Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 95)
— Алі, будинок тим часом згорить, — відповів Річард.
Алієна пішла в куток і підняла кришку з барильця. Там було ще до половини пива. Вона перекинула його, і пиво розлилося по підлозі, загасивши вогонь.
Дівчина вийшла з будинку. Вона усвідомила, що вже справді була готова випалити священникові очі, але замість сорому її захопило відчуття власної сили. Колись вона вирішила, що більше не дозволить людям збиткуватися з неї, і тепер довела, що здатна на опір. Вона підійшла до входу в церкву та смикнула двері. Ті були замкнені на маленький замочок. Вона могла б повернутися до священника по ключ, але натомість дістала кинджал, запхала лезо в щілину й виламала замок. Двері відчинились, і вона увійшла.
Церква була з найбідніших. Жодних меблів, окрім вівтаря, а стіни оздоблені лише грубими малюнками по білених вапном дерев’яних стінах. У куті мерехтіла самотня свічка під дерев’яною фігуркою, яка, напевне, мала зображати архангела Михаїла. Тріумф Алієни дещо зіпсувало усвідомлення того, що п’ять фунтів були непереборною спокусою для такої нужденної людини, як отець Ральф, але вона гнала від себе співчуття.
Підлога була земляною, але за вівтарем лежала велика кам’яна плита. То була доволі очевидна схованка, але нікому не спало б на думку грабувати таку бідну церкву. Алієна стала на коліно та штовхнула каменюку. Та була дуже важка й не зрушила з місця. Річард не здатен був нескінченно пильнувати Ральфа. Той міг утекти й покликати на допомогу, і тоді Алієна мусила б доводити, що гроші належать їм. І то було б ще пів біди після того, як вона напала на священника та вдерлася в церкву. Вона розуміла, що порушила закон, і від того їй стало тривожно.
Цей нервовий
— Знайшла! — сказала вголос.
Алієна несамовито зраділа тому, що здолала підступного священника та повернула батькові гроші. Однак коли вона підвелася, зрозуміла, що перемога неповна: пасок був підозріло легкий. Вона розстібнула його та порахувала монети. Їх було лише десять. Десять безантів дорівнювали одному фунту срібла.
Куди поділася решта грошей? Отець Ральф їх витратив! Її знов охопила лють. Підступний священник витратив чотири п’ятих із того, що залишив їм батько, а це був увесь їхній статок. Вона вийшла із церкви, вимахуючи паском. Надворі на дівчину глянув якийсь перехожий — з таким острахом, немов помітив погрозу в неї на обличчі. Вона не звернула на нього уваги й повернулась у хату священника.
Річард стояв над отцем Ральфом, приставивши йому до горлянки меч. Алієна ввійшла та крикнула:
— Де решта батькових грошей?
— Нема, — прошепотів священник.
Вона стала на коліна й приставила кинджал йому до обличчя.
— Куди вони поділися?
— Я їх витратив, — зізнався він хрипким зі страху голосом.
Алієні хотілося зарізати його або втопити в річці, але від того вже не було б жодної користі. Він сказав правду. Вона подивилася на перевернуте барильце: пияк міг вижлуктати чимало пива. Її аж розривало від розчарування.
— Я відрізала б тобі вухо, якби за нього дали хоч пенні, — прошипіла Алієна.
Старий дивився на неї так, немов чекав, що вона відітне йому вухо, незалежно від того, чи варте воно чогось.
Річард із тривогою сказав:
— Він однаково протринькав гроші. Забирай те, що лишилося, і ходімо звідси.
Алієна неохоче визнала, що він має рацію. Її лють почала випаровуватися, залишаючи по собі гіркий осад. Вони нічого не досягнуть залякуванням цього священника, а що довше лишатимуться тут, то ймовірніше, що хтось прийде, і тоді їм буде непереливки. Алієна підвелася.
— Ну гаразд, — сказала вона, поклала золоті монети назад у пасок і застебнула його в себе на поясі під накидкою.
Алієна вказала пальцем на отця Ральфа.
— Одного дня я повернуся і вб’ю тебе, — випалила вона й вийшла.
Дівчина рушила широкими кроками по вузенькій вулиці. Річард поспішно наздогнав її.
— Алі, ти неймовірна! — сказав він із захопленням. — Ти налякала його до смерті й забрала гроші!
