Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 82)

Він підняв туніку й показав їй свого прутня. Вона перелякалася. «Схоже, вперше бачить твердий пуцюр, — подумав він. — Гляди, і справді незаймана. Так навіть краще».

— Приведи сюди хлопця, — наказав Вільям Волтерові. — Нехай дивиться.

Чомусь думка про те, щоб зробити це на очах у Річарда, здавалася йому неймовірно спокусливою.

Волтер підштовхнув Річарда вперед і змусив стати на коліна.

Вільям став навколішки й розсунув її ноги. Вона почала відбиватися. Він ліг на неї, силкуючись змусити її підкоритися, але дівчина пручалася, і він не міг увійти в неї. Це дратувало: вона могла все зіпсувати. Він обперся на лікоть і вдарив її кулаком в обличчя. Дівчина крикнула, її щока почервоніла, але щойно він спробував нею оволодіти, як вона знову запручалася.

Волтер міг би вгамувати її, але він тримав хлопця. Раптом Вільямові дещо спало на думку.

— Волтере, відріж малому вухо, — сказав він.

Алієна завмерла.

— Ні! — хрипко закричала вона. — Облиш його, припини його мучити!

— Тоді розсунь ноги, — сказав їй Вільям.

Вона дивилася на нього, її очі округлилися від страху та усвідомлення жахливого вибору, що він їй запропонував. Вільям смакував її страждання. Волтер зрозумів з півслова, витягнув кинджал і приставив його Річардові до правого вуха. Якусь мить він вагався, а потім майже лагідним рухом відрізав Річардові мочку вуха.

Річард закричав. З ранки пирснула кров. Шматок плоті впав на груди Алієні, що здіймалися від важкого дихання.

— Не треба! — закричала вона. — Добре. Я згодна.

Вона розсунула ноги.

Вільям плюнув собі на долоню, змочив їй між ногами та запхав у неї пальці. Вона закричала від болю. Це збудило його ще більше. Він ліг на неї. Вона лежала покірлива, але напружена, заплющивши очі. Поки Алієна опиралася, тіло її стало слизьким від поту, але вона все одно тремтіла. Вільям прилаштувався, але завагався — його надто тішив передсмак і її страх. Він звів очі. Річард дивився на них із жахом, а Волтер — хтиво.

Вільям сказав:

— Ти наступний, Волтере.

Алієна застогнала у відчаї.

Вільям грубо й раптово увійшов у неї, сильно та глибоко й, зустрівши спротив її невинності — вона справді була незаймана! — сунув глибше, так само жорстоко. Йому трохи боліло, але не так сильно, як їй. Вона закричала. Тоді він зробив іще зусилля й відчув, як рветься її перетинка. Алієна зблідла, схилила голову набік і знепритомніла. Тоді нарешті Вільям викинув у неї своє сім’я. Він реготав від відчуття задоволення й тріумфу, аж доки впав знесилений.

Негода вирувала майже всю ніч, але вщухла ближче до світанку. Раптова тиша розбудила Тома. Він лежав у темряві, слухав важке дихання Альфреда, який спав поруч із ним, і легенький подих Марти з іншого боку й подумав, що ранок може видатися ясним і вперше за кілька хмарних тижнів можна буде побачити схід сонця. Він чекав цього.

Том підвівся й відчинив двері. Було ще темно, і він мав достатньо часу. Штовхнув ногою сина.

— Альфреде, прокидайся! Скоро зійде сонце.

Альфред застогнав і сів. Марта перевернулася на інший бік, так і не прокинувшись. Том підійшов до столу та зняв кришку з глиняного горщика. Він дістав звідти пів буханця хліба й відкраяв дві великі скибки — одну для себе, одну для Альфреда. Вони сіли на лавці й поснідали.

У джбані ще залишався ель. Том зробив великий ковток і передав джбан Альфредові. Агнеса змусила б їх розлити його по чашах, так само й Елена, але тепер у домівці не було жінки. Коли Альфред напився, вони вийшли з будинку.

Поки вони йшли подвір’ям пріорату, небо із чорного стало сірим. Том хотів був піти до будинку пріора, щоб розбудити Філіпа. Але той, схоже, мислив так само, як і Том, бо вже стояв на колінах у важкій накидці в руїнах собору й молився.

Вони мусили точно визначити східно-західний напрямок, що мав стати віссю, вздовж якої будуватиметься новий собор.

Том уже давно підготувався до цього. На сході він вбив у землю залізний штир із маленьким кільцем, схожим на вушко голки. Штир був майже в Томів зріст, і кільце опинялося на рівні його очей. Він закріпив штир сумішшю жорстви та вапняного розчину, щоб той часом не зрушив із місця. Того ранку Том мав поставити ще один такий штир, точно на захід від першого, з протилежного краю майданчика.

— Заміси розчин, Альфреде, — сказав він.

Альфред пішов по пісок і вапно, а Том — у комору з інструментами, облаштовану поряд із клуатром, по дерев’яний молоток і другий штир. Звідти він попрямував на майданчик і став там, чекаючи на схід сонця. Філіп закінчив молитися та приєднався до нього, а Альфред у ночвах змішував пісок і вапно з водою.

