Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 88)
Донжон стояв на узвишші — кутова будівля за муром. Алієна розвернулася й подивилася на інші замкові споруди. То було різнорідне зібрання кам’яниць і рублених будівель, що тулилися до високого муру. Униз під пагорб, сказав вартовий, далі повз каплицю — Алієна подивилася на охайну кам’яницю — і навпроти головної брами. Головна брама в зовнішньому мурі давала королеві змогу потрапити в замок, оминаючи місто. Навпроти цього в’їзду, поряд із задньою стіною, що відокремлювала замок від міста, стояв маленький кам’яний будинок. То, напевно, й була темниця.
Алієна з Річардом поспішили вниз. Дівчина думала про батька. Чи дають в’язням пристойну їжу? В’язнів батька в Ерлскаслі годували кінським хлібом і юшкою, але вона чула, що в інших місцях до них ставляться гірше. Вона сподівалася, що з батьком усе добре.
Поки вони йшли подвір’ям, її серце несамовито калатало. Замок був великий, але захаращений будівлями: кухнями, стайнями, повітками. Каплиць було дві. Тепер, коли Алієна знала про відсутність короля, вона побачила її ознаки дорогою до темниці. Мимохідь помічала свиней і овець, що забрели з околиць і тепер нишпорили по купах сміття; воїнів, які нудьгували й вигукували непристойності жінкам, що проходили повз, а на ґанку однієї з каплиць ішла якась азартна гра. Атмосфера розбещеності турбувала Алієну. Це могло означати, що її батька не доглядають належним чином. Вона почала хвилюватися за його стан.
В’язницю облаштували в занедбаній будівлі, яка колись, напевне, належала одному з придворних — лорду-канцлеру або управителю, — аж поки стала занепадати. Верхній поверх, де раніше розташовувалася зала, був цілком зруйнований, позбувшись більшої частини даху. Уцілів тільки підвал. Вікон не було — лише великі дерев’яні двері, оббиті цвяхами. Вони були прочинені. Поки Алієна вагалася, повз них пройшла вродлива жінка середнього віку, вдягнена в недешевий плащ, відчинила двері й увійшла всередину. Алієна з Річардом пішли слідом.
У похмурому приміщенні смерділо старим брудом і гниттям. Унизу колись була комора, але пізніше її розділили на менші кімнати наспіх зведеними стінами з кругляків. Десь у глибині монотонно стогнав чоловік — немов чернець, що бурмоче молитву в порожній церкві. Одразу за дверима був невеличкий коридор, де стояв стілець, стіл, а посередині горіло вогнище. Здоровань із недоумкуватим виразом обличчя та мечем на паску апатично підмітав підлогу. Він подивився на вродливу жінку та привітав її.
— Доброго ранку, Меґ.
Та дала йому пенні й зникла в темряві. Він перевів погляд на Алієну з Річардом.
— Що треба?
— Я прийшла провідати батька, — відповіла Алієна. — Він — граф Ширингський.
— Ні, не граф, — сказав тюремник. — Тепер він просто Варфоломій.
— До біса твої зауваження, тюремнику. Де він?
— Скільки грошей маєш?
— Я не маю нічого, тож не випрошуй хабаря.
— Якщо не маєш грошей, то й батька не побачиш.
Він знову заходився підмітати.
Алієна мало не закричала. Вона була за кілька ярдів[104] від свого батька, але не могла з ним побачитися. Тюремник був кремезний і озброєний, вони б його не здолали, а грошей не мали. Алієна стривожилася, коли побачила, як та жінка, на ім’я Меґ, дала йому пенні, але вирішила, що то за якусь особливу послугу. Вочевидь ні: то була ціна допуску.
Вона сказала:
— Я дістану пенні та принесу, щойно зможу. Але дай нам хоч побачити його, на кілька хвилин.
— Спершу дістань пенні, — відповів тюремник, повернувся до неї спиною та продовжив свою справу.
Алієна ледь стримувала сльози. Вона хотіла крикнути щось батькові, але усвідомила, що той може стривожитись, якщо недочує, та хвилюватиметься, не розуміючи, що відбувається. Дівчина пішла до дверей, почуваючись відчайдушно безсилою.
На ґанку вона обернулася.
— Як він? Можеш хоча б це сказати? З ним усе добре?
— Ні, — відповів тюремник. — Він помирає. А тепер — геть звідси.
Алієна вийшла навпомацки, сльози заливали їй очі. Побрела наосліп, наштовхнулася на щось — вівцю чи свиню — і мало не впала. Зайшлася плачем. Річард узяв її за руку, і вона дозволила йому вести себе. Вони вийшли через головну браму, пройшли повз хати й городи передмістя й нарешті опинилися на галявині та сіли на пень.
— Мені страшно, коли ти плачеш, Алі, — жалісно сказав Річард.
