Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 5)
Її обличчя посуворішало, і вона скептично відповіла:
— Можливо.
Агнеса не любила розмов про собори. У неї на лиці було написано, що, якби Том так не прагнув працювати на будівництві собору, вона б уже жила в міському будинку, накопичила грошей, сховала їх під коминком і не мала б про що хвилюватися.
Том відвернувся та знову відкусив груднинки. Їм було що відзначити, але вони були не в злагоді. Він почувався засмученим і мовчки жував жорстке м’ясо, коли почув кінський тупіт. Том підвів голову й прислухався. Вершник скакав переліском від дороги — очевидно, щоб оминути селище.
За мить до них під’їхав юнак верхи на поні, якого він вів риссю, зупинився й спішився. Він нагадував зброєносця, лицарського підручного.
— Сюди їде твій лорд, — сказав він.
Том підвівся.
— Тобто лорд Персі?
Персі Гамлей був одним з найвпливовіших людей у Вілтширі. Він був власником усієї долини та багатьох інших земель і платив за цей будинок.
— Його син, — мовив зброєносець. — Юний Вільям.
Вільям, син Персі, мав оселитися в будинку після одруження. Він був заручений з леді Алієною, дочкою графа Ширингського.
— Саме він, — підтвердив зброєносець. — І розлючений.
У Тома серце впало. Навіть за найкращих умов із власником майбутнього будинку було нелегко розмовляти. А з розлюченим — і зовсім неможливо.
— Чому він гнівається?
— Наречена з ним порвала.
— Графська донька? — здивувався Том. Його охопив страх: він щойно розмірковував про своє безтурботне майбутнє. — Я думав, то вирішена справа.
— Усі так думали, крім леді Алієни, — відповів зброєносець. — Щойно вона побачила Вільяма, одразу сказала, що не вийде за нього, хай би їй навіть віддали весь світ і вальдшнепа на додачу.
Том насупився. Він не хотів у це вірити.
— Але ж хлопець недурний на вигляд, як я пам’ятаю.
Агнеса сказала:
— Немов для дівчиська це має якесь значення. Якби графські доньки виходили заміж за кого хочуть, нами зараз правили б мандрівні менестрелі та кароокі розбійники.
— Вона ще може передумати, — мовив Том з надією.
— Може, якщо мати відшмагає її різкою, — відказала Агнеса.
Зброєносець відповів:
— Її мати мертва.
Агнеса кивнула.
— Тоді не дивно, чому вона не знає, як усе в житті влаштоване. Не розумію, чому батько не може її примусити.
— Кажуть, він пообіцяв не видавати її заміж за того, хто їй не до вподоби, — згадав зброєносець.
— Безглузда обітниця! — сердито буркнув Том. — Як міг могутній чоловік підкоритися дівочим примхам? Її шлюб мав би вплив на військові альянси, баронську скарбницю… навіть зведення цього будинку.
Зброєносець відповів:
— Леді Алієна має брата, тому за кого вона вийде — то не
— Хай навіть і так…
— А граф — людина тверда, — вів далі зброєносець. — Він дотримає обіцянки, хай навіть тієї, що дав дитині. — Він знизав плечима. — Принаймні так кажуть.
Том подивився на низькі кам’яні стіни майбутнього будинку. Він із жахом зрозумів, що ще не назбирав достатньо грошей для того, щоб його родина пережила зиму.
— Хлопець знайде нову наречену та розділить із нею домівку. Він може із цілого графства обирати, — сказав Альфред надтріснутим підлітковим голосом. — Клянуся Богом, це він.
Він дивився вдалину, через лан, і всі глянули в тому ж напрямку. Із селища галопом скакав кінь, здіймаючи куряву на стежині. Альфред побожився, побачивши розміри та швидкість тієї коняки: вона була здоровезна. Том уже зустрічав цих тварин, а от Альфред, схоже, ще ні. То був бойовий кінь, що в пахолку сягав людині до підборіддя, із широкою спиною. Таких коней в Англії не вирощували — їх завозили з-за моря, і коштували вони божевільних грошей.
Том поклав недоїдений хліб у кишеню фартуха, зіщулився проти сонця та подивився на той край лану. Вуха коня були притиснені до голови, ніздрі роздувалися, але Томові здалося, що голову той тримає високо — ознака того, що він іще слухався вершника. І справді — коли вони наблизилися, вершник відхилився назад, щосили тягнучи віжки, і здоровезна тварина сповільнилася. Том уже відчував, як здригається земля в неї під копитами. Він озирнувся, видивляючись Марту, щоб підхопити її на руки й захистити. В Агнеси було те саме на думці. Але Марти ніде не було видно.
