Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 90)
— Якщо ви просите про позику, то, боюся…
— Ми не чекаємо, що нам позичать гроші, — перебила Алієна. — В нас нема нічого на продаж, і нам нема що заставити.
Злотник, схоже, зітхнув із полегшенням.
— То чим можу служити?
— Не візьмеш мене служницею?
Це приголомшило його.
— Християнку? Точно ні! — Він аж зіщулився від самої думки про це.
Алієна була розчарована.
— Чому ні? — сумно спитала вона.
— Так заведено.
Вона відчула образу. Думка про те, що хтось вважає
— Чужа віра — не воші, на тебе не перескочить.
— Люди в місті будуть проти.
Алієна була певна, що зважати на думку інших — зручне виправдання, хоч і розуміла, що це може бути правдою.
— Тоді нам краще пошукати заможного християнина, — промовила вона.
— Варто спроби, — із сумнівом зауважив злотник. — Але я скажу тобі відверто: мудра людина не візьме тебе служницею. Ти звикла віддавати накази, тому тобі буде складно їх виконувати.
Алієна розтулила була рота, щоб заперечити, але він жестом руки зупинив її.
— Я розумію, що ти прагнеш працювати. Але упродовж усього життя тобі хтось прислужував, і навіть зараз десь у глибині душі ти почуваєшся так, наче все має бути на твою користь. Люди високого походження — погані слуги. Вони неслухняні, образливі, егоїстичні, себелюбні та вважають, що тяжко працюють, тоді як роблять менше за інших, а це розбещує інших робітників. — Він знизав плечима. — Знаю це з власного досвіду.
Алієна вже забула, що гнівалася на злотника через зневагу до своєї віри. Він був першим, хто дружньо розмовляв із нею, відколи вони пішли із замку. Дівчина спитала:
— То що ж нам робити?
— Можу лише сказати, що зробив би єврей. Він знайшов би щось на продаж. Коли я прийшов у це місто, то почав скуповувати коштовності в людей, які потребували грошей, а потім перетоплював срібло та продавав його монетникам.
— А де ти взяв гроші, щоб їх скуповувати?
— Позичив у дядька — і повернув з відсотками.
— Нам ніхто не позичить!
Злотник замислився.
— Що я зробив би, якби не мав дядька? Гадаю, я пішов би в ліс, назбирав горіхів, а потім продав їх у місті хазяйкам, які не мають часу ходити в ліс і не можуть вирощувати дерева в себе на подвір’ях, бо ті замалі й завалені сміттям і відходами.
— Нині не та пора року, — відказала Алієна. — На деревах ніц нема.
Злотник посміхнувся.
— Юнацька нетерплячка, — сказав він. — Зачекайте трохи.
— Добре. — Не було сенсу пояснювати щось про батька. Злотник зробив усе, що міг, щоб допомогти їм. — Дякую за пораду.
Злотник пішов у задню кімнату й зачинив за собою масивні, оббиті залізом двері.
Алієна з Річардом вийшли надвір. Попри дружність злотника, вони почувалися пригнічено, адже згаяли вже пів дня, а чули самі відмови. Вони не знали, куди йти далі, тому побрели єврейським кварталом і знов опинилися на Головній вулиці. Алієна відчула, що зголодніла, — був обідній час, — а Річард, певно, вже вмирав з голоду. Вони безцільно пройшлися Головною вулицею, заздрячи відгодованим пацюкам, які рились у відходах, і опинилися перед старим королівським палацом. Там вони зупинилися — як і всі приїжджі, — щоб подивитися, як монетники карбують гроші. Алієна витріщила очі на купи срібних пенні, їй був потрібен лише один, але вона не могла його здобути.
Невдовзі вона звернула увагу на дівчину свого віку, яка стояла поруч і всміхалася Річардові. Вона здавалася приязною. Алієна деякий час вагалася, але коли дівчина знову всміхнулася, заговорила до неї.
— Ти живеш тут?
— Так, — відповіла дівчина, хоча, схоже, Річард цікавив її більше за Алієну.
Тоді Алієна наважилася й випалила:
— Наш батько у темниці, ми намагаємося заробити собі на життя, і нам потрібні гроші, щоб підкупити тюремника. Не знаєш, куди нам податися?
Дівчина перенесла увагу з Річарда на Алієну.
— Ви не маєте грошей і хочете заробити?
— Саме так. Ми готові працювати, зробимо що завгодно. Може, підкажеш нам щось?
Дівчина зміряла Алієну довгим оцінювальним поглядом і нарешті відповіла:
— Так, підкажу. Я знаю, з ким вам треба поговорити.
Алієна страшенно зраділа: то була перша людина за весь день, яка їм не відмовила.
— Коли можна з ним поговорити? — нетерпляче спитала вона.
— З нею.
— Що?
— Це жінка. Можеш хоч зараз поговорити з нею, якщо підеш зі мною.
Алієна з Річардом обмінялися захопленими поглядами. Алієні навіть не вірилося, що їм так пощастило.
Вони пішли за дівчиною. Та привела їх до великого дерев’яного будинку з південного боку Головної вулиці — одноповерхової будівлі з надбудовою. Дівчина піднялася нагору зовнішніми сходами та жестом запросила гостей за собою.
Нагорі була спальня. Алієна роздивилася навколо, і очі її розширилися від подиву: кімната була оздоблена багатше за будь-які палати в їхньому замку — навіть порівняно з тими часами, коли мама була ще жива: стіни завішані гобеленами, підлога вкрита хутром, а ліжка — балдахінами з вишивкою. У кріслі, що нагадувало трон, сиділа жінка середнього віку в розкішній сукні. Алієна здогадалася, що в молодості вона була красунею, але вік залишив зморшки на її шкірі та прорідив їй волосся.
— Це господиня Кейт, — сказала дівчина. — Кейт, ця пані без грошей, а її батько потрапив до темниці.
Кейт усміхнулася. Алієна всміхнулась у відповідь, але вимушено: щось у цій жінці їй не подобалося.
Господиня звернулася до дівчини:
— Забери хлопця на кухню та налий йому кухоль пива, а ми поки що поговоримо.
Дівчина вивела Річарда. Алієна була рада, що брата пригостять пивом — можливо, ще й нагодують.
Кейт спитала:
— Як тебе звуть?
— Алієна.
— Незвичайне ім’я. Мені подобається.
Вона встала й підійшла ближче до Алієни — навіть занадто близько — і торкнулася її щоки.
— У тебе вродливе обличчя. — Від неї пахло вином. — Зніми накидку.
Цей прискіпливий огляд бентежив Алієну, але вона підкорилася: вигляд у жінки був мирний, а втратити можливість отримати роботу після ранкових відмов здавалося нерозумним. Вона зняла накидку, поклала на лавку й залишилась у старій полотняній сукні, що їй віддала дружина вердюра.
Кейт обійшла навколо неї. Вона була чимось вражена.
— Дорогенька, ти не повинна хвилюватися за гроші. Якщо ти працюватимеш на мене, ми обидві розбагатіємо.
Алієна насупилася. Це здавалося нісенітним. Вона лише хотіла допомагати з пранням, шиттям або на кухні й не розуміла, як це може зробити когось заможним.