Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 11)

— Добридень, майстре лимарю.

Лимар підвів голову, оцінив Тома, дійшов висновку, що той може дозволити собі сідло, якщо воно йому знадобиться, і коротко кивнув.

— Я будівник, — продовжив Том. — Бачу, тобі потрібні мої послуги.

— Чому?

— Вапно вже сиплеться, каміння тріскається, твій будинок може не пережити цю зиму.

Лимар похитав головою.

— У місті повно мулярів. Нащо мені давати роботу комусь прийшлому?

— Добре, — Том відвернувся. — Бог з тобою.

— Сподіваюсь, що так, — сказав лимар.

— Грубий мужлай, — пробурмотіла Агнеса, коли вони відійшли.

Вулиця вивела їх на ринкову площу. Там, на пів акра бруду, селяни з навколишніх селищ обмінювали нечисленні надлишки м’яса або зерна, молока чи яєць на речі, що були їм потрібні та які вони не в змозі були зробити самостійно: горщики, лемеші, мотузки й сіль. Ринок завжди був явищем мальовничим і галасливим. Базарний день не минав без торгу, глузливого суперництва торговців, що стояли поруч, дешевих пирогів для дітей, часом — менестрелів або акробатів, багатьох розмальованих повій, а частенько і скаліченого солдата, який розповідав про східні пустелі й люті орди сарацинів. У тих, хто вигідно продав товар, нерідко виникала спокуса це відсвяткувати й спустити бариш на міцний ель, тому ближче до середини дня атмосфера ставала буйною. Інші програвали свої пенні в кості, через що виникали бійки. Але того дощового ранку, коли врожаї вже було продано або заховано в комори, на базарі панував спокій. Промоклі селяни мляво торгувалися з містянами, що тремтіли від холоду, і всі мріяли піти нарешті додому, грітися біля коминків.

Томова родина проштовхувалася крізь похмурий натовп, ігноруючи кволі заклики продавця ковбас і точильника ножів. Вони майже минули ринок, коли Том побачив їхню свиню.

Він так здивувався, що спершу не міг повірити очам. Тут Агнеса просичала:

— Томе! Дивись!

Він зрозумів, що дружина теж її впізнала.

Не могло бути жодних сумнівів: він знав ту свиню так само добре, як Альфреда або Марту. Її вправно тримав чолов’яга з міцною статурою та червонощоким обличчям людини, що їсть м’яса вдосталь, а може й дещо надмірно: то, безперечно, був різник. Том з Агнесою витріщилися на нього, а він не міг їх не помітити, адже вони перегородили йому дорогу.

— Що? — спитав різник, збентежений їхніми поглядами, силкуючись пройти.

Тишу порушила Марта.

— Це наша свиня! — збуджено сказала вона.

— Це правда, — мовив Том, спокійно дивлячись на різника.

На мить на його обличчі з’явилася хитра гримаса, і Том зрозумів, що той знає: свиня крадена. Однак чолов’яга сказав:

— Я щойно віддав за неї п’ятдесят пенсів, тому тепер вона моя.

— Хоч би кому ти їх віддав, той не мав права продавати цю свиню. Тому й не дивно, що ти купив її так дешево. У кого сторгував?

— У селянина.

— Ти знаєш його?

— Ні. Послухай, я гарнізонний різник. Я не можу просити кожного фермера, що продає мені свиню чи корову, привести із собою дванадцятьох людей, які присягнуть, що вона належить йому.

Він розвернувся, щоб піти, але Том схопив його за руку й зупинив. Той на секунду розізлився, але зрозумів: якщо дійде до бійки, йому доведеться випустити свиню, і хтось із Томової родини може її схопити, а тоді вже різник муситиме доводити, що то його свиня. Тому він стримався та сказав:

— Якщо маєш претензії — іди до шерифа.

Том на мить замислився, але відкинув такий варіант. Він не мав доказів. Натомість він спитав:

— Який він мав вигляд — той, хто продав тобі мою свиню?

Різник зирнув убік і відповів:

— Такий самий, як і в інших.

— Він прикривав рота?

— Ось тепер пригадую, що так.

— Це вигнанець, він приховував каліцтво, — різко сказав Том. — Ти, звісно, не звернув на це уваги.

— Дощ так і ллє! — запротестував різник. — Усі по вуха закутані.

— Просто скажи мені, чи давно він пішов.

— Щойно.

— А куди?

— У шинок, куди ж іще.

— Тринькати мої гроші, — з огидою мовив Том. — Ну все, йди собі. Може, і тебе колись пограбують, і тоді ти також злитимешся на людей, що купують товар запівдарма без зайвих запитань.

