Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 8)

Вона знову подивилася йому в очі й почала розповідати.

Елена розповіла, що її батько був лицарем, великим, дужим, жорстоким чоловіком, який хотів синів, щоб їздити з ними верхи, полювати й боротися, — супутників у пияцтві та гульках. Із цим йому не пощастило, як тільки може не пощастити людині: народилась Елена, а потім його дружина померла; він одружився знову, але друга жінка виявилася неплідною. Поступово мачуха Елени остогидла йому, і чоловік врешті-решт вигнав її. Так, мабуть, він був жорстоким, але ніколи не здавався таким Елені: вона обожнювала батька та поділяла його презирство до другої дружини. Коли мачуха пішла, Елена лишилася зростати серед самих чоловіків. Вона коротко стриглася, носила кинджал і вчилася не бавитися з кошенятами й не доглядати старих осліплих псів. У Мартовому віці вона плювалась, їла серединки яблук і могла так штурхонути коня у живіт, що той затамовував подих, даючи їй можливість іще трохи затягнути попругу. Елена знала, що всі чоловіки, які не належать до батькової ватаги, звуться тюхтіями, а жінки, що не гуляють з батьком і його друзяками, — курвами, хоча дівчинка й не розуміла, що означають ці образливі слова.

Слухаючи її голос у лагідному повітрі осіннього полудня, Том заплющив очі й уявив її пласкогрудим дівчиськом із брудним обличчям, за довгим столом поруч із розбишакуватими приятелями її батька, які пили міцний ель, відригували й горлали пісень про битви, пограбування та ґвалт, про коней, замки й непорочних дів, аж доки вона засинала, поклавши стрижену голову на грубі дошки столу.

Якби Елена залишалася пласкогрудою вічно, то жила б безтурботним життям. Проте настав час, коли чоловіки стали дивитися на неї інакше. Вони більше не сміялися, коли вона казала: «Геть з дороги, інакше відріжу яйця та згодую свиням». Дехто з них витріщався на дівчину, коли та знімала вовняну накидку та лягала спати у довгій полотняній сорочці. Коли вони справляли малу потребу в лісі, то поверталися до неї спиною, чого раніше не робили.

Якось Елена побачила батька, коли той розмовляв з парафіяльним священником — що траплялося рідко, — і вони постійно дивилися на неї так, наче йшлося про неї. Наступного ранку батько сказав їй:

— Їдь з Генрі та Еверардом і роби те, що вони скажуть. — І поцілував її в чоло.

Це здивувало дівчину — невже він розм’як із віком? Елена осідлала свого гнідого рисака — вона відмовлялася їздити на вишуканому верховому коні або дитячому поні — та вирушила в путь разом із двома зброєносцями.

Вони відвезли її до жіночого монастиря й залишили там.

Коли ті двоє поїхали, весь монастир аж задвигтів від її прокльонів. Вона порізала ножем абатису й пішки повернулася в рідний дім. Батько відправив її назад зі зв’язаними руками й ногами верхи на віслюку. Її посадили в карцер і тримали там на самій воді, аж поки загоїлися рани абатиси. У карцері було холодно й вогко, і вдень темно, як уночі. Щойно Елену випустили, вона знов утекла додому. Батько, як і перше, відправив її назад, і цього разу її відшмагали перед тим, як замкнути в келії.

Врешті-решт її, звісно ж, зламали, і вона вдягнула чернече вбрання, дотримувалася правил і вчила молитви, хоча в душі ненавиділа черниць, зневажала святих і загалом не вірила нічому, що їй розповідали про Бога. Але вона навчилася читати й писати, опанувала музику, лік і малювання, а до французької та англійської, якими розмовляла в батька вдома, додалася ще й латина.

Зрештою, життя в монастирі було не таке вже й погане. Громада людей однієї статі, з власними правилами та звичаями — саме те, до чого Елена звикла змалечку. Усі черниці мусили виконувати якусь фізичну працю, і невдовзі її приставили до коней. Незабаром вона вже стала головною на стайні.

Злидні не дошкуляли Елені. Покірність давалася їй нелегко, але прийшла із часом. Третє правило — цнота — також не була для Елени великою проблемою, хоча час від часу, попри напучення абатиси, вона знайомила інших послушниць із різними втіхами…

Тут Агнеса перервала розповідь Елени й разом з Мартою пішла шукати струмок, щоб умити доньку й очистити їй одяг. Вона також взяла із собою Альфреда, щоб той захистив їх у разі небезпеки, хоча й не збиралася заходити туди, де Том їх не зміг би почути. Джек підхопився, щоб піти з ними, але Агнеса твердо сказала йому лишатися, і той, схоже, зрозумів, бо сів на місце. Том здогадався, що Агнеса хотіла забрати дітей, щоб ті не чули цієї нечестивої та непристойної історії, і водночас залишити Тома під наглядом.

Елена продовжила розповідь. Одного дня абатиса на кілька днів поїхала з монастиря. Її кінь закульгав у дорозі. Абатиса позичила іншого скакуна в пріораті Кінгзбриджу, розташованому неподалік. Після поїздки вона наказала Елені повернути позиченого коня та привести назад кульгавого.

