Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 84)
Алієна обернулася й подивилася назад, через поле. Вони віддалилися вже десь на милю[99] від замку, і дівчина не була певна, чи справді бачить дві постаті на звідному мості, що дивляться їй услід, чи то тільки здається, їм доведеться чимало пройти пішки, перш ніж знайдуть інших коней. Алієна подумала, що на якийсь час вони з братом у безпеці.
Її ноги й руки зігрілися й тепер поколювали. Кінь грів її не гірше за вогнище, немов огорнувши коконом теплого повітря. Річард нарешті сповільнив свого жеребця й розвернувся до неї. Його скакун ішов ступою і важко дмухав. Вони поїхали серед дерев. Обоє добре знали ці ліси, адже прожили поряд з ними більшу частину життя.
— Куди ми їдемо? — спитав Річард.
Алієна насупилася. А й справді,
Тепер Алієна розуміла, що упродовж минулих трьох місяців жила, немов уві сні. Десь підсвідомо вона знала, що її колишньому життю прийшов край, але відмовлялася визнавати це. Вільям Гамлейський немов розбудив її. Вона не сумнівалася, що він не збрехав і король Стефан справді зробив Персі Гамлея графом Ширингським, але, можливо, то було не все. Можливо, король подбав про неї та Річарда. А якщо ні — то мав би, і вони безперечно мали право звернутися до нього з клопотанням. Хай там що, їм треба їхати у Вінчестер. Там принаймні вони зможуть дізнатися, що сталося з їхнім батьком.
Раптом Алієна подумала: «Батьку, чому все полетіло шкереберть?»
Відколи не стало її матері, батько дуже дбав про неї. Алієна знала, що він приділяє їй більше уваги, ніж інші батьки приділяють донькам. Йому було прикро, бо не одружився знову, щоб хтось був їй за матір, але батько пояснював це тим, що щасливіший зі спогадами про померлу дружину, ніж якби замінив її на іншу. Алієна ж тим більше не хотіла іншої матері. Батько дбав про неї, вона дбала про Річарда, і все в них було добре.
Але ті дні назавжди минули.
— Куди ми їдемо? — знов запитав Річард.
— У Вінчестер, — сказала вона. — Ми підемо до короля.
Річард зрадів.
— Так! А коли ми розповімо йому про те, що зробили Вільям і його слуга, король, певно…
Раптом Алієну охопив неконтрольований гнів.
— Стули пельку! — закричала так, що коні аж смикнулися, а вона щосили натягнула віжки. — Ніколи не згадуй цього! — Вона аж задихалася від люті, слова застрягали в неї в горлянці. — Ми нікому не скажемо, що вони зробили, — нікому! Ніколи! Ніколи! Ніколи!
У саквах слуги вони знайшли великий шматок твердого сиру, дещицю вина у шкіряний баклазі, кресало, трохи трісок для розпалювання і фунт-другий[100] зернової суміші, що, як міркувала Алієна, призначалася для коней. Опівдні вони з Річардом з’їли сир і випили вино, поки коні скубали траву, що росла острівцями тут і там, хвойну парость і пили прозору воду з джерельця. Кровотеча в Алієни вщухла, а нижня частина живота немов заніміла.
Вони зустрічали інших подорожніх, проте Алієна наказала Річардові ні з ким не розмовляти. Здалека вони здавалися грізною парочкою, особливо Річард на великому коні та з мечем. Але той, хто перекинувся з ними хоча б кількома словами, одразу зрозумів би, що перед ним просто дітлахи, про яких нема кому подбати, і це наразило б їх на нову небезпеку. Тому вони старанно уникали інших людей.
Коли почало сутеніти, вони стали думати, де б їм зупинитися на ночівлю. Знайшли галявину біля струмка, ярдів за сто[101] від дороги. Алієна дала коням зерна, а Річард розпалив вогнище. Якби вони мали казан, то зварили б кашу з кінського зерна, а так доведеться жувати його сирим, якщо не знайдуть солодких каштанів, щоб посмажити.
Поки Алієна міркувала про це, Річард зник з очей, збираючи хмиз для багаття. Раптом за спиною в неї почувся низький голос, який її страшенно перелякав:
— Ти хто така, дівуле?
Вона закричала. Сполохані коні відступили. Алієна обернулася й побачила брудного бороданя в коричневому шкіряному вбранні. Він зробив крок до неї.
— Не підходь до мене! — заверещала вона.
— Тобі нема чого боятися, — сказав він.
Вона бачила, що за спиною незнайомця з’явився Річард із повними руками хмизу. Він стояв і дивився на них. «Витягни меч», — подумала Алієна. Проте брат, схоже, перелякався не менше за неї та розгубився. Вона відступила, намагаючись сховатися за коня.