Небо посвітлішало. Усі троє напружилися. Вони уважно дивилися в напрямку східної стіни монастирського подвір’я. Нарешті над стіною показався червоний сонячний диск.

Том змінював свою позицію, аж доки побачив краєчок сонця через кільце на штирі на дальньому краю. Потім, коли Філіп почав молитися вголос латиною, Том взяв другий штир і тримав його перед собою — так, щоб він затуляв йому сонце. Тоді поставив його рівно на землю та став повільно втискати загостреним кінцем у вологий ґрунт, стежачи, щоб штир був точно між його оком і сонцем. Том зняв молоток з паска та почав обережно забивати штир у землю, доки кільце опинилося на рівні його очей. Якщо він усе зробив правильно і якщо його рука не здригнулась, сонце мало з’явитися в кільцях обох штирів.

Він заплющив одне око й подивився другим через ближній штир на дальній. Сонце світило через обидва кільця. Між штирями можна було провести ідеальну лінію зі сходу на захід. Вона й визначатиме розташування нового собору.

Том пояснив це Філіпові, відступив і дав йому подивитися на сонце через кільця на верхівках обох штирів.

— Ідеально, — сказав Філіп.

Том кивнув.

— Так і є.

— Знаєш, який сьогодні день? — спитав Філіп.

— П’ятниця.

— Крім того, сьогодні день мучеництва святого Адольфія. Господь послав нам ясний день, щоб визначити за сонцем розташування собору, в наше престольне свято. Хіба це не добрий знак?

Том усміхнувся. Зі свого досвіду він знав, що в будівельній справі старанна робота важливіша за добрі прикмети. Але він був радий за Філіпа.

— І справді, — сказав він. — Це дуже добрий знак.

Розділ 6

I

Алієна старалася не думати про це.

Усю ніч вона просиділа на холодній кам’яній підлозі каплиці, спершись спиною на стіну та вдивляючись у темряву. Попервах дівчина думала тільки про пекло, через яке щойно пройшла, але поступово біль відступив, і вона змогла зосередитися на звуках бурі: дощу, що стукотів по даху каплиці, й вітру, який завивав на бастіонах опустілого замку.

Спершу Алієна сиділа гола. Після того як ті двоє її… Коли вони закінчили, то залишили її лежати на підлозі, а Річарда — спливати кров’ю поруч із нею, самі ж сіли до столу. Вони їли й пили так, немов забули про неї, і тоді вони з Річардом скористалися нагодою і потихеньку пішли із зали. Тоді вже вирувала буря, і вони побігли через міст під рясним дощем, а потім сховались у каплиці. Але Річардові довелося негайно повернутися назад. Він мусив увійти до зали, де були ті двоє, взяти накидки, що висіли на гачку біля дверей, для себе й Алієни, і втекти, перш ніж вони встигнуть щось зробити.

Брат не розмовляв із нею, а мовчки віддав їй накидку, загорнувся у свою і сів за ярд[96] від Алієни, притулившись до тієї самої стіни. Вона потребувала, щоб хтось, хто її любить, обійняв і заспокоїв її, але Річард поводився так, немов сестра скоїла щось страшенно ганебне. Найгіршим було те, що вона почувалася так само. Алієна відчувала провину — немов вчинила щось гріховне, — тож розуміла, чому брат не хоче її втішити, не хоче навіть торкатися її.

Вона раділа холоду. Він допоміг їй відсторонитися від світу й, здавалося, навіть утамував її біль. Дівчина не могла заснути, але із часом вони обоє немов увійшли в якийсь транс і дуже довго так просиділи, нерухомі, наче мертві.

Коли буря раптом ущухла, чари розвіялися. Алієна зрозуміла, що бачить вікна каплиці — маленькі сірі плями, що з’явилися там, де раніше була суцільна пітьма. Річард підвівся й пішов до дверей. Дівчина дивилася на нього, роздратована тим, що брат порушив її спокій: вона хотіла сидіти біля стіни, аж доки замерзла б або померла з голоду, адже її тішила лише думка про мирний сон у вічному забутті. Річард відчинив двері, і тьмяне ранкове світло впало йому на обличчя.

Це видовище вивело її з трансу. Річарда тяжко було впізнати. Його обличчя набрякло так, що втратило форму, і було все вкрите засохлою кров’ю та синцями. Алієні захотілося плакати. Річард завжди вдавав із себе сміливця. Ще маленьким хлопчиком він гасав замком на уявному коні, вдаючи, що коле людей уявним списом. Батькові лицарі завжди заохочували його й прикидалися, що бояться його дерев’яного меча. Насправді ж Річард боявся навіть котячого сичання. Але вчора він зробив усе, на що був здатен, і сильно постраждав через це. Тепер вона мала подбати про брата.

Алієна повільно підвелася на ноги. Тіло боліло, але біль був не такий сильний, як учора. Вона спробувала вгадати, що зараз відбувається в донжоні. Вільям і його слуга, напевне, допили глек вина й заснули, а прокинуться, мабуть, коли добре розвидниться.

До того часу вони з Річардом мусять бути вже далеко.