Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 6)

Том почув, як переляканий тесляр промовив:

— Так і зробимо, мілорде, дуже вам дякуємо.

«Нещасний боягуз», — подумав Том, хоч і сам тремтів. І все ж таки він знайшов у собі сили сказати:

— Якщо звільняєте нас, то маєте заплатити, так заведено. До маєтку вашого батька йти два дні, і, коли ми доберемося, він уже може поїхати.

— Люди помирали й за меншу провину, — процідив Вільям. Його щоки розшарілися від гніву.

Краєчком ока Том побачив, що зброєносець поклав руку на руків’я меча. Він розумів, що має заспокоїтися й підкоритись, але лють досі не відпускала його, і Том не міг змусити себе відпустити вуздечку.

— Спершу заплатіть нам, а потім вбийте мене, — відчайдушно сказав він. — Невідомо, чи вас за це повісять, але рано чи пізно ви теж помрете, і тоді я буду в раю, а ви підете в пекло.

Усмішка завмерла у Вільяма на обличчі, і він збліднув. Том здивувався: що так злякало хлопця? Звісно, не загроза страти: малоймовірно, щоб лорда повісили за вбивство ремісника. Він так злякався пекла?

Кілька хвиль вони дивилися один на одного. Том з подивом і полегшенням спостерігав, як злобний та презирливий вираз обличчя Вільяма змінюється на панічно-тривожний. Нарешті юний лорд зняв з паска капшук, кинув його зброєносцеві та сказав:

— Заплати їм.

Том вирішив спокусити долю. Коли Вільям знову потягнув віжки, а кінь підвів масивну голову та ступив убік, муляр вчепився у вуздечку та мовив:

— Повна платня за тиждень. Такий звичай.

Він почув, як Агнеса судомно вдихнула позаду нього, однак, хоч і розумів, що продовжувати протистояння — безумство, все одно гнув своє.

— По шість пенсів[13] робітникам, по дванадцять — тесляреві та кожному з каменярів і двадцять чотири — мені. Загалом шістдесят шість пенсів.

Він вмів рахувати гроші швидше за всіх.

Зброєносець запитливо подивився на свого пана. Вільям сердито сказав:

— Ну добре.

Том відпустив вуздечку й відступив.

Вільям розвернув коня, сильно підострожив його та спрямував до стежки через пшеничний лан.

Том різко сів на колоду. Він не розумів, що на нього найшло. Так говорити до лорда Вільяма було безумством. Йому пощастило, що залишився живим.

Стукіт копит Вільямового бойового коня затихнув удалині, а його зброєносець висипав вміст капшука на дошку. Том дивився на монети, що виблискували на сонці, і почувався переможцем. Це було безумство, але йому вдалося: він домігся платні для себе та своїх підлеглих.

— Навіть лорди мають шанувати звичаї, — сказав він до себе.

Агнеса почула його.

— Сподіваюся, ти більше не захочеш працювати на лорда Вільяма, — мовила вона роздратовано.

Том усміхнувся їй. Він розумів, що її різкість була спричинена страхом.

— Не треба супитися, бо молоко в грудях скисне, як народиться маля.

— Я не зможу прогодувати всіх нас, якщо ти не знайдеш роботу на зиму.

— До зими ще дуже далеко, — сказав Том.

II

Вони залишалися в селищі до кінця літа. Пізніше виявилося, що то було страшною помилкою, але тоді таке рішення здавалося цілком розумним, адже Том, Агнеса й Альфред могли заробляти по пенні[14] на день на збиранні врожаю. Коли прийшла осінь і настав час їхати, вони мали важкий мішок срібних пенні та жирну свиню.

Першу ніч родина провела на ґанку сільської церкви, а на другу натрапила на невеличкий монастир, де скористалася гостинністю ченців. На третій день вони опинились у самісінькому центрі Шутського лісу — просторої місцини, вкритої чагарником і непролазними хащами, де дорога була не набагато ширша за запряжений волом віз, а серед дубів обабіч шляху пишно відмирала літня рослинність.

Дрібні інструменти Том ніс у торбині, а молоти підвісив на пасок. Свій плащ, зав’язаний у паку, він закинув на ліве плече, а правицею опирався на костур. Майстер був радий знову вирушити в мандрівку. Можливо, він знайде роботу на будівництві собору. Може, йому вдасться стати головним муляром, працювати там до кінця життя й збудувати таку прекрасну церкву, що він напевне потрапить на Небо.

Агнеса поклала їхнє нечисленне начиння в казанок і перекинула його за плечі. Альфред ніс інструменти, за допомогою яких вони зможуть збудувати десь нове житло: сокиру, тесло, молоток, шило, щоб робити дірки в шкірі та дереві, і заступ. Марта була замала, щоб нести щось, окрім власної миски, столового ножа, прив’язаного до паска, і зимового плаща, закинутого їй за плечі. Але їй доручили важливе завдання: поганяти свиню, яку вони хотіли продати на базарі.

Поки сім’я йшла нескінченними дібровами, Том уважно стежив за Агнесою. Вона була вже на середині вагітності й в утробі несла не меншу ношу, ніж за плечима. Втім, жінка здавалася невтомною. Альфред також не виказував ознак втоми: у його віці хлопці мають більше енергії, ніж здатні витратити. Уморилася тільки Марта: її тоненькі ніженьки були створені для грайливих побігеньок, а не тривалих походів. Вона постійно відставала, а всі мусили зупинятись і чекати, поки мала зі свинею їх наздожене.

