Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 89)
Алієна жестом наказала Річардові йти за нею, а сама попрямувала туди, де на дерев’яних рамах сохнула повсть. Там вона побачила чоловіка, який укладав тканину на рами.
— Я шукаю старшого майстра, — сказала вона.
Він випростався й подивився на неї. То був потворний чолов’яга з одним оком і згорбленою спиною — здавалося, він стільки простояв над рамами для сушки, що вже не міг розігнутися.
— Що треба? — спитав він.
— Ти старший майстер?
— Я працюю тут мало не сорок років, відколи ще був хлопчиком, тож сподіваюся, що так, — відповів він. — Що треба?
Алієна зрозуміла, що перед нею людина, яка неодмінно має показати свою дотепність, тому змінила тон на шанобливий.
— Нам із братом потрібна робота. Візьмеш нас?
Кілька хвиль він мовчки змірював їх оком і нарешті сказав:
— Господи Ісусе і всі Його святі, що ж мені з вами робити?
— Ми зробимо все, що накажеш, — рішуче мовила Алієна. — Нам потрібні гроші.
— А от ви мені не потрібні, — зневажливо сказав майстер і повернувся до роботи.
Алієна не задовольнилася його відповіддю.
— Чому? — гнівно спитала вона. — Ми не жебраємо, а хочемо щось
Чоловікові кортіло відігнати її, немов нав’язливу шавку, — зупиняло лише вагання, чи варто марнувати зусилля на те, щоб дати їй копняка.
Але Алієна бачила й те, що цьому грубіяну не терпиться довести, яка вона безмізка, а він — розумний.
— Добре, — мовив він і зітхнув. — Я тобі поясню. Ходімо зі мною.
Він повів їх до лотка. Жінка й чоловіки саме виймали тканину з води та поступово згортали її. Майстер заговорив до жінки:
— Іди сюди, Ліззі. Покажи руки.
Жінка покірно підійшла та простягнула руки. Вони були загрубілі, червоні та вкриті вавками там, де шкіра тріснула.
— Торкнися, — сказав майстер Алієні.
Алієна торкнулася жінчиної руки. Вона була холодна, немов сніг, дуже шорстка, але найбільше вражала її твердість. Алієна подивилася на свої руки: білі, м’які й маленькі.
Майстер вів далі:
— Її руки змалечку постійно у воді, тому вона звикла. А ти — інша. Ти й одного ранку не протягнеш.
Алієна вже хотіла заперечити, мовляв, вона також звикне, але не була в тому певна. Раптом заговорив Річард:
— А може, я? Я більший за тих чоловіків, я теж так зможу.
І правда — Річард був вищий на зріст і ширший у плечах за робітників, які вимахували валяльними кийками. Він дає раду з бойовим конем, подумала Алієна, тож і з кийком має впоратися.
Двоє робітників скрутили тканину в рулон, і один із них узяв його собі на плече, щоб віднести сушитися. Майстер зупинив його.
— Гаррі, дозволь юному лорду відчути вагу мокрої повсті.
Той, кого звали Гаррі, зняв згорток зі свого плеча й поклав на Річардове. Хлопець зігнувся під його вагою, спробував розпрямитися, зблід і впав на коліна — аж кінці рулону торкнулися землі.
— Я не можу його підійняти, — сказав Річард, ледве переводячи подих.
Робітники розсміялися, майстер глянув переможно, а робітник, на ім’я Гаррі, взяв рулон, спритно закинув його на плече та поніс. Майстер зауважив:
— Це дещо інша сила — та, що з’являється, коли
Алієна розізлилася. З неї кепкували, тоді як вона просто шукала чесного способу заробити хоч пенні, — вона бачила, що майстер щиро потішається тим, що пошив їх у дурні. Напевне, це триватиме, доки вона дозволятиме, але він не дасть роботу ані їй, ані Річардові.
— Дякую за ласкавість, — саркастично сказала вона, розвернулася та пішла геть.
Річард засмутився.
— Вона така важка через те, що мокра, — мовив він. — Я не чекав цього.
Алієна розуміла, що має здаватися безжурною, щоб Річард не впадав у відчай.
— Треба шукати іншу роботу, — сказала вона, поки вони брели брудною вулицею.
— Що ми можемо робити?
Алієна відповіла не одразу. Вони дісталися північної частини міського муру й повернули ліворуч, на захід. Там стояли найбідніші оселі, прибудовані до стіни, а часто — просто прихилені до неї. Вони не мали задвірків, тому на вулицях було дуже брудно. Нарешті Алієна заговорила:
— Пам’ятаєш, як у замок приходили дівчата, яким більше не було місця вдома, а чоловіка вони ще не знайшли? Батько завжди пускав їх, і вони працювали на кухні, прали одяг або допомагали на стайні, а батько давав їм пенні на день янгола.
— Думаєш, нас пустять жити у Вінчестерський замок? — із сумнівом спитав Річард.
— Ні. Поки короля тут немає, вони нікого до себе не пустять — зараз у них більше людей, ніж вони потребують. Але тут багато заможних містян. Їм можуть бути потрібні слуги.
— Така робота не для чоловіка.
Алієна хотіла сказати, щоб він сам щось вигадав, замість чіплятися до неї, але прикусила язика й відповіла:
— Треба, щоб хтось із нас заробив пенні, — аби побачитися з батьком і спитати в нього, що нам робити далі.
— Добре.
Річард не заперечував, щоб працював хтось один із них, особливо якщо це, найпевніше, буде Алієна.
Вони знову повернули ліворуч і опинилися в єврейському кварталі. Алієна зупинилася біля великого будинку.
— У них, напевне, є слуги, — сказала вона.
Річард був приголомшений.
— Невже ти працюватимеш у євреїв?
— А чому ні? Єресь — не воші, на тебе не перескочить.
Річард знизав плечима й пішов за нею.
Це була кам’яниця. Як і більшість міських будинків, вона мала неширокий фасад, але він тягнувся далеко вглиб. Алієна з Річардом опинились у передпокої на всю ширину будинку. Там горіло вогнище й стояли лави. Від пахощів з кухні в Алієни потекла слина, хоча пахло незвично — через якісь невідомі їй прянощі. З кімнати вийшла юна дівчина зі смаглявою шкірою та карими очима. Вона привітала їх і ввічливо запитала:
— Ви прийшли до злотника?
От і з’ясувалося, чий це будинок.
— Так, дякую, — відповіла Алієна.
Дівчина пішла, і Алієна роздивилася навколо. Не дивно, що злотник жив у кам’яниці — це було необхідно для того, щоб захищати золото. Двері, що вели з передпокою вглиб будинку, були зроблені з важких дубових дощок, оббитих залізом. Вікна — вузенькі, щоб ніхто не міг вдертися, навіть дитина.
Алієна подумала, як, мабуть, тривожно, коли тримаєш усі свої багатства в золоті й сріблі, що їх можуть раптом викрасти та залишити тебе в злиднях. Потім вона пригадала, що її батько був заможним — мав землі й титул — і втратив усе за один день.
Тут з’явився злотник. То був низенький, смаглявий чоловік, який похмуро вдивлявся в них, немов оцінював якусь коштовність. За мить він, схоже, дійшов якогось висновку й запитав:
— Маєте щось на продаж?
— Ти правильно оцінив нас, злотнику, — сказала Алієна. — Ми люди знатного походження, які опинились у скрутному становищі. Але ми не маємо нічого на продаж.
На його обличчі з’явився стурбований вираз.