Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 83)
Алієна пішла через каплицю до вівтаря. То була проста дерев’яна скриня, пофарбована в біле, без оздоблення. Вона обперлася на неї та сильним поштовхом зсунула вбік.
— Що ти робиш? — перелякано спитав Річард.
— Тут батькова схованка, — пояснила дівчина. — Він розповів мені про неї перед тим, як його схопили.
На підлозі під вівтарем виявився клунок з ряднини. Алієна розгорнула його. Усередині лежав великий меч із піхвами та паском і кинджал зловісного вигляду завдовжки у фут[97].
Річард підійшов подивитися. Він не вмів поводитися з мечем. Цілий рік він навчався цього мистецтва, але й досі був незграбний. Проте Алієна взагалі не знала, як його тримати, тому дала його братові. Він застібнув пасок у себе на крижах.
Алієна подивилася на кинджал. Вона ніколи в житті не носила зброї. Упродовж усього життя поруч був хтось, хто міг її захистити. Дівчина відчула себе геть покинутою, коли зрозуміла, що тепер має носити смертоносний ніж заради власного захисту. Вона навіть не була певна, чи зможе ним скористатися. «Я колись вдарила дикого кабана дерев’яним списом, тож, напевне, зможу вдарити кинджалом людину — когось на зразок Вільяма Гамлейського», — подумала вона й відчула відразу від самої думки про це.
Кинджал був у шкіряних піхвах із петелькою, щоб чіпляти на пасок. Петелька була доволі велика, і Алієна надягла її собі на зап’ясток, немов браслет, і сховала кинджал у рукаві. Він був довгий і сягав їй аж за лікоть. Навіть якщо вона не наважиться нікого ним вдарити, то зможе добряче налякати.
Річард сказав:
— Ходімо звідси, мерщій.
Алієна кивнула, рушила до дверей, але зупинилася. Надворі швидко розвиднювалося, і вона побачила на підлозі речі, на які раніше не звернула уваги. Придивившись, вона зрозуміла, що це два сідла: одне — звичайного розміру, друге — велетенське. Вона уявила собі Вільяма та його слугу, які приїхали напередодні, розпалені своїм успіхом у Вінчестері, втомлені подорожжю, кинули сідла в каплиці й поспішили в донжон. Вони й подумати не могли, що хтось наважиться їх викрасти. Але коли люди в розпачі, вони здатні на відчайдушні вчинки.
Алієна підійшла до дверей і визирнула надвір. Ранкове світло було ще слабким, і все здавалося сірим. Вітер вщухнув, і небо було безхмарним. Уночі з даху каплиці зірвало кілька дощок. На подвір’ї не було нікого, крім двох коней, що скубали мокру траву. Вони глянули на Алієну й знов опустили голови.
Один кінь був великим бойовим — для нього і призначалося те велетенське сідло. Другий — рябий жеребець — був не такий розкішний, але збитий і міцний. Алієна перевела погляд на сідла, потім — знов на коней.
— Чого ти чекаєш? — з нетерпінням запитав Річард.
Алієна наважилася.
— Заберемо їхніх коней, — рішуче сказала вона.
Річард злякався.
— Вони вб’ють нас.
— Вони не зможуть нас наздогнати. А якщо ми
— А що, як вони зловлять нас до того, як ми поїдемо?
— Нам треба поквапитися.
Насправді вона зовсім не була така певна в собі, як удавала, але мала якось підбадьорити Річарда.
— Спершу осідлаємо рисака — схоже, він не такий баский. Неси звичайне сідло.
Вона побігла на подвір’я. Обидва коні були прив’язані до пнів, що залишилися на місці спалених будинків. Алієна взялась за мотузку й обережно потягнула. То, звісно, був кінь слуги. Дівчина хотіла б, щоб він був меншим і лагіднішим, але гадала, що і з цим зможе впоратися. А Річардові доведеться їхати на бойовому коні.
Рисак підозріло подивився на Алієну та прищулив вуха. Вона, хоч і поспішала, змусила себе розмовляти лагідно й обережно натягувати мотузку, і кінь заспокоївся. Вона взяла його за голову й стукнула по носі, а Річард надягнув вуздечку та вставив вудило в пащу. Алієна зітхнула з полегшенням. Річард поклав менше з двох сідел коневі на спину й затягнув попругу кількома швидкими, впевненими рухами. Вони обоє були змалечку звиклими до коней.
До сідла слуги з обох боків були приторочені мішки. Алієна сподівалася, що там може бути щось корисне — кресало, якась їжа або овес для коней, — але вони не мали часу перевіряти. Вона стривожено поглянула на міст, що вів до донжона. Там нікого не було.
Бойовий кінь подивився, як сідлають рисака, та зрозумів, що чекає на нього, але, схоже, не надто волів підкорюватися незнайомим людям. Він пирхнув і вперся, коли Алієна потягнула за мотузку.
— Цить! — сказала вона.
Міцно схопивши мотузку, дівчина сильно натягнула її, і кінь неохоче наблизився. Але він був надзвичайно дужий, і, якби почав брикатися, навряд чи вони змогли б осідлати його. Алієна подумала, що вони могли б сісти на рисака удвох із Річардом. Але тоді Вільям зумів би наздогнати їх на бойовому коні.