Ідучи, Том мріяв про собор, який він колись збудує. Як і завжди, він починав з того, що уявляв собі арку. Вона була дуже проста: дві підпори під дугою. Потім він уявляв собі другу, таку саму, як перша. Подумки майстер комбінував їх, щоб утворити один суцільний склепінчастий прохід. Потім додавав ще, і ще, іще — аж доки утворювався цілий ряд, де арки, одна до одної, вишиковувались у тунель. То була квінтесенція будівлі, бо таким чином утворювався дах, що захищав від дощу, і дві стіни, які той дах тримали. Цей тунель із оздобленням і був, власне, собором.

Щоб розвіяти темряву в ньому, першим елементом оздоблення мали стати вікна. Якщо стіни достатньо міцні, в них можна робити отвори. Вони мають бути округлі згори та пласкі біля підвіконня — тієї самої форми, що й склепіння. Однакова форма арок, вікон і дверей — ось що робило будівлю прекрасною. Іншою важливою складовою була одноманітність, тому Том уявляв собі дванадцять однакових вікон, рівномірно розташованих в обох стінах тунелю.

Том намагався уявити віконне оздоблення, але не міг зосередитися: його не відпускало відчуття, що за ним стежать. Але він гнав від себе цю думку, адже здавалось, що тут стежити за ними нікому, хіба що пташкам, лисам, диким котам, білкам, щурам, мишам, ласкам, горностаям і полівкам, що рясно населяли ліс.

Опівдні всі присіли біля струмочка. Пили чисту воду, їли холодну груднинку й дикі яблука, які підібрали із землі в лісі.

По обіді Марта втомилася. Певної миті вона відстала від них аж на сто ярдів[15]. Вони зупинилися, щоб дочекатися її, і Том пригадував, яким в її віці був Альфред: прекрасним золотоволосим хлопчиком, міцним і хвацьким. Ніжність змішувалася з роздратуванням, коли він дивився на Марту, яка сварила свиню за те, що та йде так повільно. Раптом з підліска перед нею з’явилася постать. Далі все сталося так швидко, що Том не міг повірити своїм очам. Чоловік, що несподівано з’явився на дорозі, підняв палицю. У Тома в горлянці зародився крик жаху, але не встигнув він закричати, як чоловік замахнувся на Марту. Він ударив її по голові збоку, і Том почув моторошний звук удару, який досяг цілі. Дівчинка впала на землю, мов лялька.

Том побіг до доньки, його ноги гатили по землі, немов копита Вільямового коня — наче у такий спосіб чоловік намагався змусити себе бігти швидше. Він біг і дивився на те, що відбувається, наче на фреску на церковній стіні: спостерігав, але не здатний був нічого вдіяти. Нападник, безсумнівно, був з вигнанців — оцупкуватий босий чолов’яга в бурому плащі. На мить він озирнувся на Тома, і той побачив, що обличчя його жахливо спотворене: губи відрізані, найпевніше, у покарання за злочин, якось пов’язаний із брехнею, і тепер його рот був назавжди розтягнений в огидній посмішці, обрамованій кривими шрамами. Жахливе видовище мало не зупинило Тома, але він бачив нерухоме тільце Марти, що лежало ниць.

Вигнанець відвернувся від Тома й зосередився на свині. За якусь мить він схилився, схопив і сунув тварину, що пручалася в його руках, собі під пахву, а потім зник у хащах підліска разом з єдиною цінною річчю, яку мала Томова родина.

Том опустився на коліна перед Мартою. Він поклав широку долоню на її щуплі груди та відчув серцебиття, сильне й стале, і його найгірші страхи розвіялися; але доньчині очі були заплющені, а у білявому волоссі червоніла кров.

За мить Агнеса теж стала на коліна поруч із ним. Вона торкнулася грудей доньки, її зап’ястка й чола, потім пильно, але спокійно подивилася на Тома.

— Вона житиме, — коротко сказала жінка. — Забери нашу свиню.

Том швидко скинув із плеча торбину з інструментами та поклав її на землю. Лівою рукою він зняв з паска великий молот. У правій і досі тримав костур. Він бачив прим’яті кущі там, звідки з’явився та куди втік вигнанець, і чув, як у хащах верещить свиня. Том занурився в підлісок.

Слід одразу впадав в око. Вигнанець був кремезним чолов’ягою, він біг зі свинею під пахвою та лишав за собою затоптані квіти, поламані кущі й молоді деревця. Том кинувся за ним, сповнений лютого бажання наздогнати крадія та забити мало не на смерть. Він продирався крізь хащі березових паростків, ковзав із сипучого підгірка та хлюпотів трясовиною, аж доки дістався вузенької стежини. Там він зупинився. Крадій міг піти і праворуч, і ліворуч, але визначити напрямок за притоптаними рослинами вже було неможливо. Том прислухався й почув вереск свині десь ліворуч. А ще він чув, що хтось іде за ним лісом — мабуть, Альфред. Том рушив на виск свині.