мали грубо порубати на опори для риштовання, ретельно витесати в лекала для каменярів і каменотесів, а найвищі відкласти, щоб у майбутньому пустити на крокви. Деревина щодня надходила в Кінгзбридж, а Том лише мав щосуботи платити лісничим.

Каменярі прибували упродовж кількох останніх днів. Старший каменяр, Отто Чорнопикий, привів із собою двох синів — обидва були каменярами — і чотирьох онуків, підмайстрів. Крім того, разом із ним прийшли ще двоє робітників: його двоюрідний брат і шурин. Така сімейщина не була чимось незвичним, і Том не заперечував: родичі зазвичай непогано працювали.

Майстри ще не розпочали роботу, і в Кінгзбриджі їх було тільки двоє: Том і тесляр із пріорату. Накопичувати матеріали було корисно, але невдовзі Том мав найняти людей, які сформують кістяк будівельної команди, — мулярів. Саме вони, камінь за каменем, будуть зводити стіни. Тоді й мала початися велика робота. Том ішов, мало не підстрибуючи: саме цього він чекав упродовж десятка років.

Першим муляром, якого він найме, стане його син Альфред. Альфредові було близько шістнадцяти, і він уже мав уміння, необхідні мулярові: знав, як різати каміння й будувати міцні стіни. Щойно почнеться будівництво — він одержуватиме повну платню.

Другий син Тома — Джонатан — мав уже п’ятнадцять місяців і швидко зростав. Здорова й міцна дитина, він став улюбленцем усього монастиря. Том попервах хвилювався за нього — через те, що його доглядав пришелепуватий Джонні Вісім-Пенсів, але Джонні був не менш уважний за будь-яку матір, а його відданість своєму обов’язкові зробила б честь кожній неньці. Монахи так і не запідозрили, що Том — Джонатанів батько, і навряд чи колись дізнаються про це.

У семирічної Марти з’явилася щербина між зубами, і вона дуже скучила за Джеком. Том найбільше переймався через неї, адже їй була потрібна матір.