Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 10)
Перед замком візник повернув праворуч, і Том з родиною рушили слідом. Вулиця вигиналася навколо замкового валу. Вони минули ще одну браму, і метушня міста залишилася позаду — так само раптово, як і з’явилася, — а навколо постало вже інше сум’яття: гарячкова, але впорядкована коловерть будівництва.
Вони опинилися на подвір’ї собору, за муром. Його територія охоплювала всю північно-західну чверть розташованого колом міста. Якусь мить Том стояв на місці, вбираючи в себе те, що бачив. Сам вид, звуки й запахи будівництва радували його так само, як інших тішить погожий день. Коли вони прийшли слідом за возом, ще два виїхали звідти порожняком. У будах, що тулилися до церковних стін, каменярі обтісували брили залізними зубилами та здоровезними дерев’яними молотами, щоб створити елементи майбутніх цоколів, колон, капітелей, стовпів, підпор, арок, вікон, лежнів, бельведерів і парапетів. Посеред двору, віддалік від інших будівель, стояла кузня, і крізь відчинені двері виднівся вогонь; по всьому подвір’ю розносилися удари молота по ковадлу — то коваль робив нові інструменти на заміну тим, що зношували каменярі. Більшості це здавалося б хаосом, але Том бачив великий і складний механізм, яким йому так кортіло керувати. Він знав, що робить кожен з робітників, і міг миттю оцінити, на якому етапі будівництво: зараз будувався східний фасад.
Уздовж східної частини, на висоті двадцяти п’яти — тридцяти футів[22]тяглося риштовання. Муляри на ґанку чекали, поки вщухне дощ, але чорнороби жваво бігали сходами з камінням на плечах. Вище, на дерев’яному каркасі даху, працювали бляхарі, які повзали, немов павуки, і прибивали свинцеві листи до балок та прилаштовували ринви й жолоби.
Том із жалем усвідомив, що будівлю майже завершено. Роботи триватимуть ще роки зо два — і якби йому вдалося влаштуватися сюди, цього строку було б замало, щоб стати старшим муляром, не кажучи вже про старшого майстра. Хай там як, він погодився б і на це, якби хтось запропонував, адже наближалася зима. Якби вони мали свиню, то пережили б зиму і так, але тепер Том мусив знайти роботу.
Вони пішли за возом уздовж огорожі — туди, де складали каміння. Воли з вдячністю схилилися до поїлки. Візник гукнув до муляра, що проходив неподалік:
— Де старший майстер?
— У замку, — відповів той.
Візник кивнув і повернувся до Тома.
— Думаю, ти знайдеш його в палаці єпископа.
— Дякую.
— Навзаєм.
Том пішов з подвір’я, Агнеса з дітьми рушила за ним. Вони повернулися на вузьку, забиту людьми вулицю та рушили до замку. Центральну фортецю оточували ще один сухий рів і великий земляний вал. Вони пройшли звідним мостом. У караульні обіч брами сидів на табуреті присадкуватий чолов’яга в шкіряній накидці й поглядав на дощ. На паску в нього висів меч. Том звернувся до нього:
— Добридень. Я звуся Том Будівник. Хочу поговорити зі старшим майстром, Джоном Шафтсберійським.
— Він у єпископа, — байдуже одказав охоронець.
Вони зайшли всередину. Як і більшість замків, цей був скупченням різноманітних будівель, що стояли уздовж земляного валу. Подвір’я мало впоперек ярдів сто[23]. Навпроти брами з дальнього боку стояла масивна фортеця — останній рубіж у разі нападу, — що височіла над валами для ліпшої оглядовості. Ліворуч від неї купчилися низенькі будівлі, здебільшого з дерева: довга стайня, кухня, пекарня та кілька комор. Посередині був колодязь. Праворуч, захопивши більшу частину території, стояв великий кам’яний будинок — то, вочевидь, і був замок. Збудований у тому самому стилі, що й новий собор, з невеликими, закругленими згори дверми та вікнами, він мав два поверхи. Будівля була нова — муляри й досі працювали на одному з рогів, де, вочевидь, зводили вежу. Попри дощ на подвір’ї було чимало людей — одні приходили, інші йшли, дехто квапливо перебігав під дощем з одного будинку в другий: зброєносці, священники, торговці, робітники та прислуга з палацу.
Том побачив кілька дверей, що вели в палац, усі відчинені — попри те, що надворі дощило. Він не був певен, що робити далі. Якщо старший майстер мав зустріч з єпископом, то краще було їм не заважати. З іншого боку, єпископ — то не король. Том був вільною людиною, муляр у серйозній справі, а не якийсь підлабузник-прохач із суплікою. Він почувався рішуче. Залишивши Агнесу з Мартою, вони з Альфредом рушили брудним подвір’ям до палацу та увійшли в найближчі двері.
Батько із сином опинились у маленькій капличці зі склепистою стелею та вікном у дальній стіні над вівтарем. Біля входу за високим столом сидів священник і щось швидко писав на пергаменті. Він звів на них очі.
Том швидко спитав:
— Де майстер Джон?
