Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 91)
— Про яку саме роботу йдеться? — спитала вона.
Господиня стояла позаду. Вона торкнулася Алієниних боків і стегон і так наблизилася, що Алієна відчувала, як груди Кейт торкаються її спини.
— У тебе прекрасна фігура, — сказала вона. — І шкіра. Ти знатного роду, я вгадала?
— Мій батько — граф Ширингський.
— Варфоломій! Он як. Я пам’ятаю його, хоча він і не був моїм клієнтом. Твій батько дуже цнотливий чоловік. Тепер я розумію, чому ти у скрутному становищі.
Отже, Кейт має клієнтів.
— Що ви продаєте? — спитала Алієна.
Кейт не відповіла. Вона ще раз обійшла Алієну та зупинилася перед нею, дивлячись їй в обличчя.
— Дорогенька, ти незаймана?
Алієна зашарілася від сорому.
— Не соромся, — сказала Кейт. — Я й так бачу, що ні. Та байдуже. Незаймані високо цінуються, але то ненадовго.
Вона поклала руки Алієні на стегна, нахилилася вперед і поцілувала її в чоло.
— Ти дуже пристрасна, хоч і не розумієш цього. Усіма святими клянуся, ти неймовірна.
Вона перенесла руку зі стегна Алієни на її груди, взяла одну в руку, зважуючи, і лагідно стиснула, а потім нахилилася до дівчини й поцілувала в губи.
Раптом Алієна все зрозуміла: і чому дівчина усміхалася Річардові на вулиці, і звідки Кейт бере гроші, і що їй доведеться робити, якщо вона працюватиме на неї, і що Кейт за жінка. Алієна почулася дурепою через те, що не здогадалася раніше. Якусь мить вона дозволила Кейт цілувати себе — це так відрізнялося від того, як чинив Вільям Гамлейський, що не викликало відрази, — але то не те, що вона згодна була робити за гроші. Алієна відсахнулася від Кейт.
— Ви хочете, щоб я стала повією, — сказала вона.
— Куртизанкою, дорогенька, — відповіла Кейт. — Прокидатимешся пізно, носитимеш файне вбрання, даруватимеш радість чоловікам і розбагатієш. Ти будеш однією з найкращих. Є в тобі щось таке… За тебе заплатять які завгодно гроші. Повір мені, я знаюся на цьому.
Алієна затремтіла. У замку завжди була шльондра або дві — то було необхідністю для місця, де так багато чоловіків жило без дружин, — і вони вважалися найнижчими, найбільш ницими із жіноцтва, навіть нижчими за підмітальниць. Утім, Алієна тремтіла від огиди не через їхній статус, а через саму думку про те, що такі чоловіки, як Вільям Гамлейський, можуть злягатися з ними за пенні. Ця думка змусила її згадати про його кремезне тіло, що лежало на ній, коли вона, розсунувши ноги, тремтіла від страху й огиди та чекала, поки він оволодіє нею. Цей спогад наринув на неї з новою силою та раптом позбавив її самовладання й упевненості. Вона відчула: якщо залишиться в цьому будинку ще на мить, з нею станеться те саме. Її охопило панічне бажання негайно вийти. Алієна позадкувала до дверей. Вона боялася образити Кейт, боялася, що хтось розгнівається на неї.
— Вибачте, — пробурмотіла вона. — На жаль, я не зможу, чесно…
— Обміркуй усе, — життєрадісно сказала Кейт. — Повертайся, якщо передумаєш. Я чекатиму.
— Дякую, — непевно мовила Алієна, намацала двері, відчинила й вибігла.
Не пам’ятаючи себе вона посипалася сходами вниз, кинулася до входу в будинок і зупинилася, тому що боялася увійти.
— Річарде! — гукнула вона. — Річарде, виходь!
Мовчання. Усередині було темно, і Алієна бачила лише кілька нечітких жіночих силуетів.
— Річарде, де ти? — істерично закричала вона.
Вона побачила, що перехожі дивляться на неї, та стривожилася ще сильніше. Раптом перед нею з’явився Річард із кухлем елю в одній руці та курячою ніжкою в другій.
— Що сталося? — спитав він. Його рот був набитий курятиною, а голос звучав так, немов він дратувався через те, що його потурбували.
Вона схопила його за руку й потягнула.
— Ходімо звідси, — сказала вона. — Це бордель!
Кілька перехожих почули це й гучно зареготали, ще кілька вигукнули якісь глузливі зауваження.
— Тебе тут нагодують, — сказав Річард.
— Вони хочуть, щоб я шльондрою стала! — зашарілася вона.
— Добре, йду, — наважився Річард, допив пиво, поставив кухоль на підлогу, а недоїдену курячу ніжку заховав під сорочкою.
— Ходімо, — нетерпляче сказала Алієна, хоча необхідність дбати про меншого брата дещо заспокоїла її, як і раніше.
Річарда, здавалося, зовсім не обурило те, що з його сестри хотіли зробити повію, — натомість він шкодував, що має йти з будинку, де його частували курятиною з пивом.
