Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 79)

Персі постарався вдати, що його ошукують.

— Мені потрібні ліси для полювання, — сказав він. — Граф має їздити на полювання.

— Можете полювати, — швидко відповів Філіп. — Мені потрібна лише деревина.

— Це прийнятно, — сказала Регана.

Вона погодилася так швидко, що Філіп аж стривожився. Невже він віддав щось важливе й не помітив цього? Чи вона просто квапиться й не хоче зважати на дрібні деталі? Проте не встигнув він це обміркувати, як вона повела далі:

— Що, як ми переглянемо угоди та грамоти в колишній скарбниці графа Варфоломія та дізнаємося, що є якісь інші землі, які можуть спричинити суперечку між нами?

Те, що вона поринула в такі деталі, дало Філіпові надію, що вони приймуть його пропозицію. Він приховав свою радість і спокійно сказав:

— Нас розсудить посередник. Може, єпископ Генріх?

— Священник? — перепитала Регана в притаманній їй глузливій манері. — Хіба він буде безпристрасним? Ні. Може, шериф Вілтширський?

«Він буде не справедливішим за єпископа», — подумав Філіп, але йому не спадало на думку, хто міг би задовольнити обидві сторони, тому він сказав:

— Згода — за єдиної умови: якщо хтось із нас захоче оскаржити його рішення, ми матимемо право звернутися до короля.

Це мусило стати достатньою гарантією.

— Гаразд, — мовила Регана, подивилася на Персі й додала, — якщо мій чоловік не проти.

Персі сказав:

— Так, так.

Філіп розумів, що майже досягнув успіху. Він глибоко вдихнув і повів далі:

— Якщо ви згодні на мою пропозицію, то….

— Хвилинку, — перебила Регана. — Ми ще не погодилися.

— Але я дав вам усе, чого ви хотіли.

— Ми можемо забрати все графство, без поділу.

— Або не отримати нічого.

Регана вагалася.

— І як нам зробити це, навіть якщо ми погодимося?

Філіп уже обміркував усе. Він подивився на Персі.

— Чи є можливість зустрітися сьогодні з королем?

Персі стривожився, але сказав:

— Якщо я матиму поважну причину — то так.

— Треба переказати йому, що ми дійшли згоди. І попросити оголосити його рішення завтра вранці. І, крім того, запевнити його, що і ви, і я будемо ним задоволені.

— Що, як він спитає, чи згодні на це єпископи?

— Можна сказати, що не було часу повідомляти їм, і нагадати, що собор будуватиме пріор, а не єпископ. А ще натякнути, що, коли я буду задоволений, то і єпископам нема на що жалітись.

— А якщо в єпископів будуть заперечення?

— Які ж це? — спитав Філіп. — Вони ж просили віддати їм графство лише для того, щоб відбудувати собор. Валер’ян не зможе протестувати на підставі того, що він не матиме змоги витратити доходи з тих земель на щось інше.

Регана всміхнулася. Хитрість Філіпа імпонувала їй.

— Незлий задум, — зауважила вона.

— Є ще одна важлива умова, — додав Філіп і подивився їй в очі. — Король має оголосити, що моя частка буде передана пріорату. Якщо він цього не зробить сам, то я попрошу. Якщо він скаже, що передасть її комусь іншому — єпархії, ключареві, архієпископові чи комусь іще, — я відмовлюся від угоди. Майте на увазі, що я зроблю це без жодних вагань.

— Зрозуміло, — роздратовано відповіла Регана.

Її роздратування змусило Філіпа задуматися, чи не збиралася вона подати королеві дещо іншу версію їхньої угоди. Він був радий, що наголосив на цьому.

Філіп підвівся, щоб піти, але хотів остаточно переконатися, що угоду укладено.

— Отже, ми домовилися, — сказав він, немов перепитував. — Це урочиста угода.

Він подивився на подружжя.

Регана легенько кивнула, а Персі відповів:

— Ми домовилися.

Філіпове серце забилося швидше.

— Добре, — суворо сказав він. — Побачимося вранці в замку.

Він старався втримати емоції, поки йшов із кімнати, але коли опинився на темній вулиці й дещо розслабився, його обличчя осяяла широка тріумфальна усмішка.

Після вечері Філіп запав у переривчастий, тривожний сон. Він прокинувся опівночі, відвідав службу, а потім лежав із розплющеними очима на матраці й гадав, що принесе йому цей день.

