Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 9)
Мовивши це, Елена вперше здалася вразливою. Вираз непохитної самовпевненості зник, і Том побачив, що вона стурбована та розгублена. Вона мусила повернутися в суспільство заради Джека, але як? Якби вона була чоловіком, то могла б спробувати умовити якогось лорда дати їй ферму, особливо якби переконливо збрехала, що повернулася з паломництва в Єрусалим або Сантьяго-де-Компостелу. Часом траплялися жінки-фермерки, але то завжди були вдови з дорослими синами. Жоден лорд не дав би ферму жінці з малою дитиною. Ніхто не найняв би її робітницею ані в місті, ані на селі, до того ж вона не мала де жити, а чорноробам зазвичай житла не давали. Вона була ніким.
Том співчував їй. Вона віддала своїй дитині все, що могла, але того було замало. Однак він не бачив виходу з її біди. Хай прекрасна, винахідлива та незламна, вона була приречена провести решту днів, ховаючись у лісі зі своїм диваком-сином.
Агнеса, Марта й Альфред повернулися. Том тривожно глянув на Марту, але в доньки був такий вигляд, ніби найгірше, що з нею будь-коли траплялося, це вмивання. На певний час майстер цілком заглибився в проблеми Елени, але тепер пригадав і власні злидні: він був без роботи, а його свиню вкрали. День ішов до вечора. Том почав збирати їхнє манаття.
— Куди прямуєте? — спитала Елена.
— У Вінчестер, — відповів Том. У Вінчестері був замок, палац, кілька монастирів і, що найважливіше, — собор.
— Солсбері ближче, — сказала Елена. — Коли я була там востаннє, в місті збиралися перебудовувати собор — хочуть збільшити його.
У Тома аж серце підстрибнуло. Саме цього він і прагнув. Якби він здобув роботу на будівництві собору, то зміг би нарешті стати старшим майстром.
— У якому напрямку Солсбері? — нетерпляче спитав він.
— Ідіть назад, звідки прийшли, милі три-чотири[21]. Пам’ятаєте розвилку на дорозі, де ви повернули ліворуч?
— Так — біля ставка з гнилою водою.
— Саме так. Права стежина веде в Солсбері.
Вони зібралися йти. Агнесі не сподобалася Елена, але вона спромоглася ввічливо сказати:
— Дякую за те, що допомогла подбати про Марту.
Елена всміхнулася, але очі в неї були сумні.
За кілька хвилин Том озирнувся. Елена стояла на місці й дивилася їм услід, широко розставивши ноги та прикривши очі рукою, а чудний хлопчик тримався позаду. Том помахав їй, і вона помахала у відповідь.
— Цікава жіночка, — сказав він Агнесі.
Дружина промовчала.
Альфред мовив:
— Хлопчик у неї
Вони йшли під низьким осіннім сонцем. Том гадав, яке те Солсбері, — він зроду там не бував. У ньому вирувала радість. Звісно, він мріяв збудувати собор з порожнього місця, але то була рідкість: усі здебільшого покращували, розширювали або частково перебудовували старі будівлі. Проте він задовольнився б і тим, якби колись йому дозволили будувати за його власним проектом.
— Чому той дядько вдарив мене? — спитала Марта.
— Бо хотів украсти нашу свиню, — відповіла їй Агнеса.
— Завів би краще
«Якби Елена знала якесь ремесло, то не мала б горя», — думав Том. Муляр, тесляр, ткач або чинбар ніколи не опинилися б в її становищі. Ремісник завжди міг піти в місто шукати роботу. Траплялися й ремісниці, але то здебільшого були дружини ремісників.
— Чоловік їй потрібен, — сказав Том уголос.
Агнеса твердо відповіла:
— Тільки свого я їй не віддам.
III
День, коли вони втратили свиню, також був останнім погожим днем. Вони переночували в клуні, а вранці, коли вийшли надвір, побачили, що небо стало свинцевого кольору, завивав холодний вітер, і час од часу зривалася злива. Вони розгорнули накидки з грубої повстяної тканини й надягли їх — зав’язавши туго під підборіддям і насунувши каптури, щоб уберегти обличчя від дощу. В путь рушили в похмурому настрої — четвірка понурих примар під дощем, чиї деревняки хлюпали по брудних калюжах.
Том думав про Солсберійський собор і те, яким він виявиться насправді. Загалом, собор — то такий самий храм, як інші: церква, де є єпископський престол. Але на ділі соборні церкви найбільші, найзаможніші, найпишніші та найвитонченіші. Собор нечасто був просто тунелем з вікнами. Більшість соборів мала три тунелі: високу галерею та дві нижчих нави з бічними проходами, що за формою нагадувало голову та плечі. Замість бічних стін центральний тунель мав два ряди колон, об’єднаних арками, що утворювали галерею. Проходи використовувалися для процесій — вельми видовищних у соборних церквах, — а ще в навах влаштовували каплички, присвячені певним святим, які залучали такі важливі для церкви пожертви. Собори були найдорожчими будівлями на світі, набагато дорожчими за палаци або замки, здатними, однак, заробляти кошти на своє утримання.
