Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 12)

Том сподівався, що крадій ще не пішов з міста. Він мав би спершу витратити свої пенні, тому що в лісі вони йому ні до чого.

Агнеса була тієї самої думки.

— Він десь тут. Треба шукати.

— Ходімо різними вулицями, а зустрінемося на ринку.

Том з Альфредом рушили назад уздовж церковного подвір’я та вийшли через ворота. Їхні накидки вже наскрізь промокли від дощу, і думки Тома крутилися навколо кухля пива й миски яловичої юшки біля вогню в шинку. Він згадав, як тяжко працював, щоб купити свиню, а потім — чоловіка без губ, який ударив ціпком безвинну Марту, і гнів зігрів його.

Шукати послідовно було нелегко, тому що вулиці розташовувалися безладно. Вони вели то туди, то сюди — відповідно до хаотичної забудови: то тут, то там зустрічалися різкі повороти й глухі провулки. Тільки вулиця, що вела від східної брами до звідного моста замку, була прямою. Першого разу Том тримався ближче до замкового валу. Тепер він шукав на околицях, блукаючи провулками, прилеглими до міського муру. Там були бідніші квартали, з напівзруйнованими хатинами, найгаласливішими пивницями та найстарішими повіями. Район розташовувався на схилі, тому весь непотріб із заможніших районів змивало цими вулицями та прибивало до міського муру. Щось подібне відбувалось і з людьми, адже там аж кишіло каліками, жебраками, голодними дітьми, побитими жінками й безпорадними пияками.

Але чолов’яги без губ ніде не було.

Том двічі натрапляв на людей схожої статури й зовнішності, але, придивившись, бачив, що обличчя в них не спотворені.

Він закінчив свій пошук на ринковій площі, де його з нетерпінням чекала Агнеса. Вона була напружена, а її очі горіли.

— Я знайшла його! — просичала вона.

На Тома наплинуло змішане відчуття збудження й остраху.

— Де?

— Пішов у харчевню біля східної брами.

— Веди мене туди.

Вони обійшли замок, минули звідний міст і рушили прямою вулицею до східної брами, а там повернули в лабіринт провулків біля муру. За мить Том побачив харчевню. То був навіть не будинок, а похилий дах на чотирьох підпірках, що тулився до муру. Там палало вогнище, над яким крутили на рожні баранця, а в казані кипіла юшка. Був полудень, і в крихітному шинку юрмилися люди — здебільшого чоловіки. Від аромату м’яса в Тома забурчало в животі. Він обвів оком натовп, побоюючись, що вигнанець міг піти, поки вони дісталися сюди, але негайно впізнав його — той сидів на табуреті окремо від інших, їв ложкою рагу з миски, прикриваючи рота шарфом.

Том швидко відвернувся, щоб безгубий його не побачив. Він мав вирішити, як діяти далі. Страшенно злий, він був готовий збити крадія з ніг і забрати його гаманець. Але натовп не відпустив би його, і йому довелося б пояснювати все не лише свідкам, а й шерифові. Правда була на Томовому боці, за вигнанця все одно ніхто не поручився б, а Том був муляром і справляв враження поважної людини. Але на те, щоб усе це довести, потрібен був час — імовірно, навіть кілька тижнів, якщо шериф виїхав з міста, — і його все одно могли звинуватити в порушенні спокою в королівстві — якби спалахнула бійка.

Ні. Розумніше дістати злодія, коли він буде сам.

Безгубий не міг залишитися в місті на ніч, адже в нього не було домівки, а на ночівлю його не пустили б, бо він не мав чим засвідчити свою добропорядність. Тому він мусив піти до того, як вночі зачинять браму.

А брам було лише дві.

— Найпевніше, він піде туди, звідки прийшов, — сказав Том Агнесі. — Я чекатиму біля східної брами. Альфред нехай пильнує західну. Ти лишайся в місті й стеж за крадієм. Тримай Марту поруч, але так, щоб він її не побачив. Якщо треба буде щось переказати Альфредові чи мені — відправиш її.

— Добре, — скупо відповіла Агнеса.

— А що робити, якщо він вийде до мене? — збуджено спитав Альфред.

— Нічого, — твердо мовив Том. — Подивишся, якою дорогою він піде, і чекатимеш. Марта перекаже це мені, і схопимо його разом.

Альфредове обличчя скривилося від розчарування, тому Том додав:

— Роби як я кажу. Не хочу на додачу до свині втратити й сина.

Альфред неохоче кивнув.

— Розділимося, поки він не запідозрив, що ми щось задумали. Ідіть.

Том негайно пішов від них не озираючись. Він знав, що Агнеса не підведе, і поквапився до східної брами, де вийшов з міста й перейшов хиткий дерев’яний міст, через який вони вранці підштовхували віз. Перед ним лежала дорога на Вінчестер — пряма, мов нескінченний килим, що розгортався в східному напрямку через пагорби й низини. Ліворуч скручувався й зникав за пагорбом Торговий тракт[26] — дорога, якою Том з родиною прийшли в Солсбері. Крадій майже напевне прийшов тим самим шляхом.

