Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 7)

Стежинка привела його до западини, яка перетворювалася на крутий схил. Свиня верещала вже десь зовсім близько. Важко дихаючи, Том побіг угору — роки вдихання кам’яного пилу послабили його легені. Раптом схил закінчився, і він побачив крадія за двадцять-тридцять ярдів[16] від себе — той тікав так, немов сам диявол гнався за ним. Том зробив ривок, і відстань між ними стала скорочуватися: ось-ось наздожене — адже без свині в руках бігти легше. Аби тільки не забракло сил — у Тома вже боліло в грудях. Ось уже до злодія п’ятнадцять ярдів, дванадцять. Том здійняв костур над головою, немов спис. Ще трохи — і він кинув би його. Одинадцять ярдів, десять…[17]

Він уже збирався метнути костур, коли краєчком ока побачив кістляве обличчя, прикрите зеленим капелюхом, що з’явилося з кущів поруч зі стежкою. Том уже не встигав ухилитися. Йому під ноги сунули масивний дрючок, він перечепився через нього, як і прагнули лиходії, та впав на землю.

Том випустив з рук костур, але схопився за молот. Він перевернувся на землі та встав на одне коліно. Нападників було двоє: один у зеленому капелюсі, другий — лисий, зі скуйовдженою сивою бородою. Вони налетіли на Тома.

Том уже був на ногах. Він ступив крок убік і замахнувся молотом на чоловіка в зеленому капелюсі. Той ухилився, і важкий молот ударив його в плече, тож бандит з болісним криком упав, схопившись за вочевидь зламану руку. Том не мав часу ще раз замахнутися, щоб завдати нищівного удару лисому, тому просто із силою тицьнув руків’ям молота йому в обличчя та розсік щоку.

Обидва чолов’яги відступили, схопившись за свої рани. Том бачив: у них уже немає сил битися. Він розвернувся. Крадій так і біг стежиною. Том знову погнався за ним, не звертаючи уваги на біль у грудях. Але не пробіг він і кількох ярдів[18], як почув, що хтось скрикнув позаду знайомим голосом.

Альфред.

Він зупинився й озирнувся.

Альфред бився з тими двома, колошматив їх руками й ногами. Він три чи чотири рази вдарив по голові того, що був у зеленому капелюсі, а лисому дав ногою по гомілці. Проте розбійники наблизилися до хлопця впритул, щоб не дати йому замахнутися й ударити на повну силу. Том розривався, не знаючи, що робити: переслідувати крадія чи захищати сина. Тут лисий підставив Альфредові підніжку, той упав, і обидва бандити накинулися на хлопця, гамселячи його по обличчю й тулубу.

Том побіг назад. Він щосили вдарив лисого, і той полетів у кущі, тоді замахнувся молотом на другого в капелюсі. Розбійник уже відчув був на собі вагу молота — міг орудувати після знайомства з ним лише однією рукою. Тож, вдало ухилившись тепер від першого удару, чкурнув у чагарник раніше, ніж Том встигнув замахнутися знов.

Том озирнувся й побачив, що лисий тікає стежкою. Глянув у протилежний бік: крадій зі свинею зник з очей. Він пробурмотів лютий, богохульний прокльон — та свиня була половиною всіх його накопичень за літо. Ледь дихаючи він сів на землю.

— Ми здолали всіх трьох! — збуджено сказав Альфред.

Том глянув на сина.

— Але вони забрали нашу свиню, — відповів йому.

Злість обпекла його зсередини, мов кислий сидр. Вони купили свиню навесні, щойно назбирали необхідну кількість пенні, й вигодовували її все літо. Добре відгодовану свиню можна було продати за шістдесят пенсів. Ще кілька капустин і мішок зерна — і родина мала б харч на всю зиму й до всього кілька пар шкіряних черевиків і один-два капшуки. Втрата свині була для них катастрофою.

Том із заздрістю подивився на Альфреда, який уже відсапався після біганини та бійки й з нетерпінням чекав, що буде далі. «Коли ж це і я міг мчати мов вітер і майже не відчувати серцебиття? — подумав Том. — Коли мені було… двадцять років. Здається, це було тільки вчора».

Він підвівся на ноги.

Обійняв Альфреда за широкі плечі, й вони пішли стежинкою назад. Хлопець був на долоню нижчий за батька, але невдовзі мав його наздогнати й навіть перегнати. «Сподіваюся, розумом він теж підросте», — подумав Том, а вголос сказав:

— Кожен дурень вміє вплутатись у бійку, та лише мудра людина знає, як у неї не влізти.

Альфред безтямно подивився на нього.

Вони зійшли зі стежини, перетнули болото та подерлися на пагорб, відтворюючи свій маршрут у зворотному порядку. Продираючись крізь березові хащі, Том думав про Марту, і його нутрощі знову скрутило від гніву. Вигнанець ударив її зовсім даремно, вона нічим йому не загрожувала.

Том прискорив ходу, і за хвилину вони з Альфредом вийшли на дорогу. Марта лежала там само, де вони її залишили, так і не ворухнувшись. Очі її були заплющені, а у волоссі підсихала кров. Агнеса вклякла перед нею, а поруч із ними, на Томів подив, стояли якась жінка й хлопчик. У Тома промайнула думка: недарма він відчував, що за ними стежать, — схоже, ліс кишів людьми. Він нахилився та знову поклав руку на Мартині груди. Вона дихала рівно.

