Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 92)

Вони пройшли Головною вулицею, увійшли на замкове подвір’я через задню браму, пройшли повз донжон і спустилися з пагорба до темниці. Алієна пригадала, що сказав їй вчора Одо, коли вона спитала, чи з батьком усе добре: «Ні, він помирає». Вона подумала, тюремник перебільшує, щоб познущатися з неї, але тепер почала хвилюватися. Алієна спитала Меґ:

— З моїм батьком щось сталося?

— Не знаю, дорога, — відповіла Меґ. — Я жодного разу його не бачила.

— Тюремник сказав, що він помирає.

— Цей чоловік підлий, наче шакал. Він, мабуть, сказав так, щоб поглумитися. Хай там як, скоро сама все дізнаєшся.

Попри добрі наміри Меґ, ці слова не заспокоїли Алієну, і вона увійшла в сморідну темряву в’язниці з поганим передчуттям.

Одо грів руки біля вогнища, що горіло серед кімнати. Він кивнув Меґ і подивився на Алієну.

— Знайшла гроші? — спитав він.

— Я заплачу за них, — мовила Меґ. — Ось два пенні — одно за мене, друге — за них.

На недоумкуватому обличчі Одо з’явився хитрий вираз, і він сказав:

— За них два пенси — по пенні за кожного.

— Ах ти негідник, — відповіла Меґ. — Пропусти їх обох, інакше я поскаржуся в купецьку гільдію, і тебе виженуть звідси.

— Добре, добре, не треба погроз, — сердито сказав він і вказав на арку в кам’яній стіні праворуч від них. — Варфоломій отам.

Меґ дістала дві свічки з кишені своєї накидки, запалила їх від вогнища та простягнула одну Алієні зі словами:

— Вам знадобиться світло.

На її обличчі промайнула якась тінь.

— Сподіваюся, у вас все буде добре, — мовила вона, поцілувала Алієну та швидко пішла в протилежну арку.

— Дякую за пенні, — сказала Алієна їй услід, але Меґ уже розчинилась у темряві.

Дівчина з острахом подивилась у напрямку, який вказав Одо. Вона високо підняла свічку, пішла в арку й опинилася в маленькому квадратному тамбурі. У світлі свічки Алієна побачила троє важких дверей, зачинених ззовні на засув. Одо крикнув їй:

— Просто перед тобою!

Алієна сказала:

— Річарде, зніми засув.

Річард вийняв важкий дерев’яний брус зі скоб і приставив його до стіни. Алієна штовхнула двері та швидко проказала подумки молитву.

Єдиним джерелом світла в камері була її свічка. Алієна на мить зупинилася, вдивляючись у тіні. Смерділо нужником. Раптом із темряви почувся голос:

— Хто тут?

— Батьку? — спитала Алієна. Вона помітила, що хтось сидить на вкритій соломою підлозі.

— Алієна? — з недовірою озвався він. — Це ти, Алієно?

Голос нагадував батьків, але здавався, належав набагато старшій людині.

Алієна підійшла ближче, високо тримаючи свічку. В’язень подивився на неї, світло впало на його обличчя, і дівчина ахнула зі страху.

Його ледве можна було впізнати. Батько завжди був худорлявий, але тепер нагадував скелет. Він смердів немитим тілом і був одягнений в лахи.

— Алієно! — сказав він. — Це ти!

Його обличчя скривилося в усмішку, що нагадувала вишкір черепа.

Алієна розплакалася. Ніщо на світі не могло підготувати її до такої зміни. Це було найгіршим з того, що можна було собі уявити. Вона одразу зрозуміла, що батько помирає: поганець Одо сказав правду. Але поки що він живий, хоч і замордований, і попри біль радий бачити її! Вона старанно намагалася опанувати себе, але геть втратила самовладання, впала на коліна перед ним і відчайдушно заридала. Ті схлипи, здавалося, лунали із самої її душі.

Батько нахилився, обійняв її та поплескав по спині, немов заспокоював дитину, що засмутилася через розбите коліно чи зламану іграшку.

