Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 81)

Навколо не було видно жодних ознак життя. Вільям раптом подумав, що Алієна могла поїхати. То було б таким розчаруванням! Тоді їм із Волтером доведеться провести безрадісну голодну ніч у холодному й брудному замку. Вони наблизилися до драбини, що вела до верхньої зали.

— Тихо, — сказав Вільям Волтерові. — Якщо вони тут, я хочу їх здивувати.

Він штовхнув двері. У великій залі було пусто, темно й стояв запах нежилого приміщення: як він і очікував, вони мешкали на верхньому поверсі. Вільям обережно рушив до сходів. Сухий очерет хрустів у нього під ногами. Волтер скрадався слідом за ним.

Вони підійнялися сходами. Нічого не було чутно: грубі кам’яні стіни приглушували звуки. На півдорозі Вільям зупинився, обернувся до Волтера, приклав пальця до губ і вказав на світло під дверима нагорі: там хтось був.

Вони зійшли нагору й зупинилися біля дверей. Зсередини почувся дівочий сміх. Вільям радісно усміхнувся. Він намацав ручку, обережно обернув її та відчинив двері. Сміх перейшов у переляканий крик.

Те, що він побачив у кімнаті, неймовірно потішило Вільяма. Алієна та її молодший брат Річард сиділи за столиком біля вогнища й грали в якусь настільну гру, а домоправитель Метью стояв позаду й зазирав дівчині через плече. Обличчя Алієни зарум’янилося від жару вогнища, на ній була світла полотняна туніка, а в її темному волоссі стрибали руді відблиски вогню. Дівчина, широко розтуливши рота, дивилася на Вільяма. Він мовчки насолоджувався її переляком. Але вже за мить вона оговталася, підвелася та спитала:

— Що тобі треба?

Вільям багато разів уявляв цю сцену. Він повільно увійшов до кімнати й зупинився біля вогнища, щоб погріти руки, а потім сказав:

— Я живу тут. А ти що тут забула?

Алієна перевела погляд із нього на Волтера. Вона була налякана й збентежена, але однаково говорила з викликом.

— Цей замок належить графові Ширингському. Кажи, нащо прийшов, а потім забирайся геть.

Обличчя Вільяма осяяла тріумфальна усмішка.

— Граф Ширингський — мій батько, — мовив він.

Домоправитель гучно крекнув, немов почув те, чого боявся, Алієна була розгнівана. Вільям тим часом продовжував:

— Учора у Вінчестері король дав батькові графство. Тепер замок належить нам. І я тут господар, доки не приїде мій батько.

Він клацнув пальцями перед обличчям домоправителя.

— Я зголоднів. Принеси хліба з м’ясом і вина.

Домоправитель вагався. Він стурбовано подивився на Алієну. Схоже, Метью боявся покидати її, але не мав вибору й пішов до дверей.

Алієна ступила до виходу, наче хотіла піти з ним.

— Залишся тут, — наказав їй Вільям.

Волтер зупинився між нею та дверима, перегородивши їй шлях.

— Не смій тут розпоряджатися! — сказала Алієна з нотками колишньої владності.

Метью перелякано мовив:

— Лишайтеся, міледі. Не гнівіть їх. Я швидко повернуся.

Алієна похмуро подивилася на нього, але залишилася на місці. Метью вийшов.

Вільям сів у крісло Алієни, а та пересіла до брата. Вільям роздивлявся їх. Вони мали схожість, але в її обличчі було більше сили. Річард був високим, незграбним і безбородим підлітком. Вільям тішився почуттям того, що вони тепер в його владі. Він спитав:

— Скільки тобі років, Річарде?

— Чотирнадцять, — похмуро відповів той.

— Убивав колись людину?

— Ні, — відказав він і з удаваною хоробрістю додав: — поки що.

«Ти теж страждатимеш, дрібний пихатий поганцю», — подумав Вільям і знову перекинувся до Алієни:

— А тобі скільки років?

Спершу здавалося, що вона його проігнорує, але потім — напевне, згадавши настанову Метью не гнівити гостей, — дівчина відповіла:

— Сімнадцять.

— Боженьки, які грамотії, — зауважив Вільям. — Алієно, ти незаймана?

— Звісно ж! — сказала вона й зашарілася.

Раптом Вільям випростав руку та вчепився в її грудь. Вона приємно лягла в його велику п’ятірню. Він стиснув її: вона була пружна, але податлива. Алієна відсахнулася, і грудь вислизнула з його хватки.

Річард підскочив і вдарив Вільяма по руці, хоч уже й було запізно. Це тільки потішило Вільяма. Він підвівся з крісла й дав Річардові добрячого ляпаса. Як він і підозрював, Річард був слабенький: він заплакав і закрив обличчя руками.

— Облиш його! — закричала Алієна.

Вільям здивовано подивився на неї. Вона, схоже, більше хвилювалася за брата, ніж за себе. Це варто було запам’ятати.

Повернувся Метью з дерев’яною дошкою, на якій лежали буханець хліба, шмат шинки та стояв глечик вина. Він зблід, побачивши, що Річард закриває обличчя руками. Метью поставив дошку на стіл і підійшов до хлопчика. Він обережно відтулив його обличчя й подивився на нього. Щока почервоніла, а одне око набрякало.

— Я ж казав не гнівити їх, — пробурмотів домоправитель.