Солсберійський собор розташовувався не так далеко, як здавалося Томові. Ближче до середини дня вони зійшли на пагорб і побачили перед собою дорогу, що звивалася в низині; а за зрошеними дощем полями, немов човен на озерній гладіні, на іншому пагорбі височіло укріплене місто Солсбері. Дощ приховував деталі, але Том розгледів кілька веж — чотири чи п’ять, — що здіймалися високо над міським муром. Побачивши стільки кам’яних споруд, Том відчув, як його серце закалатало.
Холодний вітер на рівнині морозив щоки й руки родині, поки вона брела дорогою до східної брами. Біля підніжжя пагорба, яким були розкидані будиночки, сходилися чотири дороги, де Томова сім’я злилися з іншими подорожніми, які, згорбившись і опустивши голови, проривалися крізь негоду під захист міських мурів.
На узвозі, що вів до брами, вони порівнялися із запряженою волом повозкою, навантаженою камінням, — для Тома то був обнадійливий знак. Візник зігнувся позаду грубого дерев’яного воза та штовхав його плечем, допомагаючи двом волам, що дерлись угору. Том побачив нагоду заприятелювати. Він кивнув Альфредові, і вони удвох налягли плечима на віз.
Дерев’яні колеса застукотіли дощатим мостом, що вів через величезний засохлий рів. «Чимало ж роботи знадобилося, щоб вирити його та викласти міський мур — мабуть, тут працювали сотні людей», — думав Том; це було ще масштабніше, ніж вирити котлован для собору. Міст через рів тріщав і скрипів під вагою повозки й двох кремезних тварин, що її тягнули.
Перед брамою узвіз закінчився, і повозка пішла легше. Візник розігнувся, Том і Альфред зробили те саме.
— Красно вам дякую, — сказав візник.
Том спитав:
— Для чого каміння?
— Для нового собору.
— Нового? Кажуть, тут просто розбудовують старий.
Візник кивнув.
— Казали десять років тому. Але тепер уже будують новий.
Знов гарна новина.
— А хто старший майстер?
— Джон Шафтсберійський, хоч і єпископ Роджер докладає руку до плану.
Звичайна річ. Єпископи нечасто давали будівельникам свободу. Нелегким завданням старшого майстра завжди було вгамування хворобливої уяви священників та обмеження польоту їхньої фантазії до практичної міри. Але людей на роботу набирав особисто Джон Шафтсберійський.
Візник вказав на Томів вузол з інструментами.
— Муляр?
— Так. Шукаю роботу.
— Може, і знайдеш, — байдуже сказав той. — Якщо не в соборі, то в замку.
— А хто опікується замком?
— Той самий Роджер — він і єпископ, і каштелян.
«Ясна річ», — думав Том. Він уже чув про впливового Роджера Солсберійського, який здавна був наближеним короля.
Вони минули браму й увійшли в місто. Навколо було стільки будинків, людей і тварин, що, здавалося, кріпосний вал зараз лусне, і всі вони посиплються в рів. Дерев’яні хатини стояли стінка до стінки, тулились одна до одної, немов роззяви на повішенні. Кожен клаптик землі для чогось використовувався. Там, де між будинків був прохід, влаштовувалося мешкання — без вікон, бо майже на весь фасад ліпилися двері. Туди, де місця забракло б навіть для найменшої халупи, вклинювалася ятка, де продавали ель, хліб чи яблука; а там, де було затісно й для цього, з’являлося стійло, хлів, гноївня або просто діжка з водою.
Крім того, стояв страшенний шум. Дощу було несила заглушити галас у ремісничих майстернях, вигуки коробейників, привітання, торги, сварки, іржання, гавкіт і вереск тварин.
Намагаючись перекричати шум, Марта спитала:
— Чим так смердить?
Том усміхнувся. Донька вже два роки не бувала в місті.
— Це запах людей, — відповів він.
Вулиця була лише трохи ширша за віз, але візник не зупиняв волів, побоюючись, що ті більше не зрушать з місця; він підганяв їх, не зважаючи на перешкоди, і тварини сунули крізь натовп, без розбору відштовхуючи то лицаря верхи на бойовому коні, то лісничого з луком, то грубого ченця на поні, зброєносців, жебраків, домогосподарок і повій.
Віз наздогнав старого вівчаря, що намагався тримати купи невеличку отару. Том зрозумів, що в місті, напевно, базарний день. Коли віз порівнявся з вівчарем, одна вівця рвонула у відчинені двері пивниці, і за якусь мить уся отара вже була всередині, перекидаючи столи, стільці та кухлі.
Під ногами в них вирувало море з бруду та сміття. Том подивився, як дощ лупить по дахах, як перетворюється на потоки, та прикинув ширину канави, яка відвела б воду з вулиці. Він подумав, що в сильну зливу цією вулицею можна плавати в човні.
Ближче до вершини пагорба, де височів замок, вулиця розширялася. Там стояли кам’яні будинки, один-два потребували дрібного ремонту. Вони належали майстрам і купцям, які на першому поверсі облаштовували майстерні та крамниці, а на другому — свої мешкання. Роздивляючись товари, виставлені на продаж, Том дійшов висновку, що місто заможне. Ножі та горщики потрібні всім, але тільки багаті люди купують хустки з вишивкою, паски з прикрасами та срібні пряжки.