Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 13)

І тут Том побачив чоловіка з лицем, замотаним у шарф.

Той ішов дерев’яним мостом поруч із двома супутниками. Тому здалося, ніби то двоє його поплічників — лисий і чоловік у зеленому капелюсі, що цілком могли прийти разом із ним у Солсбері. Том не бачив їх у місті, але вони могли розділитися, а потім зустрітися, щоб повертатися разом. Муляр вилаявся: він навряд чи впорався б із трьома. Але коли ті троє наблизилися, Том з полегшенням зрозумів: вони йдуть не разом.

Перші двоє, батько й син, були селянами з темними, близько посадженими очима й гачкуватими носами. Вони пішли Торговим трактом, а чоловік у шарфі попрямував за ними.

Том придивився до крадієвої ходи. Той, хоч як прикро, здавався тверезим.

Муляр озирнувся на місто й побачив постаті жінки з дитиною: Агнеса й Марта. Він розгубився, адже не думав, що йому доведеться зійтися з крадієм у них на очах, але розумів: тепер уже нічого не вдієш.

Він дивився, як усі вони наближаються, і напружився. Том був кремезний, тож під час сутички з ним більшість відступила б. Але вигнанці мали славу відчайдухів, тому наслідки бійки складно було передбачити.

Селяни пройшли повз Тома, весело балакаючи про коней. Муляр зняв молот з паска й зважив його в руці. Він ненавидів злодіїв, що, замість працювати, крали хліб у добрих людей, тому без вагань вдарив би безгубого молотом.

Крадій наблизився й пішов повільніше, немов відчув небезпеку. Том зачекав, доки той опинився за чотири-п’ять ярдів[28] від нього — заблизько, щоб тікати назад, задалеко, щоб прошмигнути вперед, — скотився з валу, стрибнув через канаву та перегородив йому шлях.

Той став як укопаний і витріщився на Тома.

— Що треба? — боязко спитав він.

«Не впізнає мене», — подумав Том і сказав:

— Учора ти вкрав мою свиню, а сьогодні продав її різникові.

— Я нічого…

— Не сперечайся, — вів далі Том. — Просто віддай гроші, що виручив за неї, і тобі ніц не буде.

На якусь мить йому здалося, що крадій послухається його й що напруженість спадає, але крадій розвернуся й побіг — просто на Агнесу.

Він не встиг розігнатися настільки, щоб збити Агнесу з ніг — це, хай там що, було б складно, — тому вони сіпалися то в один, то в другий бік, немов у незграбному танці. Крадій второпав, що жінка навмисно його не пускає, і відштовхнув її. Вона підставила йому ногу, і обоє впали.

Том кинувся до дружини, його серце гучно калатало. Крадій підводився, впершись коліном їй у спину. Том схопив його за комір, відтягнув від неї на узбіччя й, перш ніж той оговтався, штовхнув його в канаву.

Агнеса підвелася. Марта побігла до неї. Том швидко спитав:

— Ти ціла?

— Так, — відповіла Агнеса.

Селяни зупинилися, обернулися й витріщилися на цю сцену, дивуючись, що відбувається. Крадій стояв у канаві на колінах.

— Це вигнанець, — крикнула Агнеса, щоб ті не втручалися. — Він вкрав у нас свиню.

Селяни промовчали, але залишилися чекати, що буде далі.

Том знов заговорив до крадія:

— Віддай мені гроші, і я дам тобі спокій.

Чолов’яга виліз із канави з ножем у руці, прудкий, мов пацюк, і кинувся на Тома. Агнеса закричала, Том ухилився. Ніж блискавкою пронісся біля його обличчя, і Томову щоку обпекло болем.

Він відступив, заніс молот, а крадій знов махнув ножем. Том відскочив назад, а молот і ніж просвистіли у вологому вечірньому повітрі, але не влучили в ціль.

Якусь мить двоє чоловіків стояли один навпроти одного, важко дихаючи. Томова щока боліла. Він побачив, що сили рівні: хай Том був більший, але крадій мав ніж — зброю, небезпечнішу за мулярський молот. Він відчув холодну хватку страху, коли усвідомив, що може зараз померти. Раптом йому стало складно дихати.

Бічним зором він помітив якийсь рух. Крадій теж його помітив, зиркнув на Агнесу й ухилився від каменюки, яку та пожбурила йому в голову.

Том зреагував зі швидкістю людини в смертельній небезпеці та вдарив крадія по нахиленій голові.

Молот влучив у ціль саме тоді, коли чолов’яга підводив голову, — стукнув його в чоло на рівні росту волосся. Удар вийшов квапливим, Том не зміг вкласти в нього всю свою силу. Крадій похитнувся, але не впав.

Том ударив ще раз. Цей удар був потужнішим. Том встигнув підняти молот над головою й націлитися, поки оглушений крадій старався навести різкість. Коли Том опускав молот, він думав про Марту. Він ударив з усією силою, і крадій упав на землю, немов ганчір’яна лялька.

Том був надто розпалений і не відчував полегшення. Він став на коліна поруч із крадієм та почав обшукувати.

— Де його гаманець? Де гаманець, чорт забирай?

Обважніле тіло було складно совати. Нарешті Том перекинув його на спину та розв’язав накидку. На паску висів великий шкіряний кошіль. Том негайно зірвав його. Усередині лежав м’який вовняний мішечок, затягнутий шнурком. Том розв’язав його. Він був легенький.