— У ризниці, — сказав священник і кивнув головою на двері в бічній стіні.
Том не спитав дозволу зустрітися з майстром. Йому здавалося, що коли він поводитиметься так, наче на нього чекають, то змарнує менше часу. Кількома кроками він перетнув капличку й увійшов у ризницю.
То була маленька квадратна кімнатка, освітлена численними свічками. Майже всю підлогу займала мілка пісочниця. Дрібний пісок був ідеально розрівняний лінійкою. У кімнаті стояли двоє чоловіків. Обидва коротко глянули на Тома та знову відвернулися до піскової поверхні. Єпископ, зморшкуватий старий із блискучими чорними очима, малював на піску нагостреною паличкою. Старший майстер у шкіряному фартуху терпляче стежив за ним зі скептичним виразом обличчя.
Том чекав у бентежній тиші. Він мав справити гарне враження: бути ґречним, але не запопадливим, і показати свої знання без хвастощів. Зі свого досвіду наймання людей Том знав, що майстер любить, коли його підлеглі слухняні й умілі.
Єпископ Роджер малював двоповерхову будівлю з великими вікнами з трьох боків. Том бачив, що він вправний кресляр — його лінії були рівні, а кути прямі. На піску поставав план бічного профілю будівлі, але Томові було зрозуміло, що збудувати таку неможливо.
Єпископ закінчив і сказав:
— Готово.
Джон повернувся до Тома та спитав:
— Що це таке?
Том удав, ніби подумав, що в нього питають його думку про малюнок. Він відповів:
— Не можна робити такі великі вікна в крипті[24].
Єпископ роздратовано подивився на нього.
— Це скрипторій, а не крипта.
— Але завалиться точно так само.
Джон сказав:
— Він має слушність.
— Але щоб писати, потрібно світло.
Джон знизав плечима й подивився на Тома.
— Хто ти такий?
— Мене звуть Том, я — муляр.
— Я здогадався. Що привело тебе сюди?
— Шукаю роботу.
Том затамував подих.
Джон похитав головою.
— Я не можу тебе найняти.
У Тома обірвалося серце. Він хотів розвернутися й піти, але терпляче чекав, доки йому пояснять причини.
— Ми працюємо тут уже десять років, — продовжив Джон. — Більшість мулярів завели собі будинки в місті. Ми близькі до завершення, і зараз у мене більше мулярів, ніж я потребую.
Том зрозумів, що надії немає, але все одно спитав:
— А в палаці?
— Те саме, — відповів Джон. — Власне, там і працюють ті, кому тут нема роботи. Якби не палац та інші замки єпископа Роджера, я вже почав би звільняти мулярів.
Том кивнув. Удавано байдужим голосом, щоб не виказати свого розпачу, він запитав:
— Може, знаєте, де є робота?
— На початку року взялися будувати монастир у Шафтсбері. Напевне, і досі будують. Туди день іти.
— Дякую.
Том розвернувся та пішов геть.
— Мені шкода, — сказав навздогін Джон. — Ти наче непогана людина.
Том мовчки вийшов. Він був розчарований: зарано дав волю сподіванням — немає нічого дивного, коли тобі відмовляють. Але він так тішив себе мріями про те, що знову будуватиме собор. Тепер йому доведеться працювати на нудному міському мурі або огидному будинку якогось срібляра.
Том розправив плечі й пішов через подвір’я назад, де його чекали Агнеса та Марта. Він би нізащо не показав дружині свого розчарування. Завжди намагався переконати її в тому, що все добре, що він контролює ситуацію, і хай тут не знайшлося роботи — не страшно, адже вони неодмінно знайдуть щось у сусідньому місті, а якщо ні — то в наступному. Том знав: якщо Агнеса помітить його відчай, то переконає десь осісти, а він не хотів цього — хіба що то було б місто, де збиралися будувати собор.
— Для мене тут нічого нема, — сказав він Агнесі. — Ходімо далі.
Вона була пригнічена.
— А здавалось би, є і собор, і замок, можна було б сподіватися, що для муляра знайдеться місце.
— Обидві будівлі майже завершені, — пояснив Том. — Тут і без того більше людей, ніж треба.
Родина перейшла звідний міст і знов занурилася в людні міські вулиці. Вони увійшли в Солсбері через східну браму, а вийти збиралися через західну, на дорогу, що вела у Шафтсбері. Том повернув праворуч і повів їх через ту частину міста, якої вони ще не бачили.
Він зупинився біля кам’яниці, що вкрай потребувала ремонту. Вапняний розчин розкришився та сипався з-під каміння. У щілини вже пробрався мороз, і деякі каменюки тріснули. Ще одна зима прискорить руйнування. Том вирішив вказати на це господареві.
Вхід на першому поверсі мав вигляд широкої арки. Дерев’яні двері були відчинені, а в проході сидів ремісник, з молотком у правій руці та швайкою в лівій. Він вирізьблював складний візерунок на дерев’яному сідлі, що стояло перед ним на столі. Позаду Том побачив складену деревину та шкіру, а хлопчик з мітлою замітав стружку.
Том мовив: