Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 97)

— Я дам тобі два пенси за чотири.

— Але вони коштують по пенні, — запротестував він.

— У Глостері. А ми в Гантлі.

Селянин похитав головою.

— Краще я втрачу день роботи в полі, але матиму чотири пенси, ніж матиму два пенси та виграю день.

— А якщо я дам три пенси за чотири настриги?

— Я все одно втрачу пенні.

— Але надолужиш день.

Він розізлився.

— Вперше в житті чую про таке.

— Це якби я була візницею, а ти платив би мені пенні за те, що я везу твою вовну на ринок, — його нетямущість доводила її до нестями. — Питання в тому, вартий день роботи в полі одного пенні чи ні.

— Залежить від того, який то день, — задумливо відповів він.

Річард спитав:

— Алі, що ти робитимеш із вовною?

— Продам її Меґ, — нетерпляче відповіла вона. — По пенні за настриг. Так ми заробимо один пенні.

— Але нам знадобиться за один пенні йти аж у Вінчестер!

— Ні, дурнику. Ми купимо вовну в п’ятдесяти селян, і повеземо всю її у Вінчестер. Зрозумів? Так ми заробимо п’ятдесят пенні! Вистачить і на їжу, і відкласти щось на файного коня для тебе!

Вона розвернулася до селянина. Його життєрадісна усмішка померкла, він чухав свою руду голову. Алієні було прикро збивати його з пантелику, але вона хотіла, щоб він погодився на її пропозицію. У такому разі вона точно знала б, що зможе дотримати слова, яке дала батькові. Але селяни були вперті. Їй закортіло схопити його за комір і добряче струсити. Натомість вона сунула руку під накидку й порилася в гаманці. Вони обміняли золоті безанти на срібні пенні в будинку злотника у Вінчестері, і тепер Алієна вийняла три монети й показала їх селянинові.

— Ось, — сказала вона. — Бери, або ми йдемо геть.

Вид срібла допоміг селянинові визначитися.

— Добре, — відповів він і взяв гроші.

Алієна усміхнулася. Схоже, вона знайшла рішення.

Тієї ночі вона поклала паку вовни собі замість подушки. Її запах нагадав про будинок Меґ.

Уранці, коли дівчина прокинулася, виявилося, що вона не вагітна.

Справи йшли на лад.

За чотири тижні після Великодня Алієна з Річардом увійшли у Вінчестер — разом зі старою шкапою, що тягнула саморобний віз, на якому лежали запакованими двісті сорок настригів — саме з такої кількості складалася пака вовни.

Тоді вони й дізналися про податки.

Раніше вони входили в місто, не привертаючи жодної уваги. Однак з возом виявилося, що міська брама вузька і її постійно охороняють двоє митників. Вони стягували один пенні за кожен віз товарів, що в’їжджав у Вінчестер. На щастя, в Алієни іще залишилося кілька пенні, щоб заплатити за в’їзд, інакше їм довелося б повертатися ні з чим.

Більшість настригів обійшлася їм між половиною і трьома чвертями пенні. Сімдесят два пенси вони заплатили за стару кобилу, а розхитаний візок їм віддали за так. Решта грошей здебільшого пішла на харчі, але сьогодні вони мали залишитися з фунтом срібла, ще й кобилою і возом.

Задум Алієни полягав у тому, щоб знов обійти селища, скупити вовни на ще одну паку, потім повторити — аж доки селяни обстрижуть усіх овець. Дівчина розраховувала, що наприкінці літа вони матимуть достатньо грошей, щоб купити дужого коня й новий віз.

Вона відчувала неабияку радість, поки вела їхню стару шкапу вулицею до будинку Меґ. Врешті-решт, вона зможе довести, що здатна подбати про себе та про свого брата без чиєїсь допомоги. Алієна почувалася дуже дорослою та самостійною. Вона сама розпоряджалася своєю долею. Король їй не зарадив, родичі були їй не потрібні, і чоловік був ні до чого.

Вона чекала на зустріч із Меґ, яка надихала її. Меґ була серед тих, хто допоміг Алієні й не намагався пограбувати, зґвалтувати або скористатися нею. В Алієни було багато запитань до неї про торгівлю загалом і зокрема про торгівлю вовною.

