Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 96)
Алієна заспокоїлася. Відтепер вони будуть у ситості й теплі, про них дбатимуть і їх захищатимуть: більше ніякого кінського хліба з твердим сиром, ночівель по коморах і блукання лісовими стежками з кинджалом напоготові. Вона матиме м’яку постіль, нову сукню та ростбіф на обід.
Дядько Саймон побачив її, але спершу не впізнав.
— Гляньте-но, — сказав він своїм людям. — До нас завітала вродлива панянка та юний воїн.
Раптом вираз його обличчя змінився, і Алієна зрозуміла, що він починає щось згадувати.
— Я тебе знаю, правда ж? — спитав він.
Алієна відповіла:
— Так, дядьку Саймоне, знаєте.
Він підстрибнув — так, немов чогось злякався.
— Угодники Божі! Голос привида! — Алієна не зрозуміла його слів, але за мить дядько сам усе пояснив. Він підійшов до неї, пильно вдивляючись — так, немов збирався перевірити зуби в коня, і сказав: — Твоя мати мала такий самий голос — наче мед, що ллється з горщика. Клянуся Богом, ти така сама вродлива, як вона.
Він торкнувся її щоки, і Алієна швидко відступила.
— Але така сама вперта, як твій чортів батько, це одразу видно. Це він вас сюди відправив?
Алієна розізлилася. Їй не подобалося, коли хтось ганив її батька. Але якби вона почала сперечатися, це тільки переконало б дядька в її впертості. Тому дівчина прикусила язика й покірно відповіла:
— Так. Він сказав, що тітка Едіт подбає про нас.
— На жаль, він помилився, — промовив дядько Саймон. — Тітка Едіт померла. Ще й після того, як ваш батько попав у неласку, половина моїх земель відійшла цьому жирному пройдисвіту Персі Гамлейському. У нас тут нелегкі часи. Тому можете просто зараз повертатись у Вінчестер. Я не візьму вас до себе.
Алієна затремтіла. Це було дуже жорстоко.
— Але ви наш родич! — сказала вона.
Він здавався дещо присоромленим, але відповідь його була різкою:
— Не родич. Ти була племінницею моєї першої дружини. Але навіть за життя Едіт не часто бачилася зі своєю сестрою — через пихатого віслюка, за якого вийшла твоя мати.
— Ми будемо працювати, — заблагала Алієна. — Ми обоє готові…
— Не треба марних слів, — перебив він. — Я вас не прийму.
Алієна була приголомшена. Дядько сказав це так рішучо, що не було сенсу сперечатися чи благати. Але вона зазнала стількох розчарувань і невдач, що відчула не сум, а лють. Тиждень тому вона б лише розридалася, почувши таке. Тепер же їй захотілося в нього плюнути. Вона промовила:
— Я це тобі пригадаю, коли Річард стане графом і забере свій замок.
Він засміявся.
— Боюся, я не доживу до тих часів.
Алієна не збиралася терпіти приниження.
— Ходімо, — сказала вона Річардові. — Ми самі про себе подбаємо.
Дядько Саймон уже відвернувся й роздивлявся високого в пахолку коня. Люди, що стояли поруч із ним, здавалися збентеженими. Алієна з Річардом пішли.
Коли ніхто вже не міг їх почути, Річард спитав:
— Що нам тепер робити, Алі?
— Доведемо цим безсердечним людям, що ми кращі за них, — похмуро відповіла вона, хоча й не відчувала в собі рішучості, а саму лише ненависть: до дядька Саймона, отця Ральфа, тюремника Одо, розбійників, вердюра, а найбільше — до Вільяма Гамлейського.
— Добре, що в нас є гроші, — сказав Річард.
То була правда. Але їх не вистачить навічно.
— Не можна їх витрачати, — відповіла Алієна, поки вони йшли стежкою, що вела до дороги. — Коли ми їх проїмо, то знову загрузнемо в злиднях. Треба щось
— Не розумію, — мовив Річард. — Я думаю, що треба купити поні.
Вона витріщилася на нього. Це жарт? Але брат не усміхався. Він просто нічого не розумів.
— Ми не маємо ані становища, ані титулу, ані землі, — стала терпляче пояснювати вона. — Король нам не допоможе. Ми не можемо знайти роботу — ми вже намагались у Вінчестері, але ніхто нас не взяв. Проте нам треба якось прожити й зробити тебе лицарем.
— А-а, — сказав Річард, — ясно.
Вона бачила, що насправді він так нічого й не зрозумів.
— Ми мусимо знайти собі якесь зайняття, що прогодує нас і дасть можливість заробити тобі на гарного коня.
— Тобто я маю стати підмайстром у ремісника?
Алієна похитала головою.
— Та маєш стати лицарем, а не якимось теслярем. Нам зустрічалися люди, що ні від кого не залежать, хоч і не мають ніяких вмінь?
— Так, — раптом згадав Річард. — Меґ із Вінчестеру.
Він мав рацію. Меґ торгувала вовною, хоча ніколи не була в підмайстрах.
— Але ж Меґ має ятку на ринку.
Вони підійшли до рудого селянина, який вказав їм дорогу. У полі паслися четверо його стрижених овець, а сам він в’язав вовну в паки за допомогою очеретяної мотузки. Він відірвався від роботи й помахав їм. Саме такі селяни, як він, возили вовну в міста й продавали її купцям. Але в купця мало бути місце для торгівлі…
Чи ні?
В Алієни з’явився план.
Вона різко повернула назад.
— Куди ти? — спитав Річард.
Алієна була надто збуджена, щоб відповідати. Вона прихилилася до паркана, за яким працював селянин.
— Нагадай, скільки ти можеш виручити за вовну?
— Пенні за один настриг, — відповів той.
— Але ти маєш цілий день подорожувати в Глостер і назад.
— Отака халепа.
— Може, я куплю твою вовну? Тоді тобі не доведеться йти в місто.
Річард сказав:
— Алі! Нам не потрібна вовна!
— Замовкни, Річарде.
Вона не хотіла пояснювати йому свій задум — їй кортіло дізнатися, як відреагує селянин.
Той сказав:
— Дуже ласкаво з твого боку.
Але на обличчі в нього застиг вираз сумніву, немов він запідозрив обман.
— Але я не можу заплатити тобі по пенні за настриг.
— Ага! Я знав, що тут якесь шахрайство.