Там, на монастирській стайні, поруч із крихким від віку Кінгзбриджським собором, Елена зустріла юнака, схожого на відшмаганого цуцика. Незграбний, як те песеня, насторожі, наче щось винюхував, але заляканий і затурканий, немов із нього вибили всю його грайливість. Коли Елена звернулася до нього, він не зрозумів. Вона заговорила латиною, але він був не із ченців. Коли вона нарешті сказала щось французькою, його обличчя засяяло з радощів, і він відповів тією самою мовою.

Елена не повернулася в монастир.

Від того дня вона жила в лісі: спершу в хиткому курені з гілок і листя, потім — у сухій печері. Елена не забула чоловічих вмінь, яких набула у батьківській оселі: досі знала, як полювати на оленів, ставити сильця на кроликів і стріляти лебедів з лука; тельбушила, білувала й готувала дичину й навіть вичиняла шкури та шила з хутра одяг. Крім м’яса їла дикі плоди, горіхи й овочі. Усе, що їй було потрібно, — сіль, одяг із вовни, сокиру або новий ніж — їй доводилося красти.

Складно стало, коли народився Джек…

А як же француз, хотів спитати Том. То він Джеків батько? І якщо так, то коли він помер? І як? Однак з виразу її обличчя було зрозуміло, що Елена не збирається розповідати про це, а таку людину, як вона, складно переконати зробити щось проти волі, і Том залишив свої запитання при собі.

Її батько тоді вже помер, а його зграя розсіялася, тож Елена залишилася сама в усьому світі — без родичів і друзів. Коли Джек от-от мав народитися, вона розпалила всенічну ватру на вході в печеру. В неї були харчі й вода, лук зі стрілами й ножі під рукою, щоб захиститися від вовків і диких собак, і навіть важка червона мантія, вкрадена в єпископа, — аби загорнути в неї дитину. Однак Елена була не готова до болю та страху пологів і доволі тривалий час думала, що помре. Хай там як, дитина народилася здоровою та сильною, а вона пережила все.

Упродовж наступних одинадцяти років Елена та Джек жили простим, скромним життям. Ліс давав їм усе необхідне, вони лиш мали запасти доволі яблук, горіхів і солоної та копченої оленини на зиму. Елена часто думала, що, якби не було королів, лордів, єпископів і шерифів, то всі могли б так жити й бути цілком щасливими.

Том спитав її, як вона співіснувала з іншими вигнанцями — такими, як цей Фарамон Розкотигуба. «Що, якби хтось із них підліз до неї вночі та спробував її зґвалтувати», — думав він, і від цієї думки його крижі затремтіли, хоча він ніколи не брав жінку проти її волі, навіть власну дружину.

Інші вигнанці боялися її — так вона сказала Томові, дивлячись на нього блискучими світлими очима, і він розумів чому: вони гадали, що Елена — відьма. А від законослухняних людей, що проїздили лісом, — людей, які могли пограбувати, зґвалтувати й убити вигнанку без страху покарання, — від таких вона ховалася. Чому тоді вона не сховалася від Тома? Тому що побачила поранену дитину й захотіла допомогти. Вона ж і сама має дитину.

Вона навчила Джека всього, що сама дізналась у батьківській домівці про зброю та полювання. Потім вона передала йому те, що перейняла від черниць: навчила читання й письма, музики й ліку, французької та латини, малювання і навіть біблійних історій. І, нарешті, довгими зимовими вечорами вона переказувала синові спадщину француза, який знав легенд, віршів і пісень більше за всіх на світі…

Том не повірив, що хлоп’яга Джек вміє читати й писати. Сам він міг написати своє ім’я та ще кілька слів — наприклад, «пенс», «ярд» і «бушель». Агнеса, дочка священника, вміла більше, хоча писала повільно й насилу, висолопивши язика. Але Альфред не спроможний був написати жодного слова й ледь умів прочитати власне ім’я, а Марта й на таке не була здатна. Як ця недоумкувата дитина могла бути більш грамотною за всю Томову сім’ю?

Елена наказала Джекові щось написати, той розрівняв пилюку на землі та надряпав якісь літери. Том упізнав перше слово — «Альфред», а решту не розібрав і почувався дурнем; Елена помітила його збентеження та прочитала написане вголос:

— Альфред більший за Джека.

Хлопець швидко намалював дві фігури, і, хоч малюнок був дуже примітивний, можна було розрізнити широкі плечі та незграбну статуру більшої та худорлявість і усмішку меншої з них. Том, який і сам мав хист до малювання, був приголомшений простотою і майстерністю цієї замальовки на пилу.

Однак малий здавався недоумком.

Елена вгадала Томові думки й зізналася, що й сама недавно стала усвідомлювати це. Джек ніколи не був у компанії інших дітей, та й взагалі інших людей, окрім матері, тому й виріс немов дика тваринка. Попри всі свої вміння, він не знав, як поводитися в присутності людей. Саме тому мовчав, вдивлявся та хапав щось із рук.