Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 94)
— Прощавай, батьку, — нетвердо вимовив він.
— Хай Господь береже вас і допоможе дотримати слова, — сказав той наостанок.
Річард залишив йому свічку. Вони пішли до дверей. На порозі Алієна обернулася й подивилася на батька в непевному світлі. На його схудлому обличчі з’явився знайомий їй вираз спокійної рішучості. Дівчина дивилася на нього, аж доки сльози застелили їй очі. Тоді розвернулася, перетнула коридори темниці й вийшла надвір.
III
Її вів Річард. Алієна була приголомшена горем. Вона почувалася так, немов батько вже помер, і навіть гірше — адже він і досі страждав. Вона чула, як Річард питає, куди їм іти, однак не звернула на нього уваги. Дівчина не думала, куди вони прямують, аж доки брат зупинився біля дерев’яної церквиці з хатинкою, що спиралася на стіну храму. Алієна озирнулася навколо й побачила, що вони опинились у бідному кварталі з маленькими напівзруйнованими будиночками та брудними вулицями, де люті собаки ганялися за пацюками серед куп сміття, а босоногі діти грались у багнюці.
— Це, мабуть, і є церква Архангела Михаїла, — сказав Річард.
Хатка, що тулилася до стіни церкви, певне, була будинком священника. Вона мала одне вікно, прикрите віконницею, а двері були відчинені. Річард з Алієною ввійшли.
Серед єдиної кімнати горіло вогнище, стояв грубо тесаний стіл, кілька стільців, а у кутку — барильце з пивом. Підлога була вистелена очеретом. Біля вогнища сидів чоловік і пив щось із великої чаші. Він був миршавий, худорлявий, років п’ятдесяти, із червоним носом і рідкими пасмами сивого волосся, вбраний у повсякденний одяг — брудну нижню сорочку, коричневу сутану — і взутий у деревняки.
— Отець Ральф? — із сумнівом спитав Річард.
— Можливо, а що? — відказав той.
Алієна зітхнула. Навіщо люди множать складнощі, коли їх на світі й без того доволі? Але вона не мала сил протистояти чиємусь тяжкому норову, тому поклалася на Річарда, який сказав:
— Це означає «так»?
Відповідь на запитання з’явилася, звідки вони не чекали. Голос з вулиці гукнув:
— Ральфе? Ти в себе?
За мить увійшла жінка середнього віку й поставила перед священником велику миску, від якої пахнуло м’ясним рагу, та поклала окраєць хліба. Цього разу запах м’яса не привабив Алієну: вона надто отерпла, щоб відчувати голод. Жінка, напевне, була з Ральфових парафіянок — така сама бідно вдягнена, як і він. Він мовчки прийняв від неї частування та заходився їсти. Жінка байдуже глянула на Алієну з Річардом і вийшла.
Річард сказав:
— Отже,
Чоловік припинив їсти й подивився на них. Обличчя його сповнилося ворожості й ще чогось, що Алієна не могла розпізнати. Страху? Провини? Той повернувся до свого обіду, пробурмотівши:
— Що тобі від мене треба?
Алієна відчула, як сіпнулася зі страху.
— Ви знаєте, що мені треба, — сказав Річард. — Мої гроші. П’ятдесят безантів.
— Я не розумію, про що ти, — відповів Ральф.
Алієна не вірила своїм вухам. Цього просто не могло бути. Батько залишив гроші для них священникові — так він сказав! У таких речах батько не помилявся.
Річард зблід і промовив:
— Як так?
— Так, що я не розумію, про що ти. А тепер геть звідси.
Він вкинув у рота ложку рагу.
Це, безперечно, була брехня, але що їм робити? Річард вперто гнув своє.
— Мій батько залишив вам гроші — п’ятдесят безантів. І наказав передати мені. Де вони?
— Твій батько нічого мені не давав.
— Він сказав, що давав…
— Значить, він збрехав.
Одне Алієна знала напевно: батько ніколи не брехав. Вона заговорила вперше.
— Це ви брешете, і ми це знаємо.
Ральф знизав плечима.
— Тоді ідіть до шерифа.
— Тоді вам буде непереливки. Крадіям у цьому місті відрубають руки.
Обличчям священника пробігла тінь остраху, але через мить вона зникла, і він з викликом відповів:
— І кому повірять — мені чи зраднику, що сидить у темниці? І це якщо він проживе стільки, щоб дати свідчення.
Алієна зрозуміла, що він має рацію. Не було жодного неупередженого свідка, який підтвердив би, що батько віддав гроші отцю Ральфу, адже він зробив це таємно, щоб ані король, ані Персі Гамлейський, ані інші стерв’ятники не наклали руки на майно чоловіка, який зазнав краху. Алієна із сумом усвідомила, що вони такі самі беззахисні, як раніше, в лісі. Люди могли безкарно пограбувати їх із Річардом, тому що вони буди дітьми розореного дворянина. Алієна гнівно подумала: «Чому я маю так боятися цих людей? Чому вони не бояться мене?»
Річард подивився на неї і тихо спитав:
— Він має рацію, чи не так?
— Так, — зі злістю відповіла вона. — Немає сенсу скаржитися шерифові.
Враз вона згадала тих, у чиїх очах бачила страх: гладкого розбійника, якого зарізала на дорозі, і його спільника, що втік. Цей священник не кращий за розбійника, тільки старий і доволі кволий. До того ж він явно не сподівався зустрітися зі своїми жертвами. Залякати його має бути нескладно.
Річард спитав:
— Що нам тепер робити?
Алієна віддалася раптовому пориву люті.
— Спалити його будинок, — відповіла вона, вийшла на середину кімнати й ударом своїх деревняків розкидала дрова з вогнища. Очерет на підлозі зайнявся негайно.
— Гей! — заволав Ральф.
Він підвівся з місця, впустив з рук хліб і вивалив рагу на коліна. Але не встиг він повністю встати, як Алієна вже була поруч. Вона геть втратила самовладання й не тямила, що робить. Штовхнула старого, і той впав зі стільця на підлогу. Її здивувало, як легко було збити його з ніг. Вона стрибнула на нього та стала колінами на груди, так, що йому перехопило подих. Безумна від гніву, Алієна закричала йому просто в обличчя:
— Брехливий, злодійський, безбожний варваре, я спалю тебе!
Він зирнув убік, і в його очах з’явилося ще більше страху. Алієна простежила за його поглядом і побачила, що Річард дістав меч і приготувався до удару. Брудне обличчя священника зблідло, і він прошепотів:
— Дияволиця…
— Каже той, хто обікрав бідних дітей!
Вона побачила гілку, що яскраво горіла з одного кінця, схопила її та піднесла до його обличчя.
— Я випалю тобі очі — обидва, по черзі. Почну з лівого…
— Благаю, ні, — прошепотів він. — Прошу, не каліч мене.
Алієну знову здивувало те, як швидко він здався, і тут вона побачила, як навколо палає очерет.
— То де гроші? — спитала несподівано спокійним голосом.
Священник тремтів зі страху.
— У церкві.
— Де саме?
— Під каменюкою за вівтарем.
Алієна подивилася на Річарда.
— Пильнуй його, а я піду подивлюсь, — сказала вона. — Якщо ворухнеться — вбий.