Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 78)
Його шокувала Валер’янова безпринципність. Філіп згадав сумний вираз його очей, коли він дивився на зруйнований собор. Тоді пріор подумав, що в глибині Валер’янової душі жевріє щира побожність. Мабуть, Валер’ян був переконаний, що в служінні церкві благочестиві наміри виправдовують нечисті. Філіп ніколи так не вважав. «Я ніколи не вчиню з Валер’яном того, що він вчинив зі мною», — подумав він.
Філіп зроду не вважав себе легковірним. Він замислився, в чому саме помилився. Йому на думку спало, що єпископ Генріх у шовковій мантії, розкіш Вінчестеру та його собору, купи срібла на монетному дворі, гори м’яса в різницях і очікування зустрічі з королем вселили в нього святобливий трепет. Він забув, що Господь бачить грішне серце і крізь шовки; що єдине багатство, якого слід прагнути, — то Царство Небесне і що навіть король має ставати на коліна в церкві. Коли йому здалося, що всі навколо набагато могутніші й вишуканіші за нього, Філіп забув про справжні чесноти, втратив здатність критично мислити й сліпо довірився своїм патронам. І в нагороду за це його зрадили.
Він ще раз оглянув мокре від дощу будівництво, розвернув коня та поїхав назад, глибоко ображений. Вільям не відставав.
— Що скажеш, монаше? — вискалив зуби Вільям.
Філіп промовчав.
Він згадав, як допоміг Валер’янові стати єпископом. Валер’ян сказав: «Ти хочеш, щоб я зробив тебе пріором Кінгзбриджським. Я хочу, щоб ти зробив мене єпископом». Звісно, він приховав те, що єпископ тоді вже був мертвий, тому Філіпова обіцянка не мала жодного значення, хоч і здавалося, що він мусить її дати, щоб гарантувати своє обрання пріором. Прикрість полягала в тому, що він мав би залишити вибір
Потім він згадав, як його зневажали, як ним нехтували та маніпулювали, як його зрадили, і страшенно розізлився. «Покірність — чеснота для монаха, але за стінами клуатру від неї самі неприємності», — із сумом подумав він. У світі, де в ціні влада й гроші, людина має бути підозрілою, вимогливою та наполегливою.
— Брехливі попи надурили тебе, чи не так? — сказав юний Гамлей.
Філіп натягнув віжки. Тремтячи від гніву, він вказав пальцем на Вільяма.
— Стули-но пельку, хлопче. Ти говориш про служителів Господніх. Ще одне слово — і горіти тобі в пеклі, присягаюся.
Вільям побілів зі страху.
Філіп вдарив коня п’ятами в боки. Вільямів глум нагадав йому, що мали на меті Гамлеї, коли вирішили показати Валер’янів замок. Вони хотіли спровокувати сварку між Філіпом і Валер’яном, внаслідок якої виникне суперечка, і графство відійде не пріорові чи єпископові, а Персі. Що ж, Філіп більше не дозволить маніпулювати собою. Відтепер маніпулювати буде він.
Але що він міг зробити? Якщо Філіп посвариться з Валер’яном, земля дістанеться Персі. Якщо Філіп нічого не зробить, земля дістанеться Валер’янові.
Чого прагнув король? Він хотів допомогти побудувати новий собор: то був би вчинок, гідний короля, який врятує його душу в потойбічному житті. Але він також мав відзначити вірність Персі. Хоч як дивно, ніщо не змушувало його задовольняти забаганки двох впливовіших мужів — єпископів. Філіпові здалося, що королівська дилема — як задовольнити і себе, і Персі Гамлейського — може бути розв’язана.
Отаким і має бути рішення.
Ця думка втішила його. Ніхто не чекав, що він може домовитися з Гамлеями, і саме тому це могло спрацювати. Єпископи точно не готові до цього. Він заскочить їх зненацька.
То буде втішна переміна.
Але як домовитися зі скупими Гамлеями? Персі були потрібні родючі Вілтширські землі, графський титул, влада й авторитет, що їх давало б лицарське військо під його командуванням. Філіпові також була потрібна земля, а от лицарі були йому ні до чого: його більше цікавили каменярня й ліс.
Він почав подумки формулювати домовленість, і йому здалося, що не все ще втрачено. Якою втіхою стане для нього перемога — після всього, що сталося.
