Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 86)

— Хто це нам зустрівся? — гучно спитав той, що стояв перед ними.

То був огрядний червонопикий чолов’яга зі здоровезним пузом і бридкою скуйовдженою бородою. У руці він тримав важку палицю. Алієна не сумнівалася, що це розбійник. З його обличчя було видно, що він готовий до будь-якої жорстокості, і страх скував її серце.

— Облиш нас, — мовила вона благальним тоном. — У нас нічого немає.

— Я так не сказав би, — відповів той і зробив крок до Річарда. — Це, схоже, файний меч, за нього дадуть кілька шилінгів.

— Він мій! — запротестував Річард голосом переляканої дитини.

«Усе марно, — подумала Алієна. — Ми безсилі. Я — жінка, а Річард іще хлопчик, і ці люди можуть зробити з нами все, що хочуть».

Огрядний чоловік раптово спритним рухом заніс палицю та вдарив Річарда. Той намагався ухилитися, але нападник, який цілив у голову, вдарив його по плечу. Пузань був дужий і вдарив так сильно, що Річард упав.

Тут Алієні урвався терпець. Її жорстоко та несправедливо зганьбили й пограбували, вона мерзла, голодувала та майже не контролювала себе. Її меншого брата побили мало не до смерті менш ніж два дні тому, і цей удар палицею розлютив її. Вона втратила всю свою поміркованість і осторогу. Не усвідомлюючи, що робить, Алієна вихопила кинджал з рукава, кинулася на розбійника, штрикнула його в пузо й прокричала:

— Облиш його, псюро!

Вона заскочила його зненацька. Накидка розбійника розчахнулася, коли він бив Річарда, а руки були зайняті палицею. До того ж він не чекав нападу від юної дівчини, яка здавалася зовсім беззбройною. Кинджал пропоров вовну його накидки, полотно нижньої сорочки і встромився в тугу шкіру його кендюха. Алієна на мить завагалася: думка про те, що вона зараз заріже живу людину, нажахала її. Але страх зміцнив її рішучість, і вона штрикнула кинджалом у його м’яке черево, а усвідомивши, що того може бути замало, щоб його вбити, і він здатен буде помститися їй, устромила його аж до руків’я.

Раптом грізний, певний у собі, жорстокий чолов’яга перетворився на перелякану поранену тваринку. Він скрикнув від болю, впустив палицю й подивився на кинджал, що стирчав з його тіла. Алієна миттю зрозуміла, що рана не смертельна, і з острахом відсахнулася. Розбійник подався назад. Вона раптом згадала про другого бандита в себе за спиною, і її охопила паніка: він, напевне, захоче помститися за свого товариша. Алієна вчепилася в руків’я кинджала та смикнула. Розбійник намагався відвернутися від неї, тому вона потягнула кинджал убік і відчула, як той розпоров йому живіт. Кров бризнула їй на руки, і розбійник упав. Вона розвернулася з кинджалом у руці та подивилася на другого чоловіка, а Річард тим часом витягнув із піхов меч.

Другий розбійник глянув на них, потім — на свого смертельно пораненого приятеля й без зайвих зволікань побіг у ліс.

Алієна подивилася йому вслід, не вірячи власним очам. Вони налякали його. Це було складно збагнути.

Вона перевела погляд на того, що упав на дорогу. Він лежав на спині, і його нутрощі лізли з нього через розпоротий живіт. Він широко розплющив очі, а його обличчя перекосило від болю та жаху.

Алієна не відчувала ані полегшення, ані гордості через те, що захистила себе й брата від безжальних розбійників: бридке видовище викликало в неї тільки відразу.

Річард не страждав від таких емоцій.

— Ти зарізала його, Алі! — вигукнув він з істеричним захопленням. — Ти їх здолала!

Алієна подивилася на брата. Вона мала дати йому науку.

— Вбий його, — сказала вона.

Річард витріщився на неї.

— Що?

— Вбий його, — повторила вона. — Позбав його страждань. Кінчи його!

— Чому я?

Вона умисно відповіла йому грубо:

— Тому що ти поводишся як хлопчик, а поруч зі мною має бути чоловік. Тому що досі ти тільки грався з мечем, а тепер маєш навчитися ним орудувати. Що з тобою таке? Чого ти боїшся? Він однаково помирає і нічого тобі не заподіє. Добий його мечем. Іди вправляйся. Вбий його!

Річард непевно узяв меч обома руками.

— Як?

Розбійник знову заволав.

Алієна закричала на Річарда:

— Я не знаю! Відрубай йому голову або встроми меч у серце! Як завгодно! Заткни йому пельку!

Річард стояв, немов його загнали в кут. Він здійняв меч і знов опустив його.

Алієна сказала:

— Якщо ти цього не зробиш, то, клянуся всіма святими, я покину тебе. Я встану серед ночі й піду геть — коли прокинешся, мене вже не буде поруч, і ти залишишся сам. Іди й убий його!

Річард знову здійняв меч, і тут, на їхній подив, поранений замовкнув і став силкуватися встати. Він перевернувся на бік і підвівся на лікті. Річард вигукнув — то був наполовину крик жаху, а наполовину бойовий клич — і вдарив мечем по оголеній шиї розбійника. Зброя була важка, а лезо — гостре, і меч майже відтяв тому голову. Фонтаном бризнула кров, і голова розбійника гротескно відкинулася набік. Тіло осіло на землю.

