Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 87)
В Алієни з’явилося відчуття, що люди дивляться на неї так, наче знають, що її позбавили цноти. Це, звісно, була маячня, але вона не могла того відчуття позбутися. Дівчина постійно перевіряла, чи не кровить у неї, але все було гаразд. Утім, щоразу, коли роззиралася, Алієна ловила на собі чийсь важкий, пронизливий погляд. Коли вона перехоплювала його, людина відводила очі, але невдовзі хтось інший так само витріщався. Вона старалася переконати себе, що то дурниці, що то дивляться не на неї, а просто оглядають людне приміщення. І хай там як, дивитися не було на що: зовнішньо вона не відрізнялася від решти — така сама брудна, бідно вбрана та втомлена. Але відчуття залишалося, і мимоволі Алієна розлютилася. Їй на очі навернувся чоловік, що свердлив її поглядом, — пілігрим середнього віку з великою родиною. Алієні урвався терпець, і вона закричала:
— Чого витріщився? Не дивись на мене!
Той, схоже, збентежився й мовчки відвів погляд.
Річард тихо спитав:
— Чому ти кричиш на нього, Алі?
Вона сказала братові замовкнути, і той послухався.
Невдовзі після вечері монахи обійшли дім та забрали смолоскипи. Вони вважали, що людям краще лягати рано: тоді вони не ходять по шинках і борделях і вранці їх легше випровадити. Коли в приміщенні стало темно, кілька самотніх чоловіків вийшли з будинку й, безсумнівно, попрямували у вертепи, але більшість загорнулась у свої накидки на підлозі.
Алієна багато років не спала в такій залі. Дитиною вона завжди заздрила людям унизу, які лежали біч-о-біч біля вогнища, що згасало, серед пахощів їжі й диму, під охороною собак: там виникало відчуття єднання, якого не було в просторих, порожніх палатах графської родини. Дівчинка нерідко вставала з ліжка та навшпиньках ішла униз — спати поруч зі своїми улюбленими слугами, пралею Медж чи старою Джоан.
Коли вона заснула під пахощі свого дитинства, їй наснилася мати. Зазвичай Алієні було складно пригадати мамину зовнішність, але тепер, на свій подив, вона ясно бачила все до найменших подробиць: риси обличчя, несміливу усмішку, граційну поставу, вираз тривоги в її очах. Вона бачила, як мати йде, трохи схилившись набік, немов хоче обпертись о стіну, витягнувши руку в протилежному напрямку для рівноваги; чула, як мама сміється — її несподівано багате контральто, що завжди звучало так, немов жінка готова розсміятись або заспівати, але боїться. Уві сні Алієна усвідомлювала те, чого ніколи не розуміла вповні наяву: батько так залякав дружину та придушив її почуття радості від життя, що вона зав’яла й померла, немов квітка під час посухи. Дівчина побачила все цілком ясно — так, наче знала про це завжди. Однак найбільше уві сні Алієну вразило те, що вона вагітна. Мати, здавалося, зраділа цьому. Вони сиділи разом в опочивальні, і Алієнин живіт був такий великий, аж вона мусила розставити ноги, щоб сісти, і скласти на ньому руки — класична поза жінки перед пологами. Потім у кімнату вдерся Вільям Гамлейський із довжелезним кинджалом, і Алієна знала, що він вдарить її ним у живіт — так само, як вона вдарила розбійника на дорозі. Дівчина закричала так гучно, що прокинулася й сіла. Алієна усвідомила, що Вільяма ніде нема й що вона навіть не кричала — то було тільки уві сні.
Після того вона лежала з розплющеними очима й думала: чи могла вона насправді завагітніти?
Раніше це не спадало їй на думку, а тепер страшенно злякало. Яка гидота — народити дитину від Вільяма Гамлейського. А може, і не від нього, а від його слуги — цього не можна було знати напевне. Як їй любити таку дитину? Щоразу, як вона дивитиметься на неї, згадуватиме той жахливий день. Алієна поклялася собі, що народить потайки та покине немовля замерзати — так робили селяни, що мали забагато дітей. Подумки зважившись на це, вона знову поринула в сон.
Щойно зажеврів світанок, як монахи принесли сніданок. Шум розбудив Алієну. Більшість гостей уже прокинулася, адже лягли вони дуже рано, але дівчина спала до останнього: втома далася взнаки.
На сніданок дали гарячу кашу із сіллю. Алієна з Річардом жадібно накинулися на неї, шкодуючи, що до каші не дали хліба. Алієна думала, що скаже Стефану. Вона була певна, що король просто забув про дітей графа Ширингського. Щойно вони стануть перед ним і нагадають про себе, володар неодмінно віддасть відповідні розпорядження. Крім того, вона вже обміркувала, що скаже, якщо його доведеться переконувати. Алієна не наполягатиме на безвинності свого батька, адже це було б натяком на те, що королівське рішення помилкове, і він міг би образитися. Вона так само не збиралася протестувати проти того, що графство було дароване Персі Гамлейському. Можновладці не люблять, коли оскаржують уже прийняті ними рішення. «Усе владналося, на краще чи на гірше», — так казав її батько. Ні, вона просто зауважить, що вони з братом не винні ні в чому, і попросить короля дати їм лицарський маєток, щоб вони могли самі себе підтримувати й щоб Річард готувався за кілька років стати одним з королівських воїнів. Маленький маєток дав би їй можливість дбати про батька, якби король був ласкавий випустити його з темниці. Він уже не становив загрози, адже не мав титулу, послідовників і грошей. Вона нагадає, як віддано батько служив старому королеві Генріху, який доводився Стефанові дядьком. І не буде надто наполегливою, але скромною, переконливою, виразною та лаконічною.
