Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 85)

Вони з Річардом підвелися. Алієна звернулася до жінки:

— Мені потрібно дещо. Чи не маєш якоїсь старої сукні? У мене під накидкою нічого немає.

Це чомусь роздратувало лісничиху.

— Пошукаю, — буркнула вона.

Алієна пішла до дверей. Вердюр якось дивно подивився на неї: витріщився, немов міг прозирнути крізь її накидку, якби добре постарався.

— Веди нас! — різко сказала дівчина.

Лісничий розвернувся й вийшов.

Він повів їх навколо хати й через невеличкий город. У полохливому світлі каганця вони побачили дерев’яну будівлю — радше сарай, ніж клуню. Вердюр відчинив двері, й вони стукнули об діжку, куди з даху стікала дощова вода.

— Подивіться, чи вас усе влаштовує, — запропонував хазяїн.

Річард увійшов першим.

— Тут темно, Алі, — сказав він.

Алієна розвернулася, щоб узяти у вердюра каганець. Саме тоді він сильно штовхнув її через поріг всередину — так, що вона врізалась у брата, і вони обоє впали на підлогу. Двері зачинилися, і стало темно. Ззовні почувся звук — немов під двері підсунули щось важке.

Алієні не вірилося, що це відбувається насправді.

— Що сталося, Алі? — заплакав Річард.

Вона сіла. Чи то справді вердюр, чи все ж таки розбійник? Розбійником він бути не міг — на це вказував його будинок. Але якщо він вердюр, чому замкнув їх? Невже вони порушили закон? Чи він здогадався, що їхні коні їм не належать? Чи, може, він замислив щось нечисте?

— Алі, чому він вчинив так? — спитав Річард.

— Я не знаю, — втомлено відповіла вона.

У неї не залишилося сил на гнів чи хвилювання. Алієна підвелась і штовхнула двері. Ті не відчинялися. Схоже, вердюр підпер їх діжкою з водою. Вона обмацала стіни сараю й дотягнулася до краю даху. Будівля була дуже міцна — складена із суцільних дерев’яних колод. То була в’язниця вердюра, де він тримав порушників перед тим, як відвести їх до шерифа.

— Нам звідси не вибратися, — мовила дівчина.

Вона сіла. Підлога була суха й заслана соломою.

— Доведеться сидіти тут, доки він нас не випустить, — сказала покірно.

Річард сів поруч. Невдовзі вони лягли на підлогу, спина до спини. Алієна почувалася надто розбитою, наляканою та напруженою, щоб заснути. Однак вона ще й страшенно втомилася, тому за кілька хвилин її здолав цілющий сон.

Алієна прокинулася, коли денне світло осяяло її обличчя через відчинені двері. Вона негайно сіла, сполохана, не розуміючи, де вона й чому спить на твердій підлозі. Потім все згадала й злякалася: що вердюр хоче з ними зробити? Проте у дверях стояв не він, а його невисока смагловида дружина. І хоча її обличчя було таке саме незворушне та напружене, як напередодні, вона принесла їм окраєць хліба й дві чаші.

Річард також сів. Вони обоє насторожено дивилися на жінку. Лісничиха мовчки простягнула їм чаші, розламала хліб навпіл і також дала їм. Алієна раптом зрозуміла, що вмирає з голоду. Вона вмочила хліб у пиво й заходилася їсти.

Жінка стояла у дверях і дивилася на них, поки вони доїдали хліб і допивали пиво, а потім дала Алієні згорток пожовтілого старого полотна. Алієна розгорнула його. То була стара сукня.

Жінка сказала:

— Одягайся й забирайтеся звідси.

Алієну дещо бентежив контраст її добрих вчинків і грубих слів, але вона рішуче взяла сукню. Повернулася спиною до жінки, зняла накидку, швидко натягнула сукню та знову загорнулась у накидку.

Тепер вона почувалася краще.

Жінка також дала їй пару деревняків, завеликих на неї.

Алієна сказала:

— Я не можу їхати верхи в деревняках.

Жінка грубо засміялася.

— Ти не поїдеш верхи.

— Чому?

— Він забрав ваших коней.

Серце в Алієни захолонуло. Їх і далі переслідували нещастя.

— Куди він забрав їх?

