Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 80)

Йому відповіла Регана:

— Думаю, йому кортить розв’язати цю дилему, але рішення здалося таким простим, що він щось запідозрив.

Це було слушно, та Філіпа все одно дратувало, що король Стефан не вхопився обома руками за таку чудову нагоду.

— Думаю, краще нам припинити розмову, щоб єпископи не здогадалися, що ми щось затіваємо, — принаймні до того, як король оголосить своє рішення, — сказав він, ввічливо кивнув і відійшов.

Філіп повернувся на ту саму кам’яну лаву. Щоб згаяти час, він думав про те, що робитиме, якщо їхній задум спрацює. Чи скоро він зможе почати будівництво нового собору? Усе залежало від того, як швидко почнуть надходити гроші від його новонабутої власності. Він матиме чимало овець — отже, й вовни на продаж улітку. Кілька ферм на пагорбах можна віддати в оренду, а ренту найчастіше сплачували після збору врожаю. Восени йому вже вистачить грошей, щоб найняти лісничого та старшого каменяра й почати запасатися деревиною та камінням. Водночас робітники можуть починати рити фундамент під наглядом Тома Будівника. А наступного року братися вже до мурування.

То були приємні роздуми.

Придворні бігали нагору й униз із тривожною спритністю: того дня король Стефан приймав швидко. Філіп навіть злякався, що він покінчить зі справами та поїде на полювання, перш ніж прибудуть єпископи.

Нарешті Генріх і Валер’ян з’явилися. Коли вони увійшли, Філіп повільно підвівся. Валер’ян здавався напруженим, а на обличчі Генріха блукав утомлений вираз. Для Генріха то була дрібна справа: він мусив підтримати іншого єпископа, але результат мало його хвилював. Для Валер’яна натомість вирішувалася доля його амбітного будівництва — а замок був лише одним з етапів на шляху Валер’яна до влади.

Філіп не знав, як поводитися з єпископами. Вони намагалися ошукати його, і йому кортіло відповісти, сказати їм, що він дізнався про їхню зраду. Але тоді вони можуть здогадатися про щось, а Філіп хотів, щоб вони нічого не підозрювали, доки король не затвердить угоду. Тому пріор приховав свої почуття і ввічливо всміхнувся. Але він дарма хвилювався: єпископи не звернули на нього жодної уваги.

Невдовзі вартові покликали їх. Генріх із Валер’яном пішли вперед, а Філіп — за ними. Гамлеї йшли позаду. Філіпове серце ладно було вискочити з грудей.

Король Стефан стояв перед вогнищем. Сьогодні він здавався жвавішим і діловитішим. Це було добре: він не стане терпіти єпископських докорів. Єпископ Генріх підійшов і став поруч із братом біля вогню, а решта вишикувалася посеред зали. Філіп відчув біль і усвідомив, що стиснув кулаки так сильно, що нігті вп’ялись у долоні. Він постарався розслабитися.

Король тихо казав щось єпископові Генріху — що саме, розчути було складно. Генріх насупився й відповів — так само нерозбірливо. Вони ще певний час розмовляли, аж поки Стефан жестом наказав Генріхові замовкнути. Король подивився на Філіпа.

Пріор нагадав собі, що минулого разу володар говорив із ним лагідно, жартував і казав, що любить, коли монахи вдягаються по-монашому.

Навряд чи сьогодні буде так само. Король прокашлявся й мовив:

— Мій вірний підданий Персі Гамлейський сьогодні набуває титулу графа Ширингського.

Філіп побачив, як Валер’ян зробив крок уперед, немов хотів щось заперечити, але єпископ Генріх зупинив його коротким заперечливим жестом.

Король продовжив:

— З володінь колишнього графа Персі отримає замок, усю землю, яку орендують лицарі, а також усі інші орні землі та низинні пасовища.

Філіп ледь стримував хвилювання. Схоже, король ухвалив їхню угоду! Він іще раз зиркнув на Валер’яна: на обличчі в того застигла гримаса розчарування.

Персі став на коліна перед королем і звів руки, немов у молитві. Король поклав свої руки на його.

— Персі, я нарікаю тебе графом Ширингським. Землі, що я зазначив, і дохід від них тепер належать тобі.

Персі промовив:

— Клянуся всім святим бути вашим вірним васалом і битися за вас із будь-ким.

Стефан відпустив руки Персі, і той підвівся.

Король обернувся до всіх інших.

— Решту фермерських земель колишнього графа я дарую… — Він зупинився, перевів погляд із Філіпа на Валер’яна й назад. — Дарую Кінгзбриджському пріорату для будівництва нового собору.

Філіп ледь стримав радісний вигук — він переміг! Він аж світився від задоволення рішенням короля. Пріор подивився на Валер’яна. Той був глибоко вражений і навіть не намагався вдати байдужість: роззявивши рот і вирячивши очі, він дивився на короля, не в змозі повірити в почуте. Він перевів погляд на Філіпа. Валер’ян розумів, що чомусь зазнав невдачі — і невдачі, вигідної для Філіпа, але не міг второпати, як це сталося.

