Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 93)
— П’ятдесят! — Алієна була щиро здивована.
Це була золота монета. Такі не карбували в Англії, а везли з Візантії. Дівчина ніколи не бачила більше ніж один безант за раз. Безант був вартий двадцяти чотирьох срібних пенні. А п’ятдесят були варті… Вона не могла підрахувати.
— Якому священникові? — практично спитав Річард.
— Отцеві Ральфу із церкви Архангела Михаїла, що біля північної брами.
— Він добра людина? — спитала Алієна.
— Сподіваюся на це, але насправді не знаю. Того дня, коли Гамлеї привезли мене у Вінчестер, перш ніж опинитися тут, я лишився на самоті з ним, на коротку мить, і зрозумів, що то єдина нагода. Я віддав отцеві Ральфу пасок і благав зберегти його для вас. П’ятдесят безантів вартують п’яти фунтів срібла.
П’ять фунтів. Поступово до Алієни прийшло усвідомлення, що ці гроші здатні перевернути їхнє життя. Вони більше не будуть у злиднях, їм не доведеться голодувати. Вони зможуть купити хліба, пару чобіт на заміну цим жахливим деревнякам і навіть двох недорогих поні на випадок, якщо їм знадобиться кудись поїхати. Ці гроші, звісно, не здатні були зарадити всім їхнім труднощам, але могли хоча б приборкати жахливе відчуття існування на межі. Вона не муситиме постійно думати про те, як їм вижити. Натомість зможе спрямувати свої думки в більш конструктивному напрямку: наприклад, придумати, як звільнити батька із цього жахливого місця. Алієна запитала:
— Коли ми здобудемо гроші, що нам робити? Ми маємо тебе звільнити.
— Я вже не вийду звідси, — різко відповів він. — Забудь про це. Якби я не був такий близький до смерті, мене повісили б.
Алієна ахнула. Як батько може казати таке?
— Чому ти дивуєшся? — спитав він. — Король хоче позбутися мене, а якщо я помру у в’язниці, це не ляже тягарем на його сумління.
Річард сказав:
— Батьку, поки король не в місті, темницю майже не охороняють. Якби хтось мені допоміг, я зміг би звільнити тебе.
Алієна знала, що цього не буде. Річард не мав ані можливості, ані досвіду, щоб організувати втечу, і через свій юний вік не зміг би переконати нікого приєднатися до нього. Вона боялася, що батько образить Річарда, зневажливо відхиливши його пропозицію, але він лише мовив:
— Навіть не думай про це. Якщо ти сюди вдерешся, я відмовлюся йти з тобою.
Алієна знала: коли батько в чомусь переконаний, то з ним марно сперечатися. Але думка про те, що він закінчить свої дні в смердючій темниці, краяла їй серце. Однак, вони однаково могли б якось скрасити його ув’язнення. Вона сказала:
— Якщо ти залишишся, ми тут приберемось і принесемо свіжий очерет. Будемо щодня носити тобі гарячу їжу. Купимо свічки та Біблію. Тут можна розпалити вогнище…
— Припини! — урвав він. — Нічого цього не буде. Я не дозволю своїм дітям марнувати життя в темниці в очікуванні смерті свого старого.
В Алієни на очах знову з’явилися сльози.
— Ми не можемо кинути тебе тут!
Він не звернув уваги на її слова, як робив завжди, коли хтось намагався з ним сперечатися.
— Ваша дорога мати мала сестру — це ваша тітка Едіт. Вона живе у селищі Гантлі, по дорозі в Глостер, разом із чоловіком-лицарем. Підете до неї.
Алієна подумала, що вони однаково зможуть бачитися з батьком. І, можливо, він дозволить своїм родичам зробити його життя менш жахливим. Вона силкувалася пригадати тітку Едіт і дядька Саймона. Дівчина не бачила їх відтоді, як померла мати. В неї збереглися туманні спогади про худу нервову жінку, схожу на її матір, і кремезного привітного чоловіка, який багато їв і багато пив.
— Вони подбають про нас? — непевно спитала вона.
— Звісно. Це ж ваші родичі.
Алієна подумала, чи то достатній привід для скромної лицарської родини, щоб взяти до себе двох дорослих і прожерливих дітей. Але батько сказав, що про них подбають, і вона йому вірила.
— Що ми будемо робити? — спитала Алієна.
— Річард стане зброєносцем дядька та навчиться лицарської майстерності. А ти будеш фрейліною тітки Едіт, доки не вийдеш заміж.