Коли кінь наблизився, вона обв’язала мотузку навколо пня, щоб жеребець не втік. Але щойно Річард спробував надягнути вуздечку, кінь задрав голову й ухилився.
— Спробуй спершу осідлати, — порадила Алієна.
Вона говорила до тварини й гладила її кремезну шию, поки Річард затягував попругу величезного сідла. Кінь, здавалося, готовий був підкоритися.
— Будь слухняним, — твердо сказала йому Алієна, однак коня було складно надурити, і він одразу відчув паніку під її удаваним спокоєм.
Річард наблизився з вуздечкою, але кінь пирхнув і відсахнувся.
— Я тебе пригощу, — пообіцяла Алієна й сунула руку в порожню кишеню своєї накидки.
Кінь повірив. Вона простягнула порожню руку, а він опустив голову й понюхав. Дівчина відчула його шершавий язик у себе на долоні. У ту саму мить Річард накинув вуздечку та всунув між губ коневі вудило.
Алієна знову з острахом озирнулася на донжон, але там досі було тихо.
— Залазь, — наказала вона Річардові.
Він, не без зусиль, вставив ногу в стремено та сів верхи на величезного коня. Алієна відв’язала мотузку.
Тут кінь гучно заіржав.
В Алієни зайшлося серце. Цей звук могли почути в донжоні. Вільям, напевне, знав голос свого коня, ба більше — такого дорогого коня. Він міг прокинутися.
Вона стала квапливо відв’язувати другого коня. Замерзлі пальці незграбно шарпали по вузлу. Думка про те, що Вільям міг прокинутися, змусила її нервувати. Вона уявляла, як він розплющить очі, сяде, озирнеться, пригадає, де перебуває, та подумає, чому його кінь ірже. Він безперечно вийде надвір. Вона відчувала, що не може побачити його знову. Те ганебне, жорстоке й нестерпне, що він вчинив, знову повстало перед нею в усьому своєму жахітті.
— Швидше, Алі! — нетерпляче гукнув Річард.
Його кінь смикався від нетерпіння, і хлопчик ледь стримував його. Щоб той хоч трохи втомився, його треба було гнати галопом одну-дві милі[98], тільки тоді, й лише тоді, він стане слухняним. Кінь знов заіржав і пішов убік.
Алієна нарешті впоралася з вузлом. Вона вже хотіла кинути мотузку, але згадала, що тоді не матиме чим прив’язати коня знову, тому поспішно скрутила її та приторочила до сідла. Дівчина мусила також підтягнути стремена, налаштовані під Вільямового слугу, який був на кілька дюймів вищий за неї, — вона б не дотягнулася до них, коли сіла б верхи. Але натомість Алієна уявила, як Вільям спускається сходами, йде через залу, виходить надвір…
— Я не можу більше його тримати, — із зусиллям сказав Річард.
Алієна нервувала не менше за Річардового коня. Вона заскочила на жеребця. Їй було боляче сидіти, тому вся її увага зосередилася на тому, щоб утриматися в сідлі. Річард повів коня до брами, і Алієнин кінь без спонукань пішов слідом. Ноги не діставали до стремен, як вона й чекала, тому дівчина трималася колінами. Щойно вони рушили, як ззаду почувся крик.
— Ні! — вголос простогнала вона.
Алієна побачила, як Річард підштовхнув свого коня. Величезна тварина пустилася риссю. Її рисак поскакав услід. Дівчина була рада, що той наслідує бойового коня, адже вона не могла його контролювати. Річард ще раз штовхнув коня ногою і швидко пролетів через арку вартівні. Алієна знову почула крик, тепер уже ближче. Вона обернулася й побачила Вільяма зі слугою, які бігли за нею через подвір’я.
Річардів кінь був більш норовистий, тому, побачивши перед собою вільний простір, нахилив голову й понісся галопом. Вони з гуркотом проскакали по дерев’яному мосту. Алієна відчула, немов хтось тягне її за ногу, і побачила бічним зором руку, що тягнулася до попруги. Але за мить рука зникла, і вона усвідомила, що їм вдалося втекти. Її страх зник, але повернувся біль. Поки Алієна скакала галопом через поле, їй здавалося, що її ріжуть ізсередини, — як тоді, коли мерзотник Вільям оволодів нею. Вона відчула, як тепла цівка побігла по стегну. Дівчина довірилася своєму коневі й заплющила очі, силкуючись подолати біль. Але жахи вчорашнього дня знов наринули на неї, і вона знов бачила все, навіть із заплющеними очима. Вони з братом неслися через поля, і Алієна повторювала під стукіт кінських копит: «Я не пам’ятаю, я не пам’ятаю — нічого, нічого, нічого».
Її кінь повернув праворуч, і вона відчула, як він іде некрутим схилом. Алієна розплющила очі й побачила, що Річард повернув із багнистої дороги та виїхав на лісову стежку. Їй спало на думку, що брат, мабуть, хоче вморити коня, перш ніж його сповільнити. Обома кіньми буде легше правити, коли вони втомляться. Невдовзі вона помітила, що її кінь сповільнився. Дівчина відкинулася в сідлі. Кінь пішов підтюпцем, а потім — ступою. Річардів кінь усе ще був на силі й незабаром відірвався від них.