— Він мені про таке не розповідає, але, думаю, повів їх у Ширинг. Там він продасть коней, дізнається, хто ви такі й чи можна взяти з вас ще щось, окрім ваших скакунів.

— Чому ти відпускаєш нас?

Жінка зміряла Алієну пильним поглядом.

— Тому що мені не сподобалося, як він роздивлявся тебе, коли ти сказала, що гола під накидкою. Тобі зараз це складно зрозуміти, от вийдеш заміж — збагнеш.

Алієна вже все зрозуміла, але вирішила промовчати.

— Він не вб’є тебе, коли дізнається, що ти нас відпустила? — спитав Річард.

Лісничиха цинічно посміхнулася.

— Він не лякає мене так, як інших. А тепер — геть.

Вони рушили. Алієна розуміла, що ця жінка навчилася жити з грубим і безсердим чоловіком і навіть зберегла якусь порядність і людяність.

— Дякую за сукню, — ніяково сказала вона.

Жінці, схоже, байдуже було до її вдячності. Вона вказала на стежку:

— Це дорога на Вінчестер.

Вони пішли не озираючись.

Алієна ніколи в житті не носила деревняків — люди їхнього рівня взували шкіряні чоботи або сандалі, — тож почувалася незручно й незграбно. Але то було краще, ніж іти босоніж, адже земля вже промерзла.

Коли будинок вердюра зник серед дерев, Річард спитав:

— Алі, чому з нами таке відбувається?

Це запитання зачепило Алієну. Усі були жорстокі з ними. Люди могли грабувати їх, бити й взагалі ставитися до них, немов до собак чи коней. Захистити їх не було кому.

«Ми надто довірливі», — подумала вона. Вони три місяці жили в замку й навіть не замикали дверей. Алієна вирішила нікому не довіряти в майбутньому. Вона ніколи й нікому більше не довірить віжок свого коня, хай навіть їй доведеться бути для цього грубою. Вона ніколи й нікому не дозволить підійти до себе ззаду — як зробив учора вердюр, коли штовхнув її в сарай. Вона ніколи не покладатиметься на гостинність незнайомців, ніколи не залишить двері незамкненими на ніч, ніколи не сприйматиме доброту за чисту монету.

— Ходімо швидше, — сказала Алієна Річардові. — Може, встигнемо дістатися Вінчестеру до ночі.

Вони пішли стежкою до галявини, де напередодні зустріли вердюра. На місці, де вони розвели багаття, досі лежала зола. Звідти вийшли на дорогу, що вела у Вінчестер. Вони неодноразово бували у Вінчестері та знали, як туди потрапити. Коли вийшли на дорогу, змогли рухатися швидше. Підморозило, і болото, на яке дощ перетворив усі шляхи, підмерзло.

Обличчя Річарда потроху поверталося до норми. Учора він умився у холодному струмку серед лісу та змив майже всю засохлу кров. На місці мочки його вуха з’явився огидний струп. Губи й досі були набряклі, але одутлість з обличчя потроху сходила. Однак сліди побоїв ще не загоїлися, і він мав доволі страшний вигляд. Утім, це було незайвим.

Алієні бракувало тепла коня. Та завдяки швидкій ході вона не мерзла, хіба що руки затерпли — ранок був холодний. Опівдні трохи потеплішало. Вона зголодніла та пригадала, що тільки вчора їй було байдуже, чи поїсть вона колись і чи зігріється. Але їй не хотілося про це думати.

Коли вони чули коней чи бачили людей, то ховалися в лісі, поки подорожні не зникали вдалині. Ідучи через села, ні до кого не говорили. Річард готовий був попросити якоїсь їжі, але Алієна йому не дозволяла.

О другій половині дня до місця призначення залишалося кілька миль, і ніхто не потривожив їх. Алієна подумала, що, врешті-решт, не так уже й складно уникати неприємностей, і саме тоді побачила, як з-за кущів з’явився якийсь чоловік і став перед ними на безлюдній дорозі.

Вони не мали часу сховатися.

— Ідемо далі, — сказала Алієна Річардові, але чоловік перегородив їм дорогу, і довелося зупинитися.

Алієна обернулася назад, сподіваючись втекти, але з лісу, ярдів за десять-п’ятнадцять[103] від них, з’явився ще один і відрізав їм шлях для відступу.