Був базарний день, тому вони доволі довго тяглися людними вулицями в напрямку оселі Меґ. Нарешті дісталися її будинку. Алієна увійшла в залу. Там стояла жінка, яку вона раніше не бачила.

— О! — сказала Алієна й зупинилася.

— Кого ти шукаєш? — спитала жінка.

— Я подруга Меґ.

— Вона тут більше не живе, — різко відповіла жінка.

— Божечку! — Алієна не бачила причин для такої безцеремонності. — Куди вона поїхала?

— Разом зі своїм чоловіком, який з ганьбою покинув місто, — сказала жінка.

Алієна відчула розчарування і страх. Вона так розраховувала на Меґ, щоб продати свою вовну.

— Це просто жахливо!

— Він виявився непорядним торговцем, і на твоєму місці я не вихвалялася б дружбою з нею. А тепер іди.

Алієну образило те, що хтось каже такі речі про Меґ.

— Мені байдуже, що скоїв її чоловік. Меґ — порядна жінка, значно вища за крадіїв і повій, якими кишить це паскудне місто, — мовила вона та вийшла, перш ніж жінка встигнула щось заперечити.

Словесна перевага заспокоїла її лише на мить.

— Погана звістка, — сказала вона Річардові. — Меґ поїхала з Вінчестеру.

— А там зараз також живуть торговці вовною? — поцікавився він.

— Я не спитала. Я думала, що б сказати таке уїдливе новій господині. — Тепер Алієна почувалася дурепою.

— Що нам робити, Алі?

— Треба продати вовну, — стурбовано відповіла вона. — Мусимо йти на ринкову площу.

Вони розвернули кобилу й повернулися на Головну вулицю, а потім почали проштовхуватися через натовп у напрямку ринку, що вирував між Головною вулицею та собором. Алієна вела кобилу, а Річард ішов позаду й підштовхував віз, коли кобила втомлювалася, а це ставалося постійно. На ринку було велелюдно. Натовп рухався вузькими проходами між ятками, і Алієну з Річардом постійно затримували вози — такі, як їхній. Дівчина зупинилася, залізла на паку та стала видивлятися торговців вовною. Вона побачила лише одного, злізла з воза й повела кобилу в той бік.

Торгівля в нього йшла жваво. Він мав чималу ділянку, відгороджену мотузками, позаду якої стояла комора. Її стіни були зроблені із щитів, заплетених лозою та очеретом, — схоже, цю комору зводили кожного базарного дня, а потім розбирали. Купець, смаглявий чоловік, мав обрубану до ліктя ліву руку. До обрубка був прикріплений дерев’яний гребінь, і щоразу, як купцеві пропонували купити вовну, він виривав шматок тим гребенем, мацав правицею та називав ціну, а після того відраховував заплату водночас і гребенем, і правою рукою. Великі суми він зважував на терезах.

Алієна проштовхувалася ближче до прилавка. Селянин запропонував купцеві три доволі рідкі настриги, обв’язані шкіряним ремінцем.

— Рідкувата, — сказав купець. — Три фартинги за кожен.

Фартинг дорівнював чверті пенні. Він відрахував два пенні, взяв сокирку та швидким, вправним рухом розрубав третій пенні на чверті. Він віддав селянинові два пенні й одну чверть.

— Три фартинги по три буде два пенси й один фартинг.

Селянин зняв ремінець із вовни й віддав настриги купцеві.

Потім двоє молодих людей поклали на прилавок цілу паку вовни. Купець уважно оглянув її.

— Повна пака, але якість погана, — сказав він. — Даю вам фунт.

Алієну зацікавило, як він визначав, що пака повна. Напевне, це приходить з досвідом. Вона дивилася, як купець зважив фунт срібних пенні.

На ринку з’явилися ченці з возом, повним пак вовни. Алієна вирішила випередити їх. Вона кивнула Річардові, який зняв паку з воза й поклав її на прилавок.

Купець оцінив вовну.

— Якість різна, — сказав він. — Пів фунта.

— Що? — недовірливо перепитала Алієна.

— Сто двадцять пенні, — відповів той.