— Скоро опритомніє, — впевнено мовила незнайомка. — І тоді її знудить. А потім усе буде добре.

Том допитливо подивився на неї. Жінка стояла на колінах поруч із Мартою. Вона була доволі молода, років на десять молодша за Тома. Під короткою шкіряною тунікою виднілася її гнучка фігура. Обличчя було вродливе, а темно-каштанове волосся сходилося на чолі в «мис удови». Том відчув, як його заливає хвиля бажання. Незнайомка підвела на нього очі, і він здригнувся: в її уважних, глибоко посаджених очах незвичного медово-золотистого кольору й усьому обличчі було щось магічне, і Том був певен, що ця жінка читає його думки.

Він відвернувся, щоб приховати збентеження, та наразився на обурений погляд Агнеси. Вона спитала:

— Де свиня?

— Там було ще двоє розбійників, — відповів Том.

Альфред сказав:

— Ми побили їх, але той, що забрав свиню, вшився.

Агнеса спохмурніла, але промовчала.

Незнайомка запропонувала:

— Дівчинку можна перенести в тінь, тільки обережно.

Жінка підвелася, і Том побачив, що вона невелика на зріст — на фут[19] нижча за нього. Він нахилився й ніжно підняв Марту. Її тільце в його руках здавалося невагомим. Том переніс доньку на кілька ярдів і поклав на траву в затінку старого дуба. Дитина й досі була дуже млява.

Альфред збирав інструменти, що під час пригоди розсипалися всією дорогою. Хлопчик, який був із незнайомкою, мовчки дивився на нього із широко розплющеними очима й роззявленим ротом. Він був роки на три молодший за Альфреда, і Томові впала в очі його доволі незвична зовнішність, цілком позбавлена чуттєвої материнської вроди. Шкіра в хлопчика була дуже бліда, волосся — яскраво-руде, а блакитні очі — трохи лупаті. «Схожий на йолопа», — подумав Том. За його досвідом, діти з таким уважно-очманілим виглядом або рано помирали, або виростали сільськими дурниками. Альфреда помітно бентежив невідступний погляд цього хлопчиська.

Поки Том дивився на нього, малий узяв пилку в Альфреда з рук і мовчки став роздивлявся її, наче то було щось чарівне. Альфред, обурений такою нечемністю, потягнув пилку до себе, і той байдуже її відпустив. Його мати сказала:

— Джеку! Поводься як слід! — Їй явно було ніяково.

Том глянув на неї. Хлопець був геть не схожий на матір.

— Це твій син? — спитав жінку.

— Так. Мене звуть Еленою.

— Де твій чоловік?

— Помер.

Том здивувався.

— Подорожуєте самі? — недовірливо спитав він. У лісі було небезпечно навіть для такого чолов’яги, як він, а самотня жінка могла лише сподіватися на те, щоб вижити тут.

— Ми не подорожуємо, — сказала Елена. — Ми живемо в лісі.

Том був приголомшений.

— Тобто ви… — Він замовкнув, щоб не образити її.

— Вигнанці, — докінчила Елена. — Так. Ти думав, усі вигнанці такі, як Фарамон Розкотигуба, який украв вашу свиню?

— Так, — відповів Том, хоча насправді він хотів сказати, що ніколи не думав, що серед вигнанців може бути така прекрасна жінка. Не в змозі приховати цікавість, він спитав: — Який злочин ти скоїла?

— Я прокляла священника, — мовила та й відвернулася.

На Томову думку, провина була незначна, хіба що священник трапився дуже впливовий або ж Елена не хотіла казати правду.

Він подивився на Марту. За мить дівчинка розплющила очі. Вона була розгублена й трохи налякана. Агнеса стала на коліна поруч із нею.

— Ти в безпеці, — сказала вона. — Усе добре.

Марта сіла, і її знудило. Агнеса тримала доньку в обіймах, доки спазми не вщухли. Том був вражений: усе сталося саме так, як провістила Елена. Вона також сказала, що з Мартою все буде гаразд, і, напевне, цьому теж можна було вірити. Він зітхнув з полегшенням, здивований силою своїх почуттів. Том подумав, що не витримав би, якби з Мартою щось сталося, і на очі йому навернулися сльози. Елена кинула на нього співчутливий погляд, і він знову відчув, що ця жінка здатна зазирнути йому в самісіньке серце.

Він відламав гілку з дуба, обірвав листя та обтер ним Мартине обличчя. Дівчинка була дуже бліда.

— Їй треба відпочити, — промовила Елена. — Хай полежить стільки, скільки треба, щоб пройти три милі[20].

Том подивився на сонце. До сутінків лишалося ще чимало часу. Він усівся чекати. Агнеса лагідно гойдала Марту на руках. Малий Джек перевів увагу на дівчинку та витріщився на неї з такою самою недоумкуватою зосередженістю. Том хотів дізнатися про Елену більше. Він не був певен, чи зможе вмовити її розповісти про себе, але й не хотів, щоб вона йшла.

— То як ви тут опинилися? — нерішуче спитав він.