Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 15)

— Іди ближче до вогню, — сказав він, зняв із себе накидку та розіслав на землі, за ярд[31] від багаття. Агнеса спробувала підвестися на ноги. Том легко підняв її та обережно опустив на накидку біля вогню.

Він став на коліна поруч із нею. Вовняна сукня, яку Агнеса носила під своєю накидкою, була застібнута на всі ґудзики. Він розстібнув два з них і запустив руки всередину. Агнеса ахнула.

— Боляче? — спитав він, здивовано й стурбовано.

— Ні, — сказала вона й коротко всміхнулася. — У тебе руки холодні.

Він обмацав її живіт. Опуклість була вища й чіткіша, ніж учора, коли вони спали на соломі, на підлозі селянської хатини. Том натиснув трохи сильніше й торкнувся плода. Знайшов нижню частину тіла — одразу під пупком Агнеси, — але верхню знайти не зміг. Він сказав:

— Я відчуваю низ, а голову — ні.

— Бо дитя йде головою вперед, — відповіла Агнеса.

Том укрив дружину й підіткнув накидку під неї. Він мав швидко приготуватися. Том подивився на дітей. Марта гучно сопіла. Альфред просто сидів переляканий. Треба було знайти їм заняття.

— Альфреде, іди з казаном до струмка. Вимий його й набери свіжої води. Марто, насмикай очерету та сплети мені два шнурки, як для намиста. Швидко. На світанку у вас з’явиться братик чи сестра.

Вони пішли. Том вийняв свій столовий ніж та маленьке точило й заходився гострити лезо. Агнеса знову застогнала. Том поклав ніж і взяв її за руку.

Так він сидів з нею і тоді, коли народжувалися інші діти: Альфред, потім — Матильда, яка за два роки померла, Марта й мертвонароджене немовля — хлопчик, якого Том хотів назвати Гарольдом. Але щоразу поруч був хтось, хто міг допомогти й підтримати: мати Агнеси, що прийняла Альфреда, сільська повитуха — Матильду й Гарольда, і навіть леді маєтку[32], яка прийняла Марту. Тепер він мусив усе зробити сам. Але не можна було показувати своєї тривоги: він мав бути опорою та підтримкою.

Перейми минули, і вона розслабилася. Том сказав:

— Пам’ятаєш, як леді Ізабелла була повитухою, коли народилася Марта?

Агнеса усміхнулася.

— Ти будував каплицю для лорда й попросив леді відправити служницю в селище по повитуху… А вона каже: «По ту стару п’яну відьму? Я не дозволила б їй прибирати лайно за цуценятами хорта!» І відвела нас у свої покої, а лорд Роберт не міг лягти спати, доки Марта не народилася.

— Вона добра жінка.

— Інші леді не такі.

Повернувся Альфред з казаном холодної води. Том поставив його біля вогню — так, щоб нагріти, а не скип’ятити. Агнеса сунула руку у свою накидку й дістала полотняний мішечок із чистим ганчір’ям, яке вона підготувала завчасно.

З’явилася Марта з очеретинами в руках і всілася плести.

— Нащо тобі мотузки? — спитала вона.

— Це дуже важливо, сама побачиш, — відповів Том. — Роби старанно.

Альфред мав тривожний і збентежений вигляд.

— Іди назбирай ще хмизу, — сказав йому Том. — Нам треба більше вогню.

Хлопець пішов, радий, що йому знайшлося заняття.

Обличчя Агнеси скривилося від напруги — це знову почалися перейми. Вона виштовхувала плід й тихо стогнала, мов дерево на вітрі. Том бачив, що ці зусилля даються їй тяжко, геть виснажують. Якби ж то він міг взяти біль переймів на себе та позбавити її страждань! Нарешті біль, здавалось, вгамувався, і Том зміг спокійно вдихнути. Агнеса, схоже, задрімала.

Тут повернувся Альфред з повними руками гілляччя.

Агнеса пробудилась і пробурмотіла:

— Я так змерзла…

Том сказав:

— Альфреде, підкинь хмизу в багаття. Марто, лягай до матері та грій її.

Обоє послухалися, хоч і зі стурбованим виглядом. Агнеса обійняла Марту та з тремтінням притиснула до себе.

Том хвилювався до нудоти. Багаття палало, але повітря холоднішало. Цей холод здатний був вбити дитину з першим її вдихом. Дітей і раніше народжували просто неба — це часто траплялося під час жнив, коли всі були заклопотані й жінки працювали до останньої хвилини; але влітку ґрунт був сухий, трава — м’яка, а повітря — тепле. Він не чув, щоб хтось народжував просто неба взимку.