— У полі, — сказала Агнеса, але Том уже зрозумів сам, і великими кроками прямував до краю лану. Він із тривогою оглянув хвилі пшениці, але дитини не побачив.
Єдине, про що він думав, — це сповільнити коня. Том вийшов на дорогу та рушив йому назустріч, розпроставши руки. Кінь побачив його, підвів голову, щоб вдивитися, і пішов повільніше. Аж тут, на Томів страх, вершник підострожив коня.
— Чортів дурень! — проричав Том, хоча їздець не чув його.
Саме тоді Марта вийшла з лану на дорогу, за кілька ярдів[12] від Тома.
На якусь мить Том застигнув на місці в німій паніці, а потім із криком стрибнув уперед, вимахуючи руками; але перед ним був бойовий кінь, навчений незворушно йти в атаку крізь юрми, що волали та брязкали зброєю. Марта як укопана стояла посередині вузької стежини, зачарована видом величезної тварини, яка наближалася до неї. Том у розпачі зрозумів, що не встигне дістати її раніше за коня. Він нахилився, торкнувшись рукою колосків пшениці, і в останню мить кінь рвонув в інший бік. Стремено вершника зачепило гарне Мартине волосся; копито залишило круглий слід у землі поруч з її босою ногою; кінь пронісся повз них, обсипавши їх обох пилом, і Том підхопив доньку на руки й притиснув до серця, що несамовито стукотіло.
Том стояв так хвильку, відчуваючи неймовірне полегшення: ноги стали ватними, усередині розлилась якась млость. Потім його охопила дика лють через нерозсудливість недоумкуватого молодика на здоровезному бойовому коні. Він сердито підвів на нього очі. Лорд Вільям сповільнив коня, відкинувшись назад у сідлі, впираючись ногами у стремена й натягуючи віжки. Кінь повернув, щоб об’їхати будівництво. Він мотнув головою, брикнув, але Вільям міцно тримався в сідлі. Він пустив коня легким галопом, а потім — риссю й зробив велике коло.
Марта плакала. Том віддав її Агнесі та чекав на Вільяма. Юний лорд був високий, зграбний хлопець років двадцяти, із солом’яним волоссям і вузькими очима — здавалося, він постійно мружить їх на сонце. Убраний у коротку чорну туніку, чорні рейтузи й шкіряні черевики з ремінцями, що оплітали ногу до коліна, він зграбно сидів верхи та, здавалося, зовсім не переймався тим, що сталося. «Недоумок навіть не знає, що він мало не накоїв, — гірко подумав Том. — Шию б йому скрутити».
Вільям зупинив коня перед стосом колод і звисока подивився на будівельників.
— Хто тут головний? — спитав він.
Том хотів сказати, що вбив би його, якби Вільям поранив його донечку, але вгамував свій гнів — немов грудку жовчі проковтнув. Він підійшов до коня й узяв його за вуздечку.
— Я головний майстер, — суворо відповів він. — Мене звуть Томом.
— У цьому будинку більше нема потреби, — сказав Вільям. — Розпусти своїх людей.
Саме цього Том і боявся. Але він сподівався, що Вільям гарячкує та що його можна переконати. Том зробив над собою зусилля й заговорив дружнім і розважливим тоном.
— Але вже стільки зроблено, — почав він. — Навіщо марнувати гроші? Коли-небудь будинок вам знадобиться.
— Не треба мене повчати, Томе Будівнику, — відповів Вільям. — Усіх вас звільнено.
Він смикнув віжки, але Том міцно тримав вуздечку.
— Відпусти мого коня, — з погрозою сказав Вільям.
Том судомно ковтнув. Юний лорд от-от мав знов пустити коня. Муляр сунув руку в кишеню, намацав і дістав недоїдену хлібну скоринку. Він дав її коневі, той нахилив голову й узяв хліб.
— Я маю ще дещо сказати перед тим, як ви поїдете, мілорде, — лагідно мовив Том.
Вільям повторив:
— Відпусти коня. Інакше відітну тобі голову.
Том подивився просто на нього, стараючись не показати, що йому страшно. Він був більший за Вільяма, але його перевага не мала б сенсу, якби той дістав свій меч.
Агнеса з острахом пробурмотіла:
— Чоловіче, роби, як каже твій лорд.
Запанувала мертва тиша. Інші робітники стояли, нерухомі мов статуї, і дивилися на них. Том знав, що найрозумніше було б підкоритися. Але Вільям мало не розтоптав його донечку, тому муляр лютував і, хоч серце йому завмирало, сказав:
— Ви маєте нам заплатити.
Вільям потягнув віжки, але Том міцно тримав вуздечку, а кінь надто зацікавився його кишенею, винюхуючи хліб.
— Свою платню вимагайте в мого батька! — гнівно відповів Вільям.