Том спустився з пагорба, минув скупчення хат на роздоріжжі та повернув на Торговий тракт. Треба було десь сховатися, і Том видивлявся дорогою підхоже місце. Так він пройшов зо двісті ярдів[27], але так і не знайшов схованки. Озирнувся й зрозумів, що зайшов надто далеко: він уже не бачив облич людей на роздоріжжі, тому проґавив би чоловіка без губ, якби той повернув на Вінчестер. Том знов подивився навколо. З обох боків дороги прорито канави, де можна було б сховатись у суху погоду, але сьогодні в них бігла вода. За кожною канавою височів земляний вал. З південного боку в полі за огорожею скубли траву корови. Том помітив, що одна з них лежала на горбку, частково прихованому земляним валом, з якого можна було оглядати дорогу. Він зітхнув, повернув назад, перестрибнув канаву та штовхнув корову ногою. Та підвелася й пішла геть. Том улігся на її місці — сухому й теплому. Він натягнув каптур на голову та зготувався чекати, шкодуючи, що не подумав купити хліба, перш ніж піти з міста.

Він хвилювався й трохи побоювався. Вигнанець був дрібнішим за нього, але моторним і жорстоким — достатньо було згадати, як він вдарив дрючком Марту, коли крав свиню. Тома лякала перспектива бути побитим, але перспектива залишитися без грошей хвилювала його ще більше.

Муляр сподівався, що з Агнесою та Мартою все добре. Він знав, що його дружина здатна за себе постояти. І хай би навіть вигнанець помітив її — що він міг зробити? Лише був би насторожі, от і все.

З того місця, де лежав Том, було видно вежі собору. Раптом йому закортіло зазирнути всередину, бо цікаво було, якими зробили стовпи галереї. Зазвичай то були грубі колони, з верхівки яких виходили арки — одна в північному, друга в південному напрямку, — що з’єднували сусідні колони в галереї, а ще одна — у східному чи західному напрямку, уздовж бічної нави. Це мало потворний вигляд, адже було щось неприродне в тому, що арка починалася з верхівки циліндричної колони. Коли Том подумки будував свій собор, кожна верхня опора в нього мала кілька стрижнів, з яких і виходили арки — витончене й логічне розв’язання.

Він почав уявляти оздоблення арок. Найпоширенішими були геометричні фігури — щоб викарбовувати зиґзаґи й ромби особливі вміння були не потрібні, — але Томові подобався листяний орнамент, що додавав м’якості й природності жорстким і правильним формам каміння.

Уявний собор не йшов з його думок аж до надвечір’я, коли Том побачив тендітну постать і біляве волосся Марти, яка пробиралася мостом, а потім — уздовж хатин. На роздоріжжі вона розгубилася, але обрала правильний шлях. Том дивився, як вона йде, насуплена, не певна, де його шукати. Коли донька порівнялася з ним, він тихенько гукнув:

— Марто.

Вона скрикнула, потім побачила його та стрибнула через канаву.

— Мама наказала передати тобі оце, — сказала вона й дістала щось з-під накидки.

То був гарячий пиріг із м’ясом.

— Клянуся Богом, твоя мати — неймовірна жінка! — вигукнув Том, і відкусив здоровезний шмат. Усередині була яловичина із цибулею, що смакувала дивовижно.

Марта сіла на траву поруч із Томом.

— Ось що робив той дядько, що вкрав у нас свиню, — сказала вона, поколупалася в носі й зосередилася, щоб згадати, що їй веліли переказати. Вона була така прекрасна, що Томові аж захопило дух. — Він вийшов із харчевні, зустрів пані з розмальованим обличчям і пішов до неї в хату. Ми чекали надворі.

«Поки той витрачав наші гроші на шльондру», — гірко подумав Том.

— Продовжуй.

— Він був у неї недовго, а потім вийшов і пішов у шинок. Він там і зараз. П’є мало, але грає в кості.

— Сподіваюся, він виграє, — похмуро буркнув Том. — Це все?

— Все.

— Ти голодна?

— Я з’їла хлібець.

— Ти вже переповіла це Альфредові?

— Ще ні. Я спершу пішла до тебе.

— Скажи йому, щоб не стояв під дощем.

— Щоб не стояв під дощем, — повторила вона. — Сказати це до того, як розповім про дядька, що вкрав свиню, чи після?

Це, звісно, не мало значення.

— Після, — відповів Том, наче їй була конче потрібна конкретна відповідь. Він усміхнувся їй. — Розумнице моя. Ну, біжи.

— Весела гра, — сказала Марта, помахала рукою, її тоненькі ніжки перестрибнули канаву, і вона побігла назад у місто. Том дивився їй услід з любов’ю, та водночас у його серці закипав гнів. Їм з Агнесою доводилося тяжко працювати, щоб прогодувати дітей, і він був ладен убити, щоб повернути вкрадене в них.

Вигнанець, певно, також був готовий убити. Вигнанці були поза законом: вони жили в жорстокому світі. Можливо, Фарамон Розкотигуба вже не вперше зустрічався зі своїми жертвами. Без сумніву, він був дуже небезпечним.

Темніти стало несподівано рано — як часом буває сльотавими осінніми вечорами. Том почав хвилюватися, що не впізнає крадія під дощем. Наближався вечір, і рух біля міської брами потроху вщухав, адже більшість прибулих уже покинула місто, щоб дістатися своїх сіл до ночі. І у високих міських будинках, і в приміських хатинах заблимали вогники свічок і ліхтарів. Том уже думав, чи не вирішив крадій залишитися-таки в місті на ніч. Може, він мав там безчесних друзів, які прихистили б його попри те, що він — вигнанець. Можливо…