— У нас немає грошей, — сказала вона. — У нас нічого нема.
— Я королівський вердюр, — відгукнувся незнайомець.
Алієна мало не зомліла від полегшення. Вердюр був королівським служителем, що стежив за дотриманням законів про ліс.
— Чому ж ти одразу не сказав, дурний ти чоловіче?! — спитала вона, зла сама на себе через свій переляк. — Я думала, ти розбійник!
Той здивувався й, здавалося, навіть образився, наче вона сказала щось неввічливе, але спокійно зауважив:
— А ти, я бачу, родовита леді.
— Я — донька графа Ширингського.
— А хлопчик — то, значить, його син, — сказав вердюр, хоч Річард і стояв у нього за спиною.
Річард зробив крок уперед і впустив хмиз на землю.
— Саме так, — сказав він. — А ти як звешся?
— Браян, — відповів незнайомець. — Заночувати тут збираєтеся?
— Так.
— Самі?
— Так.
Алієна знала, що його зацікавить, чому вони без супроводу, але не збиралася розповідати про це.
— І грошей не маєте, кажеш?
Алієна насупилася.
— Не віриш мені?
— О ні. У тебе шляхетні манери.
Їй здалося чи в його голосі пролунали іронічні нотки?
— Якщо ви самі й не маєте жодного пенні, то краще вам переночувати в моїй хаті. Це недалеко.
Алієна не збиралася покладатися на милість цього грубіяна. Вона саме хотіла відмовитися, коли він заговорив знову:
— Моя дружина радо нагодує вас вечерею. А ще я маю теплу надвірну будівлю, де ви зможете переночувати, якщо любите спати самі.
Дружина — то вже інша річ. Немає нічого небезпечного в тому, щоб прийняти гостинність поважної родини. Втім, Алієна досі вагалася. Але вона подумала про вогнище, миску гарячої юшки, кубок вина та солом’яну постіль із дахом над головою.
— Будемо тобі вдячні, — промовила вона. — Нам немає чим тобі відплатити — я сказала правду про гроші, — але колись ми повернемося і винагородимо тебе.
— Влаштовує, — відповів вердюр. Він підійшов до вогнища та розкидав його ногами.
Алієна й Річард сіли на коней — вони ще не встигли їх розсідлати. Вердюр підійшов до них і сказав:
— Дайте мені віжки.
Алієна не зовсім зрозуміла, чого саме він хоче, але віддала йому свої віжки, і Річард зробив те саме. Вердюр повів їхніх коней лісом. Алієна краще тримала б віжки сама, але вирішила не заперечувати.
Його оселя була далі, ніж він казав. Вони проїхали три-чотири милі[102], і, коли дісталися дерев’яного будиночка під солом’яною стріхою, було вже темно. Але за віконницями горіло світло, пахло їжею, і Алієна спішилася з відчуттям подяки.
Дружина вердюра почула коней і підійшла до дверей. Чоловік сказав їй:
— Юні лорд і леді були в лісі самі. Дай їм попити.
Він розвернувся до Алієни.
— Я подбаю про ваших коней.
Алієні не сподобався його владний тон — вона воліла б сама віддавати накази. Проте їй не хотілося розсідлувати коня, тому дівчина увійшла в дім. Усередині стояв сморід й було димно, але тепло. У кутку ремигала прив’язана корова. Алієна зраділа, що у вердюра є ще одна окрема будівля, — їй ніколи не доводилося ночувати в одному приміщенні з худобою. На вогнищі кипів казан. Вони сіли на лавку, і дружина лісничого налила їм по мисці юшки, схоже, з дичини. Побачивши Річардове обличчя, жінка була приголомшена.
— Що з тобою сталося? — спитала вона.
Річард уже розтулив рота, щоб відповісти, але Алієна випередила його.
— У нас сталося лихо, — відповіла вона замість брата. — Ми їдемо на зустріч із королем.
— Зрозуміло, — сказала лісничиха.
То була невисока жінка зі смаглявою шкірою та настороженим поглядом. Вона не стала їх більше розпитувати.
Алієна швидко доїла юшку й захотіла ще. Вона підняла свою миску. Жінка відвернулася. Це спантеличило дівчину. Невже та не розуміла, чого вона просить? Чи вона не мала більше юшки? Алієна вже збиралася суворо звернутися до неї, коли в дверях з’явився вердюр.
— Я покажу вам клуню, де ви зможете поспати, — сказав він і зняв каганець із гачка біля дверей. — Ходімо зі мною.