Різник сердився та хотів якось одповісти, але трохи подумав і вирішив, що краще йому просто зникнути.

Агнеса спитала:

— Чому ти його відпустив?

— Тому що його тут знають, а я — чужинець, — пояснив Том. — Якщо я поб’юся з ним, то звинуватять мене. У свині на дупі не написано, що вона моя, тож звідки знати, чия вона насправді?

— Але всі наші збереження…

— Ми ще можемо повернути гроші за неї, — сказав Том. — Замовкни й дай мені подумати.

Сварка з різником роздратувала його, і він зірвався на Агнесі.

— Десь у цьому місті бродить чолов’яга без губ і з п’ятдесятьма пенні в кишені. Нам треба лиш знайти його та забрати гроші.

— Так, — рішуче мовила Агнеса.

— Іди назад — туди, звідки ми прийшли. Іди аж до подвір’я собору. Я рушу далі й підійду до собору з іншого боку. Потім пройдемо наступною вулицею, потім — ще однією. Якщо його не буде на вулиці, то він у пивниці. Як побачиш його, лишайся поруч і відправ Марту шукати мене. Альфред піде зі мною. Старайся не привертати уваги крадія.

— Не хвилюйся, — похмуро сказала Агнеса. — Мені потрібні ці гроші, щоб прогодувати дітей.

Том торкнувся її руки й усміхнувся.

— Ти — левиця, Агнесо.

Дружина на мить зазирнула йому в очі, раптом підвелася навшпиньки та поцілувала його в губи — недовго, але сильно. Потім розвернулася та пішла назад через ринкову площу, тягнучи Марту за собою; Том з Альфредом рушили в інший бік.

Крадій, схоже, почувався безпечно. Коли той викрав свиню, Том прямував у Вінчестер. Злодюга тікав у протилежному напрямку, щоб продати її в Солсбері. Але вигнанка Елена розповіла Томові про перебудову тамтешнього собору, тому він змінив плани й, таким чином, наздогнав свинокрада, хоч і не збирався. Однак злодій думав, що вже ніколи не побачить хазяїна свині, тож завдяки цьому Том міг захопити його зненацька.

Том повільно йшов брудною вулицею і вдивлявся у відчинені двері, стараючись не привертати уваги. Він намагався бути ненав’язливим, адже ця пригода могла закінчитися бійкою, і йому не хотілося, щоб хтось запам’ятав рослого муляра, який нишпорив по місту. Більшість будинків були звичайнісінькими халупами з колод і глини, вкритими очеретом, з підлогою, засланою соломою, вогнищем посередині й нечисленними саморобними меблями. Діжка та лавки всередині вказували на шинок; ліжко в кутку, закрите завіскою, — на лігво повії; шумний натовп навколо столу — на те, що там іде гра в кості.

Жінка з нафарбованими червоним губами оголила перед ним груди, але він покрутив головою та пішов далі. Він потайки плекав думку про те, щоб зробити таке з незнайомкою, серед дня, і заплатити за це гроші, але ніколи не наважувався.

Він знову згадав Елену-вигнанку. Думка про неї теж спокушала його. Вона була неймовірно приваблива, але її глибоко посаджені уважні очі лякали. Жест повії трохи розхвилював його, однак чари Елени ще не розвіялися, і Том відчув раптове безглузде бажання кинутися назад у ліс, знайти її та повалити.

Том дійшов до церковного подвір’я, але злодія так і не побачив. Він подивився на бляхарів, що крили свинцевими листами трикутну дерев’яну основину даху над навою. Ті ще не дійшли до односхилих дахів бічних вівтарів, ще можна було побачити опірні піварки, що об’єднували зовнішній край бічних нав зі стіною центральної та підпирали верхню половину храму. Том указав на них Альфредові:

— Без цих опор стіна нави випнеться назовні й трісне під вагою склепіння, що всередині, — пояснив він. — Бачиш, піварки на одній лінії з контрфорсами[25] на стіні нави? Вони так само на одній лінії з колонами аркади. А вікна у наві — на одній лінії з арками галереї.

В Альфреда на обличчі застигнув спантеличений і водночас роздратований вираз. Том зітхнув.

Він побачив, як з іншого боку наближається Агнеса, і його думки повернулися до більш нагальних питань. Її обличчя ховалося під каптуром, але він упізнав цілеспрямовану, впевнену ходу дружини. Широкоплечі робітники відступали, щоб дати їй дорогу. Якби вона зараз наскочила на крадія і розпочала бійку, то сили були б приблизно рівні.

— Бачив його? — спитала вона.

— Ні. Ти, схоже, також не бачила.