Поки вони розмовляли, Алієна почувалася так, немов з неї зняли тяжку поклажу, яку вона мусила нести упродовж довгих миль. Тепер, коли батько розпоряджався, дівчина усвідомила, що відповідальність, яку вона взяла на себе, була для неї занадто великою. Його авторитет і здатність контролювати ситуацію — навіть коли він хворий і в темниці — заспокоїли Алієну та вгамували її смуток, адже здавалося зайвим хвилюватися за людину, яка всім керує.
Він став іще більш владним.
— Перш ніж піти, ви маєте присягнути мені.
Це приголомшило Алієну. Батько завжди радив уникати присягань і казав, що присягнути означає наразити на небезпеку свою душу. Він стверджував, ніби присягнути можна хіба тоді, коли певен, що радше помреш, ніж порушиш свою обітницю. І, нарешті, він опинився в темниці саме через свою присягу: інші лорди зрадили її та визнали Стефана королем, але батько відмовився. Він був готовий померти, однак залишитися вірним обітниці, і тепер, власне, це й відбувалося.
— Дай мені меч, — сказав він Річардові.
Річард вийняв меч і простягнув його батькові.
Батько взяв зброю і розвернув руків’ям до Річарда.
— На коліна. — Річард став навколішки. — Візьмись за руків’я.
Батько зробив паузу, немов збирався на силі, і його голос справді залунав, немов дзвони.
— Присягнися Господом Всемогутнім Ісусом Христом і всіма святими, що не знатимеш спокою, доки не станеш графом Ширингським і правителем усіх земель, якими я володів.
Алієна була здивована й навіть відчула якийсь святобливий страх. Вона чекала, що батько зажадає якоїсь непевної обіцянки, наприклад завжди казати правду й боятися Бога. Але ні — він дав Річардові доволі конкретне завдання, на виконання якого могло піти все життя.
Річард глибоко вдихнув і повторив із тремтінням у голосі:
— Присягаюся Господом Всемогутнім Ісусом Христом і всіма святими, що не знатиму спокою, доки не стану графом Ширингським і правителем усіх земель, якими ти володів.
Батько зітхнув, немов упорався зі складним завданням, а потім знову здивував Алієну. Тепер він простягнув руків’я меча їй і сказав:
— Присягнися Господом Всемогутнім Ісусом Христом і всіма святими, що дбатимеш про свого брата Річарда, доки він не завершить те, що присягнувся зробити.
Алієну накрило відчуття приреченості. Отже, це тепер їхня доля: Річард мусить помститися за батька, а вона мусить дбати про Річарда. Це буде її особистою помстою, адже, якщо Річард стане графом, Вільям Гамлейський втратить свою спадщину. Їй раптом спало на думку, що ніхто навіть не поцікавився тим, як
— Присягаюся Господом Всемогутнім Ісусом Христом і всіма святими, що дбатиму про мого брата Річарда, доки він не завершить те, що присягнувся зробити.
Алієна перехрестилася. «Я дала присягу й радше помру, ніж порушу слово», — подумала вона зі зловтіхою.
— Все, — сказав батько, і голос його знов ослабнув. — Ніколи більше не приходьте сюди.
Алієна не могла повірити в те, що він каже це серйозно.
— Дядько Саймон міг би привозити нас, щоб відвідати тебе, а ми подбаємо, щоб тобі було тепло й ситно…
— Ні, — суворо мовив він. — Ви маєте завдання, тож не марнуйте сил на відвідування темниці.
Алієна знов почула непримириму твердість у батьковому голосі, але не могла не протестувати проти його жорстокого рішення.
— Дозволь нам прийти хоч раз і якось тебе втішити!
— Мене не треба втішати.
— Прошу тебе…
— Нізащо.
Дівчина здалася. Він завжди ставився до себе так само суворо, як і до всіх інших.
— Добре, — відповіла вона, але це пролунало наче схлип.
— А тепер ідіть, — сказав він.
— Уже?
— Так. Тут царство відчаю, гниття й смерті. Я побачив вас, дізнався, що з вами все добре, взяв із вас слово відновити втрачене й задоволений. Єдине, що може отруїти мою радість, — це бачити, як ви марнуєте час тут, у в’язниці. Ідіть.
— Тату, ні! — запротестувала Алієна, хоча й знала, що це марно.
— Послухай, — сказав він, і його голос нарешті пом’якшав. — Я прожив гідне життя й тепер помираю. Я сповідався в гріхах і готовий зустріти вічність. Моліться за мою душу. Ідіть.
Алієна нахилилася до батька й поцілувала його в чоло. Її сльози крапнули йому на обличчя.
— Прощавай, любий батьку, — прошепотіла вона й підвелася на ноги.
Річард також схилився та поцілував його.