Після сніданку Алієна спитала в ченця, де їй можна вмитися. Той здивувався: схоже, до нього нечасто зверталися з таким запитанням. Але монахи заохочували охайність, і він показав їй відкритий водовід, яким на подвір’я пріорату подавалася чиста холодна вода. Однак попередив, щоб вона не милася, як він сказав, «непристойно», — бо раптом хтось із братії випадково побачить і тим опоганить свою душу. Ченці робили чимало добра, але їхнє ставлення часом дратувало.
Коли вони з Річардом змили із себе дорожній бруд, то пішли з пріорату Головною вулицею вгору, до замку, який стояв поряд із західною брамою. Алієна сподівалася, що, прийшовши рано, зможе прихилити до себе того, хто відає допуском прохачів до короля, щоб не загубитися серед впливовіших людей, які прибудуть пізніше. Але за мурами замку було навіть спокійніше, ніж вона сподівалася. Може, король Стефан у місті вже так давно, що всі встигли побувати в нього у своїх справах? Алієна не знала, коли він прибув. Звичайно впродовж Великого посту король залишався у Вінчестері, але, знову ж таки, вона не знала, коли почався піст, тому що втратила лік дням, поки жила в замку з Річардом і Метью, де поруч не було священника.
Біля входу в донжон стояв кремезний вартовий із сивою бородою. Алієна збиралася пройти повз нього, як і тоді, коли бувала тут разом із батьком, але вартовий перегородив їй дорогу списом. Вона владно подивилася на нього та спитала:
— Що?
— Куди це ти зібралася, дівчинко? — сказав вартовий. Алієна зрозуміла, що чоловік любить свою службу, тому що вона дає йому владу над людьми, і в неї впало серце.
— Ми прийшли звернутися до короля, — холодно відповіла вона. — Дай нам пройти.
— Справді? — глузливо перепитав вартовий. — У деревняках, які посоромилася б взути навіть моя дружина? Геть звідси.
— Пропусти нас, вартовий, — сказала Алієна. — Кожен підданий має право прохати милості в короля.
— Але злидням зазвичай бракує перцю, щоб тим правом користуватись…
— Ми не злидні! — спалахнула Алієна. — Я дочка графа Ширингського, а це — мій брат, його син, тож пропусти нас, інакше згниєш у підземеллі.
Пихатість вартового, здавалося, пригасла, але він однаково самовпевнено відповів:
— Ти не можеш звернутися до короля, тому що його тут немає. Він у Вестмінстері, і ти мала б це знати, якщо справді та, за кого себе виставляєш.
Алієна стояла як громом побита.
— Чому він поїхав у Вестмінстер? Король мав залишитися тут на Великдень!
Вартовий зрозумів, що вона не проста вулична голота.
— Великодній двір у Вестмінстері. Теперішні порядки відрізняються від звичаїв старого короля.
Він, звісно, мав рацію. Алієні не спадало на думку, що новий король, як і попередній, може запровадити нові звичаї — вона була замала, щоб пам’ятати, як велося, коли Генріх сів на трон. Її охопив відчай. Здавалося, вона знала, що робити, але, як виявилося, помилялась. Алієна була готова здатися.
Вона потрусила головою, щоб прогнати відчуття приреченості. То була лише перешкода, а не поразка. Звернутися до короля — не єдиний спосіб подбати про них із братом. Алієна мала дві мети у Вінчестері, і друга — дізнатися, що сталося з їхнім батьком. Вона підбадьорилася.
— А хто
— Є писар і управитель, — відповів вартовий. — Кажеш, граф Ширингський — твій батько?
— Так, — у неї завмерло серце. — Знаєш щось про нього?
— Я знаю, де він.
— І де?
— У темниці — тут, у замку.
Зовсім поруч!
— Де темниця?
Вартовий указав пальцем собі за спину.
— Біля підніжжя пагорба, за каплицею, перед головною брамою. — Він, схоже, нагодував свою пиху та став більш миролюбним. — Тобі треба знайти тюремника, його звуть Одо. Але знай, що в нього дуже глибокі кишені.
Алієна не зрозуміла зауваження про кишені й була надто схвильована, щоб просити пояснень. Вона знала, що батько в якомусь далекому місці, яке зветься «в’язниця», а тепер виявилося: він просто тут, у замку. Дівчина забула про короля. Їй нестерпно захотілося побачити батька. Думка про те, що він десь неподалік, готовий допомогти, змусила її з новою гостротою відчути небезпеку й невизначеність минулих місяців. Їй страшенно кортіло, щоб він обійняв її, сказав, що все буде добре.