Перехожі побачили, що вистава закінчилася, і розійшлися — всі, крім однієї жінки. То була ошатно вбрана незнайомка, яку вони бачили біля темниці, — Меґ, що дала тюремникові пенні. Вона дивилася на них із цікавістю й співчуттям. Алієна, яку дратували чужі погляди, гнівно відвернулася, але жінка заговорила до неї.
— Ви в біді, чи не так? — спитала вона.
Нотки доброти в її голосі змусили Алієну підвести погляд.
— Так, — сказала вона після паузи. — Ми в біді.
— Я бачила вас у темниці. Мій чоловік ув’язнений, і я щодня відвідую його. А ви що там робили?
— Там наш батько.
— Але ви не пішли до нього.
— Ми не мали грошей, щоб заплатити тюремникові.
Меґ подивилася на двері борделю через плече Алієни.
— То ти намагаєшся щось заробити?
— Так, але я не знала, що тут у них, аж доки…
— Бідолашна, — сказала Меґ. — Моя Енні була б зараз твого віку, якби дожила… Чекайте мене завтра біля темниці, і ми спробуємо переконати Одо повестися по-християнськи й пожаліти двох нещасних дітей.
— Так, це було б чудово, — відповіла Алієна. Вона розчулилася. Звісно, радіти було зарано, але вже те, що хтось хотів допомогти їм, зворушило її до сліз.
Меґ так само пильно дивилася на неї.
— Ви обідали?
— Ні. Хоча Річардові дали щось у… тому місці.
— Ходімо до мого будинку. Нагодую вас хлібом і м’ясом. — Вона помітила стривожений погляд Алієни й додала: — І вам за це не треба буде нічого робити.
Алієна повірила.
— Дякую, — сказала вона. — Ви дуже добра. До нас мало хто так ставився. Не знаю, як вам віддячити.
— У тому немає потреби, — відповіла жінка. — Ходімо зі мною.
Чоловік Меґ торгував вовною. Він купував руно, що везли йому селяни, у себе в будинку в південній частині міста, з ятки на ринку в базарні дні й під час великого ярмарку, який щорічно проводили на пагорбі Святого Егідія. Він набивав вовною величезні паки, кожна з яких уміщувала руно двохсот сорока овець, і зберігав їх у коморі в задній частині будинку. Раз на рік, коли фламандські ткачі відправляли своїх закупників по м’яку й міцну англійську вовну, чоловік Меґ продавав ці паки й забезпечував перевезення їх через Дувр і Булонь у Брюгге й Гент, де з вовни ткали сукно найвищого ґатунку й продавали по всьому світу за ціною, недосяжною для селян-вівчарів. Меґ розповіла це Алієні з лагідною усмішкою, яка означала, що люди попри все мають бути добрими одне до одного.
Її чоловіка звинуватили в тому, що він обважив покупця, — а до таких злочинів у місті ставилися дуже серйозно, адже добробут Вінчестеру безпосередньо залежав від доброчесної репутації. Судячи з того як Меґ розповідала, ув’язнення, найпевніше, було справедливим. Утім, це мало вплинуло на торгівлю — тепер Меґ виконувала обов’язки свого чоловіка. Узимку, коли роботи було небагато, вона відвідала Фландрію, переконала всіх закупників в тому, що з нею можна торгувати й далі, полагодила комору та трохи збільшила її. Коли розпочався сезон стриження, Меґ стала скуповувати вовну так само, як він. Вона вміла оцінювати якість і встановлювати ціну. Попри заплямовану репутацію чоловіка, Меґ прийняли в купецьку гільдію — адже в купців існувала традиція в скрутні часи допомагати сім’ям одне одного, а крім того, його провину ще не довели.
Річард із Алієною їли частування Меґ, пили її вино та сиділи біля її вогнища, аж доки надворі стало сутеніти, а тоді пішли в пріорат на ночівлю. Алієну знову мучили кошмари. Тепер їй снився батько. Уві сні він сидів на троні у в’язниці — такий самий високий, блідий і владний, як завжди, — і коли Алієна захотіла наблизитися, мусила вклонитися йому, немов королю. Тоді батько почав звинувачувати її в тому, що вона покинула його у в’язниці, а сама втекла жити в домі розпусти. Алієну обурила несправедливість цих звинувачень, і вона гнівно відповіла, що то
Уві сні їй було так сумно, аж Алієна відчула неймовірне полегшення, коли прокинулася й усвідомила, що все це лише наснилося їй, навіть попри те, що насправді вона була бездомною і злиденною, а це, мабуть, гірше, ніж бути заляпаною гнилими вишнями.
Через щілини в стінах гостьового дому прозирало світанкове сяйво. Люди навколо прокидалися та лаштувалися в дорогу. Невдовзі з’явилися монахи, відчинили двері й віконниці та покликали всіх до сніданку.
Алієна з Річардом поспіхом поїли й пішли до будинку Меґ. Жінка саме збиралася йти. Вона приготувала чоловікові гостру тушковану яловичину, і Алієна наказала Річардові нести важкий казан. Дівчина шкодувала, що вони не мають чим почастувати батька. Вона не подумала про це, але навіть якби подумала, то все одно не мала за що купити їжу. Думка про те, що вони не можуть нічого для нього зробити, була жахливою.