Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 77)

— Тут немає нічого таємного. Доходи від цих земель підуть на відбудову собору.

— Чому ти такий певний?

— Тому що так було задумано! — запротестував Філіп, але десь у його підсвідомості зародилися перші сумніви.

Презирливий тон Регани змінився на лукавий.

— Ці землі належатимуть пріорату, — спитала вона, — чи єпархії?

Філіп глянув на неї та відвів погляд: її обличчя було надто бридке. У своїх розрахунках він спирався на припущення, що землі належатимуть пріорату, а не єпархії, і будуть під його керівництвом, а не під керівництвом Валер’яна. Але тепер пріор пригадав, як єпископ Генріх просив короля віддати графство єпархії. Філіп тоді подумав, що той просто обмовився. Але Генріх так і не виправився — ані тоді, ані пізніше.

Пріор підозріло подивився на Регану. Вона не могла напевно знати, що Генріх сказав королеві. Отже, це її правдиве припущення? Чи вона просто плете інтригу? Наразі сварка між Філіпом і Валер’яном була їй надзвичайно вигідна. Філіп сказав:

— Валер’ян — єпископ, йому потрібен собор.

— Йому багато чого потрібно, — зауважила Регана. Тепер вона здавалася не такою злобною та більш людяною, але Філіп однаково не міг змусити себе довго дивитися на неї. — Для деяких єпископів собор був би першочерговою необхідністю. Але у Валер’яна є інші потреби. І поки тримає руку на гаманці, він даватиме тобі й твоїм робітникам стільки, скільки вважатиме за потрібне.

Філіп розумів, що вона не помиляється — принаймні в цьому. Якщо Валер’ян збиратиме ренту, він, безперечно, забиратиме якусь частку на власні потреби й сам визначатиме величину тієї частки. Ніщо не завадить йому за бажання забирати будь-які кошти на витрати, ніяк не пов’язані із собором. А Філіп тим часом упродовж місяців не знатиме, чи зможе розрахуватися з будівниками.

Безсумнівно, краще було б, якби землею володів пріорат. Але Філіп розумів, що Валер’ян противитиметься цьому, а єпископ Генріх його підтримає. Останньою надією Філіпа було звернення до короля. Але якщо король Стефан дізнається, що церковники не можуть дійти згоди, то тоді вже точно віддасть графство Персі Гамлейському.

Чого, власне, і прагнула Регана.

Філіп похитав головою.

— Якщо Валер’ян хоче обманути мене, то навіщо він взяв мене із собою? Міг би приїхати сам, щоб особисто звернутися до короля.

Вона кивнула.

— Так, міг би. А в короля могли б виникнути сумніви в щирості Валер’яна, коли б той сказав, ніби просить графство лише, щоб відбудувати собор. Ти ж угамував його підозри, коли підтримав Валер’янове прохання. — У її голосі знову з’явилися нотки презирства. — Ти такий жалюгідний у своїй брудній сутані, що король неодмінно мав би тебе пожаліти. На це Валер’ян і розраховував, коли взяв тебе із собою.

Філіп зі страхом подумав, що її слова можуть бути правдою, але не хотів визнавати це.

— Ви просто хочете, щоб графство віддали вашому чоловікові, — сказав він.

— Згоден пів дня їхати верхи, щоб побачити підтвердження моїх слів?

Останнє, чого прагнув Філіп, — це втрапити в якусь оборудку Регани Гамлейської. Але він мав переконатися, чи не безпідставні її звинувачення, тому неохоче відповів:

— Так, згоден.

— Завтра?

— Добре.

— Будь готовий на світанку.

Вільям Гамлейський, син Персі й Регани, — ось хто наступного ранку, коли монахи служили утреню, чекав Філіпа надворі. Вони виїхали з Вінчестеру через західну браму й одразу повернули на північ від Етелінг-стріт. Філіп зрозумів, що вони рушили в напрямку палацу єпископа Валер’яна — дорога туди тривала якраз пів дня. Але навіщо? Усе це викликало підозри, і він мав бути готовим до всього. Гамлеї могли спробувати використати його — питання лише, як саме. Можливо, Валер’ян мав якийсь документ, і Гамлеї хотіли, щоб Філіп побачив його або викрав — якусь угоду чи грамоту. Юний лорд Вільям міг сказати людям єпископа, що їх відправили по той документ, і йому повірили б, тому що Філіп був із ним. Вільям також міг задумати будь-яку іншу каверзу, тож Філіпові треба бути напоготові.

То був похмурий, сірий мрячний ранок. Перші кілька миль Вільям жваво скакав, а потім сповільнився, щоб дати коневі відпочити. Певний час вони їхали мовчки, аж потім хлопець сказав:

— То що, монаше, хочеш забрати в мене графство?

Його ворожий настрій заскочив Філіпа зненацька. Він нічим не заслужив такого ставлення, тому обурився й відповів:

— У тебе? Ти його не отримаєш, хлопче. Воно може дістатися мені, або твоєму батькові, або єпископові Валер’яну. Ніхто не просив віддати його тобі. Сама думка про це вже абсурдна.

— Я його успадкую.

— Побачимо, — Філіп вирішив, що немає сенсу сперечатися з Вільямом, і примирливо додав: — Я не бажаю тобі зла, я лише хочу побудувати новий собор.