Йому здавалося, що король Стефан мав би погодитися на їхню пропозицію. Це розв’язало б його дилему: він і задовольнив би лорда, і мав би собор. Утім, попри те що Філіп сказав леді Регані, він не думав, що Валер’ян покірно прийме таке рішення. Єпископ міг знайти привід, щоб його оскаржити. Він міг би — якщо швидко зорієнтується — зауважити, що така угода не забезпечить достатньо коштів, щоб побудувати величний і багато оздоблений собор, який відповідав би його потребам. Цього було б достатньо, щоб король погодився переглянути своє рішення.

Незадовго перед світанком Філіпові спало на думку, що існує ще одна загроза: Регана могла його ошукати й за його спиною домовитися з Валер’яном, запропонувавши ті самі умови: каміння й ліс, необхідні для його замку. Філіп стривожився й нервово перевернувся на другий бік. Він радо пішов би до короля сам, але той, мабуть, не прийме його, до того ж Валер’ян запідозрив би щось, якби дізнався. Ні, він уже нічого не міг вдіяти — залишалося тільки молитися.

Це він і робив аж до світанку.

Філіп поснідав разом з монахами, звернувши увагу на те, що їхній білий хліб не втамовує голод так надовго, як кінський. Але, хоч як, він однаково не міг змусити себе їсти. Філіп прийшов у замок рано, хоча знав, що о цій годині король іще не приймає підданців. Пріор увійшов у залу, сів на одну з кам’яних лав біля стіни та став чекати.

Приміщення потроху наповнювали скаржники й придворні — серед останніх було чимало вбраних у яскраві жовті, сині й рожеві туніки та накидки, облямовані розкішним хутром. Пріор пригадав, що десь у замку зберігали знамениту «Книгу Страшного суду» — найімовірніше, в залі нагорі, де король приймав Філіпа та єпископів. Пріор її не помітив, але тоді він був надто напружений, щоб звернути на щось увагу. Там була й королівська скарбниця, але книга, напевне, зберігалася поверхом вище, у сховищі поряд із королівською опочивальнею. Філіп знову відчув побожний трепет перед тим, що його оточувало, але він розумів: не можна дозволяти собі втрачати спокійну зосередженість. Усі ці люди в розкішному вбранні — лицарі, лорди, купці та єпископи — були, врешті-решт, усього лиш людьми. Більшість не вміла писати — хіба що власне ім’я. Крім того, кожен з них прийшов просити щось для себе, тоді як Філіп був тут за Господнім дорученням. Його місія і його брудна сутана робили його не нижчим за них, а вищим.

Ця думка додала йому мужності.

Коли на сходах, що вели у верхню залу, з’явився священник, натовпом пронеслася хвиля сум’яття. Усі сподівалися, що король почне приймати прохачів. Священник обмінявся кількома словами з одним із вартових і повернувся нагору. Вартовий вказав на одного з лицарів, що були в залі. Той залишив свій меч вартовим і підійнявся сходами.

Філіп подумав, яким дивним життям живуть королівські духовні особи. Король, безперечно, не міг обійтися без них — вони не лише проводили служби, а й чимало писали й читали, допомагаючи володарю в його справах. Ніхто, крім духовенства, не був здатний на це: ті нечисленні миряни, що знали грамоту, не вміли швидко читати й писати. Але життя духовенства при дворі не вирізнялося особливою побожністю. Рідний брат Філіпа Френсіс теж обрав таке життя й служив у Роберта Глостерського. «Якщо ми ще колись зустрінемося, треба спитати, що він думає про це», — вирішив Філіп.

Невдовзі по тому, як перший скаржник зійшов нагору, в залі з’явилися Гамлеї.

Філіп подолав порив негайно підійти до них: він не хотів, щоб хтось здогадався про їхню змову — було ще рано. Пріор пильно роздивлявся їх, немов намагався прочитати їхні думки. Йому здалося, що Вільям має оптимістичний вигляд, Персі — тривожний, а Регана — натягнута немов струна. За кілька хвилин Філіп підвівся й пішов через кімнату, стараючись не привертати до себе уваги. Він ввічливо привітався з Гамлеями та спитав у Персі:

— Вдалося побачитися з ним?

— Так.

— То що?

— Він сказав, що обміркує це упродовж ночі.

— Але чому? — спитав Філіп із відчуттям розчарування та гніву. — Про що тут міркувати?

Персі знизав плечима.

— Спитай у нього.

Філіп обурився.

— Яким він здавався — радим чи ні?