Здавалося, він зрадів, що хлопець відбувся так легко. Вільям був розчарований: він сподівався, що Метью розгнівається. А домоправитель, схоже, прагнув позбавити його втіхи.

Вільям побачив їжу, і його рот наповнився слиною. Він підтягнув крісло до столу, дістав столовий ніж і відрізав добрячий шмат шинки. Волтер сів навпроти нього. Набивши рота хлібом із шинкою, Вільям наказав Алієні:

— Принеси кубки та налий вина.

Метью ворухнувся, щоб виконати його наказ. Вільям зупинив його.

— Не ти — вона.

Алієна вагалася. Метью стурбовано подивився на неї та кивнув. Вона підійшла до столу й узяла глечик.

Коли вона нахилилася, Вільям сунув руку їй під туніку та швидко обмацав її ногу. Його пальці торкнулися тонких литок, вкритих м’якими волосинками, потім — м’язів над коліном і ніжної шкіри стегна. Вона сіпнулася, розвернулася та замахнулася важким глечиком, щоб ударити його по голові.

Вільям відхилив удар лівою рукою, а правою щосили дав їй ляпаса — так, що аж рука заболіла. Алієна закричала. Бічним зором Вільям побачив, що Річард підвівся. Саме цього він і чекав. Він із силою відштовхнув Алієну, і та впала на підлогу з глухим звуком. Річард кинувся на кривдника, наче олень на мисливця. Вільям ухилився від його удару та штурхонув Річарда в живіт. Той зігнувся навпіл, і Вільям кілька разів ударив його в обличчя, цілячись в очі та ніс. Бити його було не так приємно, як Алієну, але все одно доволі втішно, і невдовзі Річардове обличчя заюшила кров.

Раптом Волтер скрикнув, немов хотів про щось попередити, і підхопився на ноги, дивлячись Вільямові через плече. Той обернувся й побачив Метью, що наближався до нього із занесеним для удару ножем. Вільям остовпів — він не чекав такої хоробрості від жінкуватого домоправителя. Волтер не встигав завадити йому, і Вільямові лишалося тільки здійняти обидві руки для захисту. На якусь шалену мить йому здалося, що його вб’ють саме в мить його тріумфу. Хтось сильніший смикнув би Вільяма за руку, але Метью мав тендітну статуру, ще й розм’якнув від кімнатного життя, тому ніж не влучив Вільямові в шию. Він зітхнув був із полегшенням, але Метью знову замахнувся. Вільям потягнувся по меч. Тут Волтер рвонув з-за столу з довгим гострим кинджалом у руці та вдарив ним домоправителя в спину.

Обличчя Метью спотворила жахлива гримаса. Вільям побачив, що Волтерів кинджал проштрикнув того наскрізь: жало розпороло його туніку й вилізло з грудей. Метью впустив ніж і похитнувся. Він ахкав, силкуючись вдихнути, але з горлянки виходило тільки клекотіння, а потім осів на підлогу. З рота в нього потекла кров, очі заплющилися, і він завалився на бік. Волтер висмикнув свій кинджал із нерухомого тіла. Кров приснула з відкритої рани, але за мить вщухнула.

Усі вони — Волтер, Вільям, Алієна та Річард — дивилися на тіло, що лежало на підлозі. Вільям немов сп’янів, опинившись віч-на-віч зі смертю. Він почувався так, наче йому підвладне все. Учепився в комір Алієниної туніки. Та була зроблена з м’якого й тонкого полотна — дуже дорогого. Вільям різко смикнув, і туніка розірвалася. Він потягнув сильніше й розідрав її навпіл. Шмат полотна залишився в його руці. Алієна кричала, намагаючись прикритися пошматованими рештками туніки, але та вже не сходилася на ній. У Вільяма пересохнуло в роті. Її раптова вразливість збуджувала. Це хвилювало ще більше, ніж підглядати, як вона миється, адже тепер дівчина знала, що він дивиться на неї, і соромилася. Її сором’язливість розпалювала Вільяма дедалі сильніше. Вона прикрила груди однією рукою, а другою — трикутник у себе між ніг. Вільям кинув шматок полотна, що тримав у руці, та схопив Алієну за волосся. Він потягнув її до себе, розвернув і зірвав з неї залишки туніки.

Вона мала ніжні білі плечі, вузький стан і на диво круті стегна. Вільям притиснув її до себе, торкаючись стегнами її сідниць, а потім нахилив голову та сильно, до крові, вкусив її ніжну шию — так, що Алієна знову закричала. Тут він побачив, що Річард підвівся.

— Тримай хлопця, — сказав він Волтерові. Той схопив Річарда обома руками.

Вільям однією рукою притиснув Алієну до себе, а другою обмацував її тіло. Він торкнувся її грудей, зважив їх на руці, стиснув і вщипнув маленькі пипки. Потім потягнувся рукою до її лона — до трикутника волосся, такого самого пишного й кучерявого, як і волосся в неї на голові, — і грубо запхав туди пальці. Вона заплакала. Його прутень став таким твердим, що, здавалося, проштрикне одяг.

Вільям відступив і кинув дівчину через ногу на спину. Вона впала й забилася так сильно, що почала хапати повітря ротом.

Вільям не хотів такого й не розумів, як все вийшло з-під контролю, але тепер ніщо не могло його зупинити.