— Тоді забери графство в когось іншого, — сказав Вільям. — Чому всі завжди докучають нам?

Філіп відзначив нотки люті в його голосі та спитав:

— Невже вам і справді так докучають?

— Те, що сталося з Варфоломієм, мало всім стати наукою. Він зневажав нашу родину, і от що його спіткало.

— Я думав, це більше стосується його доньки.

— Та лярва така ж пихата й гонориста, як її батько. Але вона своє дістане. Врешті-решт усі стануть перед нами на коліна, от побачиш.

Філіп подумав, що такі емоції зазвичай не притаманні двадцятирічним хлопцям. Вільямові промови більше личили б заздрій і дошкульній жінці середнього віку. Пріор не хотів продовжувати розмову. Зазвичай люди намагалися не подавати свою ненависть у чистому вигляді, але Вільям був надто наївний для того. Філіп сказав:

— Краще приберегти помсту до Страшного суду.

— Чому б тобі не зачекати з будівництвом до Страшного суду?

— Тому що тоді вже буде запізно рятувати душі грішників від пекельних тортур.

— От тільки не треба про це! — огризнувся Вільям з істеричними нотками в голосі. — Прибережи це для своїх проповідей.

Філіп хотів зробити якесь різке зауваження, але утримався. Було щось дивне в цьому хлопцеві. Пріор відчував, що Вільяма будь-якої миті може охопити неконтрольований гнів і тоді він стане смертельно небезпечним. Філіп його не боявся. Він взагалі не боявся жорстоких людей — напевне, тому що в дитинстві бачив найгірше, на що вони здатні, і пережив це. Але він нічого не доб’ється, якщо гнівитиме Вільяма своїми нотаціями, тому лагідно сказав:

— Небеса і пекло — ось із чим я маю справу. Чеснота і гріх, відпущення і покарання, добро і зло. Боюся, я не можу мовчати про це.

— Тоді розмовляй сам до себе, — відрізав Вільям, підострожив коня та поскакав уперед.

Коли він опинився за сорок-п’ятдесят ярдів[94], то знову сповільнився. Філіп думав, що хлопець заспокоївся й поїде поруч із ним, але той продовжував їхати попереду — і так упродовж усього ранку.

Філіп почувався тривожно й чомусь засмучено. Він більше не контролював своєї долі: дозволив Валер’янові Біґо взяти ініціативу до своїх рук у Вінчестері, а тепер Вільяму Гамлейському — супроводити себе в загадкову подорож. «Усі намагаються мною маніпулювати, — думав він. — Чому я дозволив це? Час перехопити ініціативу». Однак йому нічого не лишалося, хіба що розвернутись і поїхати назад, у Вінчестер. Але то було б зовсім безглуздо, тому він їхав за Вільямом і похмуро дивився на крижі його коня.

Незадовго до полудня вони в’їхали в долину, де стояв єпископський замок. Філіп пригадав, як був тут на початку року, — сповнений тривоги через жахливу таємницю, яку ніс. Після того сталося дуже багато змін.

На його подив, Вільям проминув палац і подався на пагорб. Дорога перетворилася на вузьку стежку між полями, яка не могла вести до чогось важливого. Коли вони майже досягли вершини, Філіп помітив ознаки будівельних робіт: дорогу їм перерізав земляний насип, який, здавалося, з’явився зовсім недавно. Філіпа вразила жахлива здогадка.

Вони повернули вбік і їхали уздовж валу, аж доки знайшли прохід. За валом Філіп побачив рів, засипаний біля проходу, щоб можна було його перейти.

Філіп спитав:

— Оце ти й хотів показати?

Вільям тільки кивнув у відповідь.

Підозри підтвердилися: Валер’ян будував замок. Філіп почувся розчавленим.

Він пустив коня вперед і перетнув рів, а Вільям поїхав за ним. Рів і насип оточували верхню частину пагорба. За ровом стояв кам’яний мур у два-три фути[95] заввишки. Його явно ще не добудували, адже, зважаючи на неабияку ширину, він мав бути дуже високим.

Валер’ян будував замок, однак на будівництві не було робітників, інструментів, стосів каміння або деревини. Чимало було зроблено за короткий проміжок часу, але потім роботи зупинилися. Очевидно, у Валер’яна закінчилися гроші.

Філіп сказав Вільямові:

— Жодних сумнівів, що цей замок будує єпископ.

Вільям відповів:

— Хіба Валер’ян Біґо дозволив би комусь іще будувати замок поруч зі своїм палацом?

Пріор почувався ображеним і приниженим. Картина була зрозуміла: єпископ Валер’ян жадав Ширингського графства з його каменярнями й лісами, щоб побудувати собі замок, а не собор. Філіп для нього був просто засобом досягнення своєї мети, а пожежа в Кінгзбриджському соборі — зручним приводом. Роль обох полягала в тому, щоб пробудити в короля побожність і змусити його віддати Валер’янові графство.

Філіп подивився на себе очима Валер’яна та Генріха: наївне, покірне, усміхнене й на все згодне ягня, яке ведуть на забій. Як вправно вони скористалися ним! Він довіряв їм і зважав на них, він зносив їхню зневагу зі щирою усмішкою, адже вірив, що вони йому допоможуть, тоді як вони водили його за ніс.