— Порожньо! — сказав Том. — Напевне, в нього є інший.

Він зірвав із крадія накидку й ретельно її обмацав. Прихованих кишень не було, не знайшлося нічого, що нагадувало б монету. Стягнув з непритомного чоботи. Усередині також було порожньо. Тоді витягнув свій столовий ніж і розрізав підошви — і там нічого.

Том з нетерпінням розпоров комір крадієвої накидки. Схованки для грошей не було.

Крадій лежав посеред брудної дороги в самих панталонах. Селяни витріщилися на Тома, наче на божевільного. Той розлючено крикнув Агнесі:

— У нього нема грошей!

— Мабуть, програв усе в кості, — гірко мовила вона.

— Хай горить у пеклі, — сказав Том.

Агнеса стала на коліна й торкнулася грудей крадія.

— Він уже в пеклі, — озвалася вона. — Ти його вбив.

IV

Ближче до Різдва вони почали страждати від голоду.

Зима прийшла рано — холодна та сувора, як залізне зубило каменяра. Коли іній вкрив поля, на гілках ще були яблука. Люди казали: то ранні заморозки, і сподівалися, що вони короткочасні, але дарма. У селах, де відкладали осінню оранку, лемеші ламались об твердий, немов камінь, ґрунт. Селяни квапливо різали свиней і солили на зиму м’ясо. Лорди також пускали худобу під ніж, тому що зимові пасовища не прогодували б таке саме поголів’я, як улітку. Але нескінченні заморозки знищили траву, і деякі з тварин, що залишилися, все одно померли. Розпачливі вовки йшли до сіл у присмерках і задирали чахлих курчат і кволих дітей.

Щойно вдарили перші морози, на будівництвах по всій країні зведені влітку стіни спішно крили гноєм і соломою — щоб захистити від найгірших холодів, адже вапняний розчин ще не до кінця затвердів і потріскався б, якби замерз. До весни розчин уже не клали. Декого з мулярів наймали тільки на літо, і ті повернулися у свої села, де їх знали просто як майстрів, а не мулярів, і де упродовж зими вони робили плуги, сідла, упряжі, вози, лопати, двері та все інше, що потребувало вправності з молотком, різцем і пилкою. Інші муляри перебрались у прибудови на будівництві, де обтісували каміння й надавали йому складних форм, поки надворі було світло. Але через ранні заморозки роботи йшли надто швидко, а через те, що селяни голодували, єпископи та каштеляни не могли витрачати на будівництво стільки, скільки сподівалися; і поки тягнулася зима, декого з мулярів звільнили.

Том з родиною пішов із Солсбері у Шафтсбері, а звідти — у Шерборн, Веллс, Бат, Бристоль, Глостер, Оксфорд, Воллінгфорд і Віндзор. Хоч куди вони приходили, скрізь бачили вогонь у хатинах і чули стукіт заліза по камінню в церквах і замках; бачили старших майстрів у безпалих рукавичках, які будували макети арок і склепінь. Дехто з них поводився нетерпляче, грубо й безцеремонно; інші сумно дивилися на худих дітей Тома та його вагітну дружину й відмовляли ввічливо й із жалем, але завжди одне й те саме: ні, для тебе тут роботи немає.

За нагоди вони користувалися гостинністю монастирів, де подорожніх завжди могли якось нагодувати й пустити переночувати — але тільки на одну ніч. Коли на колючих кущах вистигла ожина, вони кілька днів харчувалися нею, мов пташки. Агнеса розводила багаття в лісі та варила кашу в казанку. Але здебільшого їм доводилося купувати хліб у пекарів і мариновані оселедці в рибалок, або ж їсти в шинках і харчевнях, що було дорожче, ніж куховарити самим; тому їхні гроші невблаганно закінчувалися.

Марта була худорлява від природи, але схудла ще більше. Альфред досі зростав, наче бур’ян на подвір’ї, та став довготелесим. Агнеса їла мало, але дитинка в її животі була жадібна, і Том бачив, що дружина потерпає від голоду. Часом він наказував дружині їсти більше, і тоді її суворість поступалася авторитету чоловіка й ненародженої дитини. І все одно вона не погладшала й не налилася рум’янцем, як було колись. Навпаки, жінка мала виснажений вигляд, а великий живіт лиш додавав їй схожості з дитиною, що голодує.

Після того як Том з родиною покинули Солсбері, вони пройшли три чверті великого кола, і ближче до кінця року повернулись у великий ліс, що тягнувся від Віндзору до Саутгемптону. Попрямували у Вінчестер. Том продав свої інструменти, але вони вже витратили все, крім кількох пенні: якби він знайшов роботу, йому довелося б позичати інструменти, або ж шукати грошей, щоб їх купити. До чого вдатися, якщо йому не пощастить отримати роботу у Вінчестері, він не знав. У нього були брати в рідному містечку, але воно розташовувалося на півночі, за кілька тижнів ходу, і родина померла б з голоду, поки туди дісталася б. Агнеса була єдиною дитиною в родині, а батьки її померли. Взимку робіт на полі також не було. Можливо, Агнеса могла б заробляти пенні-другий, якби влаштувалася посудомийкою в заможний особняк у Вінчестері. Блукати дорогами їй було вже не під силу, адже наближався час пологів.