Король Стефан сказав:

— Кінгзбриджський пріорат також матиме право без обмеження брати каміння з графської каменярні й деревину з його лісу для будівництва нового собору.

У Філіпа пересохло в горлі. Вони так не домовлялися! Каменярня й ліс повинні були належати пріоратові, а Персі мав лише одержати право там полювати. Тож Регана таки змінила умови угоди. Тепер Персі був власником усього, а пріорат лише мав право брати деревину й камінь. У Філіпа було лише кілька секунд на те, щоб подумати, чи відмовитися від такої угоди, чи ні. Король тим часом вів далі:

— У разі виникнення суперечок скарги розглядатиме шериф Ширингський, але сторони матимуть право звернутися до мене як до останньої інстанції.

Філіп подумав, що Регана вчинила зухвало, але яка різниця? Хай там як, він одержував майже все, що хотів. Тут король сказав:

— Мені здається, що ця домовленість уже затверджена обома сторонами.

Тепер часу вже не лишалось. Персі промовив:

— Так, мілорде королю.

Валер’ян розтулив рота, щоб заперечити, але Філіп його випередив.

— Так, мілорде королю, — сказав він.

Єпископ Генріх і Валер’ян обернулися й подивилися на нього. Обидва були вражені, коли зрозуміли, що Філіп, молодий пріор, який навіть не знав, що на зустріч із королем треба одягатись у чисте вбрання, домовився з королем у них за спиною. За мить вираз обличчя Генріха змінився на зацікавлений подив, немов кмітлива дитина обіграла його в «Танець на дев’ятьох», а от погляд Валер’яна став злобним і таким виразним, що Філіп, здавалося, міг прочитати його думки. Валер’ян усвідомив, що жахливо помилився, недооцінивши свого опонента, і тепер стояв як обпльований. Для Філіпа ж ця мить стала компенсацією за все: зраду, приниження, зневагу. Він підвів голову, ризикуючи піддатися гріхові гордині, й подивився на Валер’яна, немов хотів сказати: «Не так просто обставити Філіпа Гвінедійського».

Король мовив:

— Повідомте про моє рішення колишньому графові Варфоломію.

Філіп припустив, що Варфоломія тримають у підземеллі десь неподалік. Він згадав дітей, що жили разом зі своїм слугою в зруйнованому замку, подумав про те, що буде тепер із ними, і відчув докір сумління.

Король випроводив усіх, крім єпископа Генріха. Філіп ішов так, немов ступав по хмаринах. Він опинився на сходах одночасно з Валер’яном і зупинився, щоб пропустити єпископа вперед. Той подивився на нього із шаленою люттю. Коли Валер’ян заговорив, в його голосі було стільки жовчі, що Філіп, попри своє піднесення, аж похолов. Маска ненависті, на яку перетворилося обличчя єпископа, розтулила рота й прошипіла:

— Клянуся Богом, ти ніколи не збудуєш свого собору.

Він підібрав поли своєї довгої мантії та пішов сходами вниз.

Філіп зрозумів, що нажив собі запеклого ворога.

III

Вільям Гамлейський ледь стримував збудження, коли на обрії замайорів Ерлскасл.

Після того як король оголосив своє рішення, Вільям із Волтером одразу вирушили в дорогу. Вони їхали вже майже два дні, але Вільям анітрохи не втомився. Його серце, здавалося, заповнило груди й не давало дихати. Скоро він знову побачить Алієну!

Колись він сподівався одружитися з нею, бо вона була графською донькою, але дівчина відкинула його пропозицію — тричі. Він приплющив очі, пригадавши її зневагу. Вона змусила його почуватися ніким. Алієна поводилася так, наче Гамлеї були ницими простолюдинами. Але тепер усе змінилося. Тепер її родина стала ницою, і вона сама також. Він тепер графський син, а вона — ніщо. В неї немає ані титулу, ані статусу, ані земель, ані статків. Він забере в неї замок, викине її геть — і тоді вона залишиться ще й без домівки. Це було так прекрасно, що він не міг повірити своєму щастю.

Коли вони наблизилися до замку, Вільям притримав коня. Він не хотів, щоб Алієна завчасно дізналася про його прибуття: мріяв, що його поява стане для неї раптовим, жахливим, руйнівним ударом.

Граф Персі та графиня Регана повернулися до свого старого маєтку в Гамлеї, щоб забрати в Ерлскасл скарбницю, найкращих коней і слуг. Вільям мав найняти когось із місцевих, щоб навести лад у замку, розпалити вогнища та зробити його знову придатним для життя.

Небо затягло свинцево-сірими хмарами — вони нависли так низько, що, здавалося, торкалися муру. Увечері мало задощити. Так навіть краще. Він викине Алієну просто під дощ.

Вони з Волтером спішились і повели коней через дерев’яний звідний міст. Вільям з гордістю подумав, що саме він захопив замок. Нижнє подвір’я вже поросло травою. Вони прив’язали коней і залишили їх пастися. Вільям дав своєму жменю зерна. Сідла вони залишили в кам’яній каплиці, адже стайня згоріла. Коні харчали та били копитами, але вітер глушив ці звуки. Вільям і Волтер перейшли другий міст і опинилися на верхньому подвір’ї.