Із дедалі більшим азартом пріор обмірковував, як звернутися до Гамлеїв. Він мусив бути не просто прохачем. Мусив зробити пропозицію, яку неможливо відхилити.
Коли вони під’їхали до Вінчестеру, Філіпова накидка промокла до нитки, а кінь брикався, але пріорові здавалося, що він знайшов відповідь.
Коли вони проїхали арку західної брами, він сказав Вільямові:
— Ходімо до твоєї матері.
Вільям здивувався.
— Я думав, ти одразу поїдеш до єпископа Валер’яна.
Безсумнівно, Регана сказала синові, що саме так і має статися.
— Мені байдуже, що ти думав, хлопче, — процідив Філіп. — Веди мене до своєї матері.
Він почувався готовим до конфронтації з леді Реганою. Надто довго він був покірним.
Вільям повернув на південь і повів Філіпа в будинок на Золотій вулиці, між замком і собором. То була велика оселя зі стінами, наполовину зробленими з каменю й наполовину — з дерева. Вони увійшли в коридор, звідки двері вели в кілька апартаментів. Вочевидь Гамлеї зупинилися тут: вінчестерці здавали кімнати тим, хто приїздив на королівський суд. Якщо Персі стане графом, він матиме власний будинок у місті.
Вільям провів Філіпа у світлицю, де стояло велике ліжко й горів вогонь у каміні. Регана сиділа біля вогню, а Персі стояв поруч. Регана здивовано подивилася на Філіпа, але швидко оговталася й спитала:
— Ну що, монаше, — моя правда?
— Ти ще ніколи так не помилялася, нерозумна жінко, — грубо відказав Філіп.
Його злість так шокувала її, що вона нічого не могла вимовити.
Йому було приємно дати їй скуштувати її ж власного частування. Він продовжив тим самим тоном:
— Думала, що можеш нацькувати нас із Валер’яном одне на одного? Думала, я не здогадаюся, що до чого? Ти хитра відьма, але повір — ти не одна така розумна на світі.
Він прочитав у неї на обличчі усвідомлення того, що її план не спрацював і вона гарячково думає, як вчинити далі. Філіп вирішив дотиснути, поки Регана збентежена.
— Ти зазнала краху, Регано. Тепер перед тобою два шляхи. Перший — сидіти й сподіватися на краще. Чекати на королівське рішення. Сподіватися, що завтра вранці він буде в гуморі.
Філіп замовкнув. Вона неохоче спитала:
— А другий?
— Другий шлях — це домовитися зі мною. Ми розділимо графство, і нічого не залишимо Валер’янові. Ми звернемося до короля та скажемо, що дійшли згоди, щоб він благословив її до того, як єпископи щось заперечать. — Філіп сів на лавку з невимушеним виглядом. — Це найкраще для вас. Ви не маєте вибору.
Він подивився на вогонь, тому що не хотів бачити її напруження. Його пропозиція мала здатися Гамлеям привабливою. То була можливість одержати щось конкретне замість перспективи не одержати нічого. Але вони були жадібні й могли схилитися до варіанту «все або нічого».
Першим заговорив Персі:
— Розділити графство? Як?
Філіп із полегшенням подумав, що вони хоча б зацікавилися.
— Моя пропозиція така щедра, що відхиляти її — справжнє безумство, — сказав йому пріор та розвернувся до Регани: — Я пропоную вам кращу половину.
Вони подивилися на нього, чекаючи пояснень. Регана спитала:
— Про що ти? Яку саме?
— Що цінніше для вас — орна земля чи ліс?
— Орна земля, звісно ж.
— Тоді беріть орні землі, а я візьму ліс.
Регана примружилася.
— Бо тобі потрібна деревина для собору.
— Саме так.
— А пасовища?
— Що б ви хотіли — пасовища для худоби чи травку для овець?
— Пасовища.
— Тоді я візьму овечі ферми на пагорбах. Доходи від ринків чи від каменярні?
Персі поспішив:
— Від рин…
Регана перебила його.
— А якщо ми захочемо каменярню?
Філіп знав, що вона розуміє його мотиви: йому було потрібне каміння для будівництва собору. Але знав він і те, що каменярня їх не цікавить, — ринки приносили більше грошей із меншим клопотом, — тому впевнено сказав:
— Але ви не захочете, правда ж?
Вона похитала головою.
— Ні. Ми згодні на ринки.