Алієна постаралася опанувати себе. Принаймні вона знайшла батька. Дізналася, що він хворий: грубий тюремник, мабуть, перебільшував важкість його стану. Їй треба було лише знайти пенні — тоді вона зможе поговорити з батьком, дізнатися все достеменно та спитати, чим здатна зарадити — і Річардові, і йому.
— Як нам дістати пенні, Річарде? — спитала вона.
— Я не знаю.
— Нам нема що продати. Ніхто не позичить нам грошей. Красти ти не вмієш…
— Можна просити милостиню, — запропонував Річард.
То була слушна думка. Вони побачили заможного селянина, який їхав в напрямку замку на кремезному чорному поні. Алієна скочила на ноги й побігла до дороги. Коли селянин порівнявся з нею, вона сказала:
— Сер, дайте мені пенні.
— Пішла геть, — прогарчав той і пустив поні риссю.
Вона повернулася до пенька й понуро мовила:
— Жебраки зазвичай канючать їжу або старий одяг. Ніхто не дає їм грошей.
— А де люди беруть гроші? — спитав Річард. Він, очевидно, вперше замислився про це.
Алієна сказала:
— Король бере гроші з податків. Лорди — з ренти. Священники — з десятини. Купці продають товар. Ремісникам платять за роботу. Селянам не потрібні гроші, бо вони мають поля.
— Підмайстрам теж платять.
— І робітникам. Ми теж можемо працювати.
— На кого?
— У Вінчестері багато майстерень, де вичиняють шкури й виготовляють тканину, — сказала Алієна й знову відчула надію. — У містах добре шукати роботу.
Вона підвелася на ноги.
— Мерщій ходімо!
Річард вагався.
— Я не можу працювати, як простолюдин, — промовив він. — Я графський син.
— Тепер уже ні, — різко відповіла Алієна. — Чув, що сказав тюремник? Час усвідомити, що ти не кращий за інших.
Він надувся й промовчав.
— Я піду, — озвалася вона. — Лишайся, якщо хочеш.
Алієна рушила до західної брами. Вона знала, що Річардові вибрики зазвичай нетривалі.
Дівчина не помилилася — брат наздогнав її, коли вона наближалася до міста.
— Не сердься, Алі, — сказав він. — Я працюватиму. Я доволі дужий — з мене буде добрий робітник.
Вона усміхнулася.
— Так, безперечно.
Це була неправда, але вона не хотіла його знеохочувати.
Вони пішли Головною вулицею. Алієна пригадала, що Вінчестер має дуже логічний поділ на райони. Південна половина, праворуч від них, була розділена та три частини: у першій розкинувся замок, далі стояли заможні будинки, потім — монастирське подвір’я та єпископський палац у південно-східному куті. Північна половина, ліворуч від них, також була розділена на три частини: єврейські квартали, крамниці й нарешті майстерні в північно-східному куті.
Алієна повела брата на східний край міста. Там вони повернули ліворуч, на вулицю, вздовж якої протікав струмок. З одного боку стояли звичайні будинки, переважно дерев’яні — лише деякі з них були наполовину з дерева й наполовину з каменю. По той бік струмка безладно скупчилися абияк зведені будівлі, здебільшого — дахи на підпірках, які, здавалося, от-от заваляться. Подекуди через струмок були перекинуті містки або ж звичайні дошки, але деякі будівлі стояли просто над ним. У кожному будинку, на кожному подвір’ї займалися чимсь, що вимагало чимало води: промивали вовну, чинбарили, валяли чи фарбували тканину, варили ель і робили ще багато чого, тільки Алієна не розуміла, що саме. Її ніс лоскотали незнайомі запахи: їдкі та дріжджові, сірчисті та димні, деревні та гнилісні. Люди страшенно
Дівчина зупинилася біля майстерні, де робили те, що вона принаймні розуміла: валяли тканину. Жилава жінка черпала воду зі струмочка та лила її у великий кам’яний лоток, вистелений свинцем, і час од часу зупинялася, щоб додати валяльної глини з мішка. На дні лотка, цілком занурена у воду, лежала тканина. Двоє чоловіків з великими дерев’яними палицями — Алієна пригадала, що вони звалися валяльними кийками, — збивали тканину в лотку. Таким чином вона стискалася й щільнішала, ставала цупкою та могла краще захистити від дощу й снігу, а валяльна глина вимивала з неї лій. Позаду лежали паки необробленої тканини, нової та не зваляної, і мішки з валяльною глиною.
Алієна перейшла струмок і підійшла до людей, що працювали біля лотка. Ті зиркнули на неї, але не відірвалися від роботи. Земля навколо них була вогка, і вони працювали босоніж. Коли Алієна зрозуміла, що робітники не зупиняться й не спитають, що їй потрібно, вона гучно сказала:
— Де ваш хазяїн?
Жінка замість відповіді кивнула головою в напрямку приміщень на задньому дворі.