Алієна кивнула.
— Я знаю, — гірко мовила вона, досі напружена, але тепер, коли гнів покинув її, вона почувалася спустошено й сумно.
— Що ми купимо? — жваво спитав брат.
— Якоїсь їжі в дорогу.
— Хіба ми не купимо коней?
— На фунт — навряд чи.
— Треба купити тобі чоботи.
Вона думала про це. Деревняки мучили її, а йти босоніж було надто холодно. Ось тільки чоботи коштували дорого, і вона не хотіла так швидко витрачати гроші.
— Ні, — вирішила дівчина. — Ще кілька днів проживу без чобіт. Краще заощадимо.
Річард був розчарований, але не наважився заперечувати.
— Що ми купимо поїсти?
— Кінський хліб, твердий сир і вино.
— Нумо купимо пирогів.
— Це надто дорого.
— О-о! — На мить він замовкнув, а потім сказав: — Ти страшенно сердита, Алі.
Алієна зітхнула.
— Я знаю.
«Що зі мною? — думала вона. — Я мала б пишатися собою. Я втекла із замку, захистила брата, знайшла батька, повернула наші гроші. І ще встромила кинджал в огрядне черево розбійника, змусила брата прикінчити його й погрожувала священникові розпеченою головнею, готова випалити йому очі».
— Це через батька? — співчутливо спитав Річард.
— Ні, — відповіла вона. — Через себе.
Алієна пошкодувала, що не купила чоботи.
У Глостер вона йшла в деревняках, доки в неї закровили ноги, а потім босоніж, доки зовсім змерзла, і тоді знову взула деревняки. Дівчині було легше не дивитися на ноги: коли бачила розтерті рани й кров, їй боліло сильніше.
Серед пагорбів було чимало бідних господарств, де селяни на клаптику землі вирощували овес або жито й тримали кількох сухоребрих тварин. Алієна зупинилася на околиці селища, коли їй здалось, що вони наблизилися до Гантлі, і звернулася до селянина, який стриг вівцю за парканом, поряд із низенькою глинобитною хатиною. Голову тварини він затиснув у дерев’яні колодки та зрізав вовну ножем з довгим лезом. Ще дві вівці тривожно тупцяли поруч, а ще одна, вже стрижена, паслась у полі й, здавалося, мерзла без своєї шуби на холодному вітрі.
— Зарано їх стригти, — сказала Алієна.
Селянин звів на неї очі й приязно всміхнувся. То був рудий молодик із ластатим обличчям. Його рукави були закочені, а під ними видніли волохаті руки.
— Так, але мені потрібні гроші. Хай краще вівці змерзнуть, ніж я помру з голоду.
— Скільки тобі платять?
— Пенні за настриг. Але для цього треба йти в Глостер, і я втрачу цілий день, хоч і маю робити в полі.
Попри це зауваження, він здавався цілком безжурним.
— Як зветься це селище? — спитала Алієна.
— Нетутешні звуть його Гантлі, — відповів селянин.
Селяни в розмові ніколи не згадували свої поселення за назвою. Для них то було просто селище. Назви були для чужинців.
— А хто ви такі? — спитав він із щирою цікавістю. — Що вас привело сюди?
— Я — племінниця Саймона Гантлійського, — відповіла Алієна.
— Зрозуміло. Знайдеш його у великому будинку. Повернешся цією дорогою назад на кілька ярдів, а потім іди стежкою через поле.
— Дякую.
Селище розляглося серед зораних полів, немов свиня в калюжі. Навколо панського маєтку, не більшого за садибу заможного селянина, тулилися близько двадцяти маленьких хатин. Схоже, тітка Едіт і дядько Саймон не надто процвітали. Біля панського будинку стояли якісь люди, а поруч із ними — коні. Один з них, очевидно, був лордом: мав на собі пурпурний плащ. Алієна уважніше придивилася до нього. Минуло дванадцять чи тринадцять років, відколи вона востаннє бачила дядька Саймона, але їй здалося, що це він. Вона запам’ятала його кремезним чоловіком, однак тепер він був наче менший — вочевидь, тому що Алієна сама виросла. Його волосся поріділо, і він мав подвійне підборіддя, якого Алієна не пригадувала. Він сказав комусь:
— Цей кінь високий у пахолку.
Тут вона впізнала його хрипкий голос із придихом.