Алієна з Річардом дивилися на нього. Гаряча кров парувала в морозному повітрі. Обоє були приголомшені тим, що вони зробили. Алієні закортіло негайно піти звідти, і вона побігла. Річард припустив за нею.

Коли вона вже не могла бігти, то зупинилася та зрозуміла, що плаче. Дівчина пішла повільніше. Їй було байдуже, чи побачить Річард її сльози. Це однаково не хвилювало його.

Поступово Алієна заспокоїлася. Ноги боліли від деревняків. Вона зупинилася, роззулася й пішла далі босоніж, несучи взуття в руці. Вони мали скоро дійти до Вінчестеру.

Річард помовчав і сказав:

— От ми дурні.

— Чому?

— Треба було зняти чоботи з того дядька. — Алієна зупинилася й із жахом витріщилася на брата. Той подивився на неї та усміхнувся: — Ну а що тут такого?

II

Коли ближче до вечора вони увійшли в східну браму й опинилися на Головній вулиці Вінчестеру, в Алієни зажевріла надія. У лісі їй здавалося, що її можуть вбити й жодна душа не дізнається про це, але в місті дівчина почувалась інакше. Тут, звісно, було чимало крадіїв і головорізів, але вони не стали б їх чіпати серед білого дня. У місті діяв закон, і його порушників виганяли, калічили або вішали.

Алієна пригадала, як лише рік тому була на цій вулиці разом із батьком. Вони, звісно ж, їхали верхи: батько на норовливому гнідому рисаку, а вона — на прекрасному мишастому жеребці. Люди на широкій вулиці розступалися, щоб дати їм дорогу. Вони мали будинок у південній частині міста, де їх вітав десяток слуг. У будинку завжди було чисто, на підлозі лежала свіжа солома й горіло вогнище. Алієна щодня носила прекрасне вбрання: тонке полотно, шовки, файну вовну яскравих кольорів, чоботи та паски з телячої шкіри, оздоблені коштовностями брошки та браслети. Вона мала гостинно зустрічати й частувати всіх, хто відвідував графа: заможних — м’ясом і вином, бідніших — хлібом і елем, і всіх — лагідною усмішкою та місцем біля вогнища. Батько був дуже церемонним у всьому, що стосувалося гостинності, але сам до неї не вдавався — його вважали холодним, відстороненим і навіть свавільним. Алієна компенсувала те, чого йому бракувало.

Її батька всі поважали, і навіть найвищі особи королівства шукали зустрічі з ним: єпископ, пріор, шериф, лорд-канцлер і барони в суді. Алієна думала, чи впізнає її хтось із них тепер, коли вона босоніж ішла тією самою вулицею, через бруд і сміття. Але ця думка не послабила її оптимізму.

Найважливішим було те, що вона більше не почувалася жертвою. Вона повернулась у світ, де існували правила й закони, і мала шанс відновити контроль над своїм життям.

Вони пройшли повз їхній будинок. Він був порожній і зачинений: Гамлеї ще не дісталися до нього. На якусь мить у неї з’явилося бажання увійти туди. «Це мій будинок», — думала вона. Але, звісно, то було не так, і думка про ночівлю в ньому нагадала дівчині, як вони жили в замку, ігноруючи реальність, тож Алієна рішуче пішла далі.

До того ж у місті був монастир. Монахи завжди пускали на ночівлю тих, хто потребував цього. На ніч вони з Річардом матимуть дах над головою, в безпеці й теплі.

Алієна побачила собор і пішла на подвір’я пріорату. Двоє монахів стояли біля столу та роздавали кінський хліб і пиво сотні чи більше людей. Алієна не думала, що монаша гостинність приваблює стількох. Вони з Річардом стали в чергу. «Дивовижно, — міркувала дівчина, — що людей, які зазвичай штовхають одне одного та б’ються за дармову їжу, можна змусити стояти тихо й організовано лише тому, що так сказав чернець».

Вони взяли свою вечерю та понесли її в гостьовий дім. То була велика дерев’яна будівля, схожа на клуню, без меблів, тьмяно освітлена очеретяними смолоскипами, всередині якої стояв важкий дух людської юрби. Вони сіли на підлогу, щоб поїсти. Підлога була вкрита очеретом не першої свіжості. Алієна розмірковувала, чи варто казати ченцям, хто вона така. Пріор мусив пам’ятати її. У такому великому пріораті, певно, мав бути кращий гостьовий будинок для знатних відвідувачів. Але вона передумала: по-перше, боялася зневаги, а по-друге, не хотіла знов опинитися в чиїйсь владі. І хоча Алієні нічого було боятися пріора, вона однаково почувалася спокійніше невпізнаною та непоміченою.

Серед гостей переважали пілігрими. Також було кілька мандрівних ремісників — зважаючи на інструменти — і коробочників, які ходили між селищами та продавали селянам речі, що ті не здатні були виготовити самі: шворні й ножі, казанки та прянощі. Дехто подорожував разом із родиною. Діти були шумні й розпалені, вони бігали, билися й падали. Часом врізались у дорослих, діставали по потилиці та ревіли. Деякі були незвиклими до оселі: Алієна кілька разів бачила, як вони дзюрять в очерет на підлозі. Таке, напевне, не було рідкістю серед родин, що мешкали в одному приміщенні з худобою, але у великому людному будинку це здавалося доволі огидним, бо вони всі потім мали спати на тому спаскудженому очереті.