Агнеса підвелася на ліктях і розсунула ноги.

— Що таке? — перелякано спитав Том.

Вона так напружилася в переймах, що нездатна була відповісти. Том сказав:

— Альфреде, стань на коліна в матері за спиною і дай їй обпертися на тебе.

Коли Альфред встав так, як наказав Том, той розгорнув свою накидку, на якій вона лежала, розстібнув Агнесину накидку й поділ її сукні. Ставши на коліна, він побачив, що пологові шляхи почали розкриватися.

— Уже скоро, кохана моя, — пробурмотів він, щосили стараючись подолати тремтіння в голосі.

Вона знову розслабилася, заплющила очі та відкинулася на Альфреда. Щілина, здавалось, трохи стиснулася. Мертву тишу лісу порушувало лиш потріскування багаття. Раптом Том подумав про те, як вигнанка сама народила дитину в лісі. Їй, напевно, було дуже страшно. Як вона казала, її лякало, що поки вона лежить безпорадна, до неї може вийти вовк і поцупити немовля. Казали, що цьогоріч вовки зухваліші, ніж зазвичай, але навряд чи вони напали б одразу на чотирьох людей.

В Агнеси почалися чергові перейми, і на її скривленому обличчі з’явилися свіжі краплини поту. «Ось воно!» — подумав Том. Йому було страшно. Він дивився, як щілина знову розширилася, і тепер побачив вогке темне волосся немовляти, що протискалося назовні. Він хотів помолитися, але на те не було часу. Агнеса почала дихати швидкими короткими ривками. Щілина відкрилася ширше — неймовірно широко, — і показалася голова, обличчям униз. За мить Том побачив зморщені вуха, притиснуті до голови немовляти, а потім — складки шкіри на шиї, але ще не розумів, чи дитина здорова.

— Голова вийшла, — сказав він, але Агнеса безперечно знала це, адже все відчувала.

Вона знову розслабилася. Немовля повільно оберталося, і скоро Том побачив заплющені очі й рот, мокрі від крові та слизу.

Марта крикнула:

— Ой! Подивіться, яке маленьке личко!

Агнеса почула її та усміхнулася, і знову напружилась у переймах. Том нахилився до неї та підтримав голівку дитини лівою рукою, коли по одній почали з’являтися ручки. Решта тіла вислизнула вмить — Том підхопив немовля рукою під стегна, а за ними в холод ночі з’явилися й ніжки.

Пологові шляхи одразу стулилися навколо пульсуючої блакитної пуповини, що закінчувалася на черевці немовляти.

Том підняв немовля та з тривогою роздивився його. Воно все було в крові, і Том уже був злякався, що сталося щось жахливе, але, придивившись, побачив, що все гаразд. Він глянув проміж ніг. То був хлопчик.

— Яке воно страшко! — сказала Марта.

— Він чудесний, — відповів Том і аж відчув слабкість від полегшення. — Це чудесний хлопчик.

Немовля розтулило рота й закричало.

Том подивився на Агнесу. Їхні очі зустрілися, й обоє усміхнулись.

Том притиснув крихітну дитинку до грудей.

— Марто, принеси миску води з казана.

Та аж підстрибнула, коли кинулася виконувати його доручення.

— Агнесо, де ганчір’я?

Агнеса вказала на полотняний мішечок, що лежав на землі біля неї. Альфред передав його Томові. По обличчю хлопця бігли сльози. Він уперше бачив народження дитини.

Том змочив ганчірку в мисці теплої води й обережно стер кров і слиз із личка немовляти. Агнеса розстебнула ґудзики на грудях, і Том віддав їй малого. Він і досі верещав. Том побачив, що пуповина, яка зв’язувала його живіт з лоном Агнеси, припинила пульсувати, зморщилася й побіліла. Том звернувся до Марти:

— Дай ті мотузки, що сплела. Зараз побачиш, для чого вони.

Дівчинка простягнула йому очеретяні шнурки. Том перев’язав ними пуповину у двох місцях і міцно затягнув вузли. Потім перерізав ножем пуповину між двома вузлами.

Том сів напочіпки. Їм вдалося. Найгірше залишилося позаду, а дитя було здорове. Він пишався собою.

Агнеса підтягнула немовля, щоб його обличчя опинилося в неї біля грудей. Його ротик знайшов її розбухлу пипку. Маля припинило верещати й заходилося смоктати.

Марта здивовано спитала:

— Звідки він знає, що робити?

— Це таємниця, — відповів Том і простягнув їй миску. — Принеси матері попити.

— Ой, так, — із вдячністю мовила Агнеса, наче щойно зрозуміла, що вмирає від спраги.