— Не плач, — ласкаво мовив він. — Не зараз: ти зробила свого батька найщасливішим на світі.

Алієна відчула, що він забрав свічку в неї з руки.

— Цей рослий юнак — мій Річард? — спитав батько.

— Так, батьку, — глухо сказав Річард.

Алієна обійняла батька та відчула його кістки, немов дрючки в мішку. Він згасав: плоть під шкірою зовсім розтанула. Їй кортіло щось сказати йому, щось лагідне та заспокійливе, але через її ридання не могло прорватися жодне слово.

— Річарде, — промовив він, — ти так виріс! Уже маєш бороду?

— Недавно почала рости, батьку, але поки що ледь видна.

Алієна зрозуміла, що Річард теж мало не плаче й щосили старається вдавати спокійного. Для нього було б принизливим розревітися перед батьком, а той, напевне, наказав би синові припинити й поводитися як чоловік, і це лише погіршило б його стан. Хвилювання за Річарда змусило її вгамувати свій плач. Вона із зусиллям таки опанувала себе, ще раз обійняла жахливо схудлого батька, а потім випручалася з його обіймів, витерла очі та висякалася в рукав.

— З вами все добре? — спитав батько. Він говорив повільніше, ніж раніше, і голос його трохи тремтів. — Як ви впоралися? Де жили? Мені про вас нічого не казали — і це найгірші тортури, на які вони спромоглися. Але з вами наче все гаразд — живі й здорові! Це прекрасно!

Згадка про тортури змусила Алієну замислитися про те, чи мучили його фізично, але вона не спитала, бо боялася, що він не захоче нічого казати. Натомість збрехала:

— З нами все добре, батьку. — Вона знала, що правда буде для нього нестерпною. Правда спаскудить цю щасливу мить і отруїть останні дні його життя муками самобичування. — Ми жили в замку, а Метью дбав про нас.

— Але ви не можете більше там залишатися, — сказав він. — Король зробив цього гладкого телепня Персі графом, і він забере замок.

Отже, він уже про все знає.

— Не хвилюйся, — відповіла Алієна. — Ми вже пішли звідти.

Він торкнувся сукні, що їй віддала дружина вердюра.

— Що це? — різко спитав він. — Ти продала свій одяг?

«Він не втратив проникливості, — зауважила Алієна. — Його складно буде обдурити». Вона вирішила сказати напівправду.

— Нам довелося швидко покинути замок, і ми не взяли нічого.

— Де зараз Метью? Чому він не з вами?

Вона боялася цього запитання й завагалася. Пауза тягнулася якусь мить, але він помітив.

— Ну ж бо! Не намагайся щось приховати! — сказав він тоном, в якому лунала колишня владність. — Де Метью?

— Його вбили Гамлеї, — відповіла вона. — Але нас облишили.

Вона затамувала подих. Чи повірить він їй?

— Бідолашний Метью, — сумно мовив батько. — Він не з воїнської породи. Сподіваюся, він потрапив на небеса.

Схоже, в нього не виникло сумнівів. Алієна зітхнула з полегшенням і змінила тему:

— Ми вирішили йти у Вінчестер і просити короля дати розпорядження щодо нас, але він…

— Марно, — перебив батько до того, як вона встигла пояснити, чому не зустрілася з королем. — Він нічого для вас не зробить.

Його зневажливий тон образив Алієну. Хай там як, вона робила все можливе й чекала, що батько похвалить її, а не вважатиме її зусилля лиш марнуванням часу. Але він завжди був швидкий на осуд і повільний на похвалу. Вона покірно спитала:

— То що нам тепер робити, батьку?

Батько змінив позу, і почулося бряжчання. Алієна із жахом зрозуміла, що він у кайданах. Він сказав:

— Я мав єдину нагоду приховати дещицю грошей. Не найкращу нагоду, але мусив скористатися хоч такою. Я зашив п’ятдесят безантів у пасок, який сховав під